Молода жінка відправляється в російський Магадан з’ясувати, що сталося з її чоловіком, який сидить у в’язниці: посилка, відправлена йому, повернулася. Героїня фільму українського режисера Сергія Лозниці «Лагідна» не може підібратися до центру влади, де вирішується і її доля, а люди, які зустрічаються на її шляху, то обнадіюють, то залякують – вимагають, щоб вона поїхала.
Фільм «Лагідна» представляє Україну в основній конкурсній програмі 70-го Канського кінофестивалю. Ця вільна інтерпретація однойменного оповідання російського письменника Федора Достоєвського є ко-продукцією семи країн: Франції, Німеччини, Нідерландів, Литви, Латвії, Росії та України.
Журналіст Російської служби Радіо Свобода Дмитро Волчек, розмовляючи з режисером стрічки Сергієм Лозницею, зауважив, що іноземним глядачам багато з того, що насправді є цілком буденним у Росії, може видатися гротеском. Наприклад, сцена в офісі правозахисної організації, яку постійно обшукують, а на стіні написано «іноземні агенти». Іноземець може не повірити, що таке відбувається насправді.
Сергій Лозниця: Для мене це сцена серйозного переживання, те місце, де я починаю хвилюватися. У цій сцені зустрічаються дві героїні, і обидві вони – абсолютно безпорадні. Ахеджакова грає у своїй прекрасній манері. Коли я писав сценарій, ця роль призначалася саме для неї... Я не хотів, щоб цей персонаж виглядав однозначно трагічно, мені хотілося двозначності, трагікомічної невизначеності для цього персонажа... Але при цьому вийшло так, що одне почуття відчуваю я, а інше відчувають іноземці, які не дуже розуміють, що текст про «внутрішньо-маткову коровотечу» – це реально існуюча справа.
– «Лагідна» – і про минуле, і про сьогодення, і про майбутнє. Росія завжди була, якщо цитувати вашого персонажа, країною, де люди не дивляться, а поглядають.
Коли говорять: це праві, це ліві, це демократи, це комуністи, це хороші люди, це погані, то ці всі традиційні поділи в Росії не працюють. Там у всьому є якийсь вивих, якась симуляція загальноприйнятих понять і термінів
– Один з персонажів, таксист у тюремному містечку, говорить: «У нас очі не дивляться, у нас очі поглядають». Що я хотів показати? Коли говорять: це праві, це ліві, це демократи, це комуністи, це хороші люди, це погані, то ці всі традиційні поділи в Росії не працюють. Там у всьому є якийсь вивих, якась симуляція загальноприйнятих понять і термінів. Всі, хто існує на цьому просторі, включаючи правозахисників, які чи то борються «з правами людини», чи то «за права людини», вони всі – частина єдиного організму. Цей організм дуже складний, він гармонійний, він досконалий, існує як цілісність, його неможливо препарувати.
– Ваша героїня уві сні опиняється на бенкеті, де зібралися всі персонажі, яких вона зустріла за час своєї подорожі, і виявляється, що вони складають єдине ціле, в тому числі і правозахисниця з «георгіївською стрічкою».
– Мене, знаєте, які сцени надихали: вручення орденів в Георгіївській залі Кремля. Те, що там говорять начебто цікаві, глибокі, гідні люди, відповідає помпезній обстановці, в якій ця щорічна церемонія відбувається. Досить смішно. Цей фінал досить несподівано вискочив. Коли я писав сценарій, я хотів написати «Лагідну», але не таку, як у повісті Достоєвського, яка покірно викидається у вікно, а «Лагідна», яка несподівано для нас скоює злочин. Вона робить це дуже холоднокровно, спокійно і від’їжджає. Такий у мене був фінал. І коли я почав писати, раптом я зрозумів, що це, в принципі, не відповідає російському простору, що персонаж, який діє в такий спосіб, буде чужорідним тілом в цьому пейзажі.
– У вас є дуже незвичний актор – Вадим Дубовський, відомий як «співочий далекобійник».
– Я написав йому, запропонував зіграти у стрічці, на що він відповів, що якби йому запропонували балотуватися на пост губернатора Аляски, він би здивувався менше. Досить було однієї такої відповіді, щоб зрозуміти, що людина ця неординарна, що там безодня таланту. Він приїхав, спочатку ніяковів, а потім раптом і відразу освоївся.
Вадим Дубовський виявився приголомшливим актором, від якого важко відвести очі, магнетичний, камера його миттєво полюбила. Ми вже почали збирати фінансування для наступної кінострічки, яка буде називатися «Донбас»
У мене був у сценарії такий персонаж – оперний бас. Вадим приїхав і сказав: я тільки баритон, можливо, я вам не підійду. Я переписав персонажа, і він тепер оперний баритон у сценарії. Там у мене була пісня про донську козачку. Вона теж там не випадково, «хлопця проводжала, хлопця біля Ростова». Теж трошки натяк. Вадим співає і аріозо Грязнова. Не знаю, звідки вискочила «Царська наречена», коли я писав сценарій, але виявилося, що вона там на місці, і підходить до «лагідної», і до країни, і до цього Грозного, і взагалі до всього. Вадим Дубовський виявився приголомшливим актором, від якого важко відвести очі, магнетичний, камера його миттєво полюбила.
Я буду запрошувати його, у мене є ролі для нього для наступних картин. Ми вже почали збирати фінансування для наступної кінострічки, яка буде називатися «Донбас», теж гротеск.
Над матеріалом працювали Людмила Ваннек, Дмитро Волчек. Оригінал повної версії статті тут.
