«Зайшли в костьол, де вінчалася циганська пара, – заарештували і спалили» – представник ромської громади про Голокост

У часи Другої світової війни, за даними дослідників, загинуло від 600 тисяч до 1,5 мільйона ромів, 20 тисяч з них – на території України. Цифри неточні, адже документальних підтверджень недостатньо, та й шукати їх почали пізно, зазначають історики і представники ромської громади. 2 серпня у світі відзначають Міжнародний день голокосту ромів – саме у ніч з 2 на 3 серпня 1944 року у концтаборі Аушвіц-Біркенау нацисти знищили у газових камерах майже три тисячі людей ромської національності.

Фіксацію злочинів проти ромів розпочали надто пізно, і зараз довести факти геноциду дуже складно, нарікає старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Наталія Зіневич.

– Яку частку від загальної кількості ромів у світі на час Другої світової війни становили півтора мільйона, яких офіційно вважають постраждалими в той час? Чому вживається термін «Голокост»?

– Півтора мільйона – це умовна цифра. Навряд чи вона буде доведена архівними документами, так само як і не буде точної статистики, тому що не в усіх ромів були документи.

Ромський народ – один з етносів, які чи не найбільше постраждали. В певних регіонах було знищено майже 90% ромського населення, як, скажімо, на території Польщі.

– В яких регіонах України збереглося найбільше свідчень про геноцид ромського населення?

– Перші записи почалися всередині 90-х років Фондом Стівена Спілберга. Були записані десь 400 відеосвідчень по всій Україні. Ще за кілька років розпочалися системні дослідження Українського центру вивчення історії Голокосту в Києві та збір інформації в регіонах.

На жаль, час майже втрачено, відходять останні свідки тих подій, дуже складно працювати з архівними документами.

Найбільш масові розстріли відбувалися в Чернігівській області. Там кілька тисяч ромів – і осілих, і кочових – зібрали з міста і розстрілювали у великих ямах. Чернігів, до речі, це одне з небагатьох місць, окрім Бабиного Яру, де стоїть окремий меморіальний знак, присвячений жертвам геноциду ромів.

– А які були відносини ромської громади з радянською владою перед Другою світовою війною, під час і після неї?

– Політика щодо ромів була суперечливою. Під час коренізації, коли всім народам дозволили розвивати власну ідентичність, постала ромська література, ромську мову було кодифіковано, з’явилися перші підручники і театр «Ромен». Але ця політика була дуже швидко згорнута, почалися репресії. Те ж стосувалося і виділення землі: частина ромів навіть підпала під розкуркулення і була відправлена до Сибіру.

Природним чином відбувалася інтеграція ромів, коли вони отримували змогу працювати на великих підприємствах і жити в містах. Але війна настільки порушила усі зв’язки, що після неї було реанімовано кочівлю, яку в СРСР остаточно заборонили для ромів у 1956 році.

Ці події було б не дуже коректно ставити в один ряд з Голокостом, але в сенсі політики ізоляції, примусової асиміляції – такі соціальні експерименти над цілою етнічною групою відбувалися не лише в СРСР чи нацистській Німеччині, а й в інших країнах протягом усього 20-го сторіччя. Скажімо, в Чехословаччині навіть до 80-х років була практика примусової стерилізації ромських жінок. Зараз тривають судові процеси, тому що жінок ніхто не повідомляв, що це з ними відбувається, це були таємні урядові рішення.

​– Як цей голокост позначився на майбутньому ромського народу, на його чисельності?

– Довоєнної чисельності ромам вдалося досягнути тільки майже за півстоліття. Складно відновлювати генеалогію ромських родин, тому що багато хто залишився взагалі без родичів. На Волині майже не залишилось родин, в яких коріння сягало б далі трьох-чотирьох поколінь. Роми, які мешкають там нині – на 90% ті, що прибули з інших регіонів. Знищені місцеві осередки ромської культури.

– Після Другої світової народи країн-переможців отримували від Німеччини репарації. Чи отримали роми бодай якусь компенсацію за спробу нацистів їх винищити?

– З другої половини 90-х років розпочався процес збору анкет серед літніх ромів, де вони давали свідчення щодо того, яким чином вони та їхні родини пережили Другу світову війну. Процес був досить болісний, самим ромам було складно доводити, що вони зазнавали репресій. В багатьох не виявлялося необхідних документів, і це ставало підставою відмовити їм у виплаті компенсацій.

Передсмертна пісня, яка врятувала життя

Художній керівник циганського театру «Романс», народний артист України Ігор Крикунов каже, що пам’ять про трагічні події Другої світової зберігаються в кожній родині, де були постраждалі. Його власна сім’я – не виняток.

– Бабуся моєї дружини була вагітна, їх із рідною сестрою вели у Бабин Яр на розстріл. Сестра дуже гарно співала, і бабуся їй каже: «Все одно ведуть помирати, співай, сестро». Та заспівала «Гори, гори, моя звезда». І офіцер гестапо так розчулився цією піснею, що вивів їх зі строю. Їм дали хліб і сало та відпустили. Ввечері бабуся народила сина. Це була сильна, життєрадісна, життєлюбна людина.

– Чи знайшли ті тяжкі часи та випробування відображення у ромській культурі, у музичній та пісенній творчості?

– Кілька років тому ми зробили спектакль про загиблих в Освенцимі циган. Я кожен рік туди їздив на дні пам’яті, і ми возили цей спектакль туди. Вранці був мітинг в Освенцимі, а ввечері ми ставили спектакль в Національному театрі в Кракові. Він заснований на історіях: циганська сім’я святкувала день народження – зайшли, заарештували, спалили. Циганський вчитель займався з дітьми – зайшли, заарештували, спалили. Два брати-скрипалі грали в ресторані – зайшли, забрали, спалили. Зайшли в костьол, де вінчалася циганська пара – заарештували і спалили.

– Чи співпрацює ромська громада з істориками і що робить, щоб доносити правду про ті події та нинішє становище ромів до українців та світу?

– Останніми роками все змінюється, цигани стають більш активні. Це дає позитивні плоди і в контакті з істориками. Але ще коли Гавел був президентом Чехії, він проводив з’їзд по Голокосту. Я був свідком – коли йшла мова про постраждалі єврейські сім’ї, то за кожною історією сидів юрист, який викладав масу документів, впритул до того, що коли забрали якийсь стілець – то на цей стілець був документ. А коли зайшла мова про циган, вчителька-циганка з Чехії сказала: ось така-то циганська сім’я постраждала під час війни. Встав адвокат з Німеччини й каже: а в нас свідчення, що цієї сім’ї в цей час у цьому місті не було. І виплат зроблено обмаль, бо документально нічого не було засвідчено. Навіть до архівів дістатись, аби точно дізнатись кількість загиблих циган, неможливо – усі архіви вивезені в Росію.

​Ранковий ефір Радіо Свобода слухайте і дивіться на YouTube-каналі