Російський Перший канал завершив показ чотирьохсерійного фільму Олівера Стоуна «Путін». Чотири вечори поспіль у прайм-тайм російським глядачам показували інтерв’ю американського кінорежисера з президентом Росії Володимиром Путіним.
Особливий інтерес Стоуна до авторитарних лідерів загальновідомий. До Володимира Путіна героями фільмів оскароносного американця були Фідель Кастро і Уго Чавес. Із Путіним він познайомився в 2015 році, коли режисер приїхав до Росії для підготовки до зйомок ігрового фільму «Сноуден» – про колишнього співробітника ЦРУ Едварда Сноудена. Протягом двох років Олівер Стоун записав близько 20 годин інтерв’ю з Володимиром Путіним. У тому варіанті, який побачив глядач, залишилося чотири години розмови. За кордоном новий фільм Стоуна сприйняли, м’яко кажучи, без захоплення.
У Росії показ інтерв’ю не став подією. Більш того, загалом аналітики відзначають, що інтерв’ю з російським президентом нудне і ніяких особливих одкровень там не прозвучало.
Із бліндажа не вийшов
Була порушена у фільмі Олівера Стоуна і українська тема. На думку керівника Центру українських досліджень інституту Європи РАН Віктора Мироненка, російський президент так і не зрозумів суті Революції гідності в Україні.
«Є така приказка, кажуть, що генерали завжди продовжують воювати на минулій війні. Ось у мене таке відчуття, що Володимир Володимирович дивиться на світ, на Україну, на російсько-українські відносини через амбразуру, образно кажучи, того бліндажа, в якому він у роки Холодної війни, мабуть, виконував свою роль і бився з Заходом. Він, по-моєму, з цього бліндажа не вийшов. Це, по-перше. По-друге, наскільки я пам’ятаю, в бесідах зі Стоуном він висловив сумнів у тому, що суверенна держава, державна незалежність, самостійна Україна є вибором українського народу. Він сказав про те, що це ось Захід підбив українців на те, щоб вони підтримали націоналістів, тобто він за всім, що відбувається в Україні, за всіма цими революціями, «Помаранчевою», «Гідності», за протестами людей, за боротьбою, яка здійснюється, він бачить тільки одне – підступи колишнього свого супротивника Заходу, який хоче послабити Росію. Ну, і третє, напевно, що з цього випливає, висновок про те, що він не може подивитися інакше на Україну, як на якесь обов’язкове доповнення Росії, для того щоб вона могла виконувати ту роль, яка йому здається найбільш важливою і найбільш значущою. З усього цього вимальовується дуже сумна картина, що Володимир Володимирович не володіє інформацією, достовірною та повною, про те, що насправді відбувається в Україні. Це абсолютно очевидно. Він, мабуть, інформований людьми, які навіть, може бути, свідомо, а може бути, несвідомо, його дезінформують», – говорить Мироненко.
Підміна документалістики
Російським громадянам про їхнього президента американський кінорежисер Олівер Стоун не сказав нічого нового, вважає президент «Артдокфеста», документаліст Віталій Манський.
– Чи можна це сприймати як документальне кіно?
Інтерв’ю вельми підлегле, тут автор виступає в ролі середнього журналіста ВГТРК, звичайно ж, не дозволяє собі сумнівів, суперечок, незгодиВіталій Мінський
– Сам автор подає це – як інтерв’ю. І я думаю, що це абсолютно не випадково, тому що весь фільм інтерв’ю й вичерпується, в ньому немає обов’язкових для кінематографа таких складових, як образ, драматургія, простір роздумів.
Притому навіть інтерв’ю вельми підлегле, тут автор виступає в ролі середнього журналіста ВГТРК, звичайно ж, не дозволяє собі сумнівів, суперечок, незгоди. Поставлено питання – отримана відповідь, і ніякої реакції. Тому це, звичайно, не документальне кіно в фундаментальному розумінні цього слова.
Але, тим не менш, це цікавий продукт, тому що закрита життя нашого гаранта завжди викликає підвищений інтерес до будь-яких щілин, які з’являються для можливості заглянути кудись. Хоча, в принципі, це обманювання, тому що нікуди ми не заглядаємо, все інтерв’ю зроблене у відомих, зрозумілих просторах, в яких ніколи толком президент не буває. Це в якомусь сенсі якась підміна документалістики.
– На якого глядача розрахований фільм, на російського або на західного?
Виникає така алюзія, мовляв, подивіться, наскільки затребуваний наш президент у світі, що навіть оскарівський лауреат спеціально приїжджаВіталій Манський
– Я переконаний, що коли адміністрація президента давала згоду на цей проект, а підозрюю, що проект був ініційований продюсерами Стоуна, вона, звичайно ж, прорахувала всі «за» і «проти» і зрозуміла, що цей проект потрібен їм як елемент виборчої кампанії, як елемент певного підняття статусу російського президента. Виникає така алюзія, мовляв, подивіться, наскільки затребуваний наш президент у світі, що навіть оскарівський лауреат спеціально приїжджає і його знімає.
Вони, маю на увазі адміністрацію президента, повністю рулювали цим проектом і вибудовували його в тому вигляді, в якому він їм потрібенВіталій Манський
Це, звичайно, російський проект для російської публіки. Вони, я маю на увазі адміністрацію президента, повністю рулювали цим проектом і вибудовували його в тому вигляді, в якому він їм потрібен.
А інтерес Стоуна був, у тому числі, і комерційний, тому що проект десь продається, в якихось фестивалях бере участь, але зарубіжна і в першу чергу американська аудиторія вкрай негативно поставилася до цього проекту.
Навіть не пам’ятаю, щоб було таке одностайне засудження документального фільмуВіталій Манський
Я навіть не пам’ятаю, щоб було таке одностайне засудження документального фільму. Хоча про Стоуна вже всі все розуміють, і оцінка його в американському істеблішменті цілком очевидна. Його лівацькі історії з Кастро, де ще не все було ясно, а потім Уго Чавес, а зараз він збирається їхати знімати іранського президента... Загалом, з хлопцем питання вирішене.
– А до Північної Кореї не збирається?
– Це, мабуть, у планах. Думаю, в Північній Кореї йому теж будуть розповідати про те, що третього Кіма обирає народ на чесних і прозорих виборах, і він теж скаже: «Так, зрозуміло, тепер у мене немає питань».
Історія одного листа
35 років тому тоді ще не маститого режисера Стоуна вразила історія голодування радянських політв’язнів у мордовському таборі. А в серпні 1982 року Олівер Стоун навіть написав Гінзбургу лист, в якому подякував йому за п’єсу, написану слідами того голодування, помітивши, що «текст допоможе мені також ще розібратися в тому неймовірному хаосі, який зараз панує в вашій країні».
Тут важливо повернутися вже не на 35, а на 50 років назад. Радянський дисидент Олександр Гінзбург був заарештований в січні 1967 року за п’ять днів до весілля з Аріною Жолківською. За своє право узаконити стосунки наречений і наречена боролися разом – він в ув’язненні, вона на волі.
Аріна працювала тоді в Московському державному університеті, викладала російську мову іноземцям, там вирішили, що ідеологічно наречена дисидента ненадійна, її вигнали з роботи. Олександр Гінзбург дізнавшись про це оголосив голодування, тому що його наречену звільнили, як дружину Гінзбурга, а шлюб укласти їм не дозволяли. До Гінзбурга приєдналися й інші політв’язні
Це були люди різних ідеологічних поглядів, різних національностей, різних доль. Голодування тривало 25 днів.
В результаті таки домоглися справедливості, і 21 серпня 1969 року Аріна і Олександр Гінзбург одружилися в мордовському таборі. Уже пізніше ця голодовка була докладно описана в книзі, яка так і називалася «Історія одного голодування». А через кілька років у маленькому театрі недалеко від Бродвею був поставлений спектакль Zeks («Зеки»). Постановка йшла недовго, і профспілки не дозволили зробити запис вистави, і в результаті не всі змогли її подивитися.
«Багато знайомих в Америці просили потім Аліка ознайомити їх хоча б із текстом п’єси, – каже Аріна Гінзбург. – І серед них був відомий американський режисер Олівер Стоун, він був одним із тих, хто виступав на підтримку Гінзбурга, коли він сидів у таборі. Алік відправив йому текст. І через деякий час, ознайомившись з ним, коли ми вже переїхали в Париж, Стоун надіслав Гінзбургу листа:
«Дорогий містер Гінзбург! Повертаю вам ваш екземпляр п’єси Zeks. Дякую вам за те, що ви дали мені можливість з нею ознайомитися. Вона мене дуже зворушила. Я думаю, що цей текст допоможе мені також ще розібратися в тому неймовірному хаосі, який зараз панує у вашій країні. Дякую Богу, що він може привести нас до вищої мудрості і надати притулок навіть у важкі часи голодовок.
Бережи вас Бог! Олівер Стоун. 9 серпня 1982 року».
Стоун повернув наліво
Ймовірно, інтерес американського режисера до п’єси, що розповідає про голодування радянських політзеків був зовсім не пустим. Що ж сталося зі Стоуном, він полівів? – звертаюся із питанням до документаліста Віталія Манського.
Потрібно розуміти, що між лівими у світі і лівими в лівих країнах існує глобальна дистанціяВіталій Манський
– Потрібно розуміти, що між лівими у світі і лівими в лівих країнах існує глобальна дистанція. І, звичайно, американські ліваки, і вже тим більше європейські ліваки куди більш цивілізовані, куди більш освічені (Олівер Стоун навчався в Єльському та в Нью-Йоркському університетах – ред.), куди більш демократичні, ліберальні, але це відбувається тому, що для них ліва ідея є абсолютною теорією. А для Росії і Радянського Союзу, спадкоємицею якого вона є, ліва ідея є практикою життя. Тому у нас ліві – це діапазон від Зюганова, Проханова й інших товаришів, ліва практика – це насильницьке зрівняння всіх, і будь-яка незгода з генеральною лінією тебе переводить в статус ізгоя в кращому випадку, а взагалі кажучи, ГУЛАГ і далі за списком.
– Але Олівер Стоун був колись і помірно правим!
– Вся його правизна настільки «права», що вже опинилася на краю лівих позицій. В цьому є теж певний парадокс політично активних людей, адже не випадково в нашій політичній повсякденності чимало правих яблучників виявилися зараз вкрай лівими членами «Єдиної Росії». Це такі казуси політичного життя, які є єдиною реальністю політичного ландшафту, яка не існує в російській дійсності.
У США фільм Олівера Стоуна демонструвався на каналі Showtime 12 червня. В цей день усі світові канали показували про те, як поліція в Москві і Петербурзі затримувала протестуючих проти нинішньої російської влади молодь.