На 90–му році життя в штаті Вірджинія помер Збігнєв Бжезінський, один з найвпливовіших і шанованих ветеранів американської зовнішньої політики.
Збігнєв Бжезінський народився в 1928 році у Варшаві в родині польських дипломатів, у 1950-х став громадянином Сполучених Штатів, де закінчив Гарвардський університет і зробив яскраву політичну кар'єру. Був одним із засновників Тристоронньої комісії, її директором у 1973-1976 роках.
У Росії на Збігнєва Бжезінського навісили тавро «яструба» і «русофоба», але в США він користується репутацією одного з найбільш проникливих аналітиків. В адміністрації президента Картера, в 1977-1981 роках, Бжезінський обіймав посаду радника президента з національної безпеки. Він був одним з ідеологів боротьби з радянською експансією в Європі, в Афганістані та інших країнах, активним прихильником зміцнення Атлантичної солідарності. Саме йому належить заслуга включення в Гельсінський Акт з безпеки і співробітництва в Європі «третього кошика» – зобов'язання країн соціалістичного блоку поважати права людини. Спираючись на цей документ, зріс і зміцнів правозахисний рух в СРСР і Східній Європі. Бжезінський передбачав радянське вторгнення в Афганістан. Зробив енергійні кроки на підтримку польської опозиції і щодо запобігання введення радянських військ до Польщі.
У 1981 році Збігнєв Бжезінський отримав президентську медаль Свободи – одну з найвищих нагород США для цивільних осіб.
Збігнєв Бжезінський неодноразово виступав в ефірі Радіо Свобода. В одному з інтерв'ю він сказав такі пророчі слова про війну в Чечні: «Війна в Чечні розвиває негативні тенденції в російській політиці, оскільки вона зміцнює позиції неоімперіалістичних політиків і союзу КДБ, військових і антидемократичних сил. Війна шкодить довгостроковим інтересам Росії, тому що вона уповільнює процес демократизації в самій країні і процес встановлення більш тісних зв'язків Росії з Заходом. Вона негативно позначиться, навіть вже позначається негативно на російських інтересах, тому що розвиває вороже ставлення до Росії в усьому мусульманському світі. Так що це політика поразки і самоізоляції і формування ворожого ставлення до себе з боку зовнішнього світу».
Про Путіна і путінізм він говорив так:
Для Путіна Сполучені Штати – на суб'єктивному рівні – в центрі його історичних та міжнародних амбіцій і відрази
«Путін – людина сильних емоцій і крайніх переконань. Для Путіна Сполучені Штати – на суб'єктивному рівні – в центрі його історичних та міжнародних амбіцій і відрази. Він визначає свої цілі в залежності від балансу сил і майбутнього Сполучених Штатів та Росії. Він вважає, що Сполучені Штати отримують вигоду від трагічного історичного розвитку, який призвів до розвалу Радянського Союзу. Багато хто пам'ятає його висловлювання, що розпад Радянського Союзу був найбільшою трагедією ХХ-го століття. Значення цього вислову треба до кінця оцінити і зважити. Найбільша трагедія ХХ-го століття, в якому відбулися Перша світова війна з мільйонами загиблих і перекроєнням карти Європи, Друга світова війна, що стала найбільш руйнівною для людства за всю історію існування цього людства і яка призвела до двох катастроф – а саме, використання ядерного зброї проти двох міст, в яких перебували мирні жителі, і до Голокосту. За цим послідували 40 років виснажливої і потенційно надзвичайно небезпечної Холодної війни, в якій ми всі стояли перед загрозою ядерної війни. І почнися вона, протягом перших 8 хвилин були б знищені 85 мільйонів людей. І все-таки дезінтеграція Радянського Союзу, з точки зору Володимира Путіна, затьмарює все це».
Ностальгія за старим впливає, на думку Бжезінського, на оцінку Путіним сьогодення:
Путін знає, що російська економіка деформована. Причому деформована настільки, що стає схожою на нігерійську
«Путін чудово розуміє, що сьогоднішня Росія – не Радянський Союз і не Російська імперія. І він не приховує, що глибоко шкодує про це, і досить наполегливо показує, що хотів би змінити цей стан речей. Звичайно, Путін знає, а якщо не він, то його радники знають точно, що російська економіка деформована. Причому деформована настільки, що стає схожою на нігерійську. Це також економіка, яка виробляє величезну нерівність у розподілі багатства. І становище лише погіршується, тому що багато хто з тих, хто може отримувати це багатство, користуються можливістю перевезти це багатство на Захід, так що воно не інвестується в розвиток Росії».
Критично він відгукувався і про зовнішню політику США, говорив про втрачені можливості.
«Після 91-го ми отримали загальне визнання як держава, яка здобула перемогу в тривалому, але мирному змаганні – в Холодній війні. Нас проголосили соціально-економічною моделлю для всього світу. Деякі говорили про кінець історії, про те, що ліберально-демократична модель – остаточна система, і ми – її втілення. У такому контексті ми взяли щось на зразок самовідводу від глобальної відповідальності. Перший після 91-го року уряд, уряд демократів, зосередився головним чином на питаннях внутрішньої політики, поспішив скористатися можливістю з метою поліпшення якості життя, перетворення нашої системи в більш соціально-орієнтовану або рівноправну державу. І наше суспільство стало дбати фактично тільки про внутрішні проблеми, про виконання як колективної, так і індивідуальної мрії. Ми відсторонилися від глобальної відповідальності. Ми не намагалися створити нову архітектуру ні в стосунках з посткомуністичної Росією, ні скільки-небудь послідовно з Китаєм після того, як нормалізували відносини з ними в кінці 70-х років. Потім прийшла республіканська адміністрація, знову на два терміни. Її клеймом стало 11 вересня. І я вважаю, її реакція на теракти була демагогічною, надмірною, і вона ще більше спотворила американську роль в світі. Тому що від позиції відносного байдужості і пасивного прийняття нової ери надії і миру ми раптом перейшли до ролі лицаря у війні проти джихаду. Наше суспільство збили з пантелику мобілізаційні гасла. Його рушійними силами стали занепокоєння і страх, а не реалістична оцінка того, що відбувається на глобальній сцені. І це все більше втягувало нас в труднощі, ціну і наслідки яких ми продовжуємо відчувати і, ймовірно, будемо долати їх протягом ще багатьох років».
Незважаючи на впевненість в руйнівній ролі путінізму, Бжезінський залишався оптимістом щодо майбутнього Росії.
В довгостроковій перспективі вплив Путіна не буде настільки великим
«Я вважаю, що, хоч в короткостроковій перспективі контроль Путіна над Росією і призводить до контрпродуктивних, добре що не до деструктивних наслідків, в довгостроковій перспективі його вплив не буде настільки великим, як здається сьогодні, коли влада сконцентрована у нього в руках і коли його амбіції настільки великі. Путінізм в якійсь мірі вже навіть сьогодні анахронізм. Його стиль керівництва асоціюється з минулим, він не відповідає сьогоднішнім глобальним завданням, та й специфічним внутрішніми російськими проблемам».
Поїздки Путіна з оголеним торсом верхи на коні, плавання стилем батерфляй, поїздка за кермом по Сибіру і власноручна заправка машини на заправній станції, на якій, як потім з'ясувала російська преса, і бензину-то не було, – все це, а також церемонія інавгурації в 2011 році, здавалося Бжезінському комічним і наводило на роздуми про похмурі історичні аналогії:
«Я дивився церемонію інавгурації по телебаченню. Ця сцена з двома рядами двометрових солдатів, одягнених в театральну форму... Путін, проходячи між цими рядами, дуже маленький, але дуже жорсткий. Все це змушує мене згадати європейського політичного лідера, стиль якого у свій час був практично таким же, і який також спирався на націоналізм і історичну велич. Про кого я говорю? Про Муссоліні, звичайно, про Муссоліні».
Збігнєв Бжезинський не сумнівався, що в кінцевому рахунку в Росії запанує демократія. «Між Росією і рештою Європи існує взаємне визнання історичної ролі і культурних особливостей. І я передбачаю в майбутньому появу великого єдиного співтовариства від Ванкувера до Владивостока».
