Доступність посилання

ТОП новини

Заяви Порошенка і співчуття Клімкіна. Чи завжди є логіка і здоровий глузд?


Трирічна дівчинка із медаллю (під лівою рукою) батька, воїна Андрія Матвієнка, який загинув на Донбасі, захищаючи Україну від російської агресії. Кропивницький, 8 травня 2015 року
Трирічна дівчинка із медаллю (під лівою рукою) батька, воїна Андрія Матвієнка, який загинув на Донбасі, захищаючи Україну від російської агресії. Кропивницький, 8 травня 2015 року

(Рубрика «Точка зору»)

Майже 20 років тому, 31 травня 1997-го, у Києві був підписаний «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». За юридичним статусом Україна і Росія досі друзі та стратегічні партнери.

Чи не ця обставина послужила підставою главі МЗС України Павлу Клімкіну висловити на своїй сторінці у Twitter співчуття сім’ям загиблих та постраждалих у результаті теракту в російському Санкт-Петербурзі, а представники СБУ не лише висловити співчуття, але й запропонувати допомогу в розслідуванні злочину? Можливо. Але.

Кант говорив: «Я можу уявити політика, який керується тільки моральними принципами. Однак не можу уявити моральної людини, яка керується тільки політичними міркуваннями».

Ми не знаємо, чим керувались українські високопосадовці, які висловили співчуття, – політичною доцільністю чи законами християнської моралі, порухом душі чи незбагненною логікою, бо саме 3 квітня (!), коли в Санкт-Петербурзі був здійснений терористичний акт, у зоні проведення так званої АТО упродовж доби загинули двоє українських вояків, ще п’ятеро отримали поранення. Того ж дня, 3 квітня, в головному військово-медичному клінічному центрі помер військовослужбовець, який 2 березня під час обстрілу біля Авдіївки отримав поранення.

Ми ніколи і нізащо не дочекаємося від «друзів і стратегічних партнерів» співчуття за терористичні злочини «іхтамнєтов» – лише в березні загинуло понад 50 українців. Господь забирає кращих… Тож на будь-які трагічні події в Росії реагувати не варто. Жодним чином. Не треба співчувати, але й зловтішатися не треба. Просто треба мати почуття власної гідності.

Четвертого квітня газета Washington Post надрукувала статтю Адама Тайлора «Лондон отримав міжнародні співчуття, коли вдарив терор. Санкт-Петербург отримав мовчання». Цитуємо: «Якби росіяни сподівалися на схожий вияв співчуття з боку міжнародної спільноти, то їх чекало розчарування… У соціальних мережах було кілька виявів солідарності, однак без популярного хештегу «#wearestpetersburg… У той час як деякі світові лідери висловили співчуття, їхня реакція була стриманіша, ніж у попередніх інцидентах, таких, як у Лондоні». Інакше кажучи, на теракт у Санкт-Петербурзі світова спільнота, по суті, не зреагувала.

Логіку висловлювань іноді називають логікою речень. Висловлювання – це речення, про яке є сенс говорити, що воно істинне чи хибне. На жаль, нинішня влада, якій катастрофічно бракує державних діячів, насамперед стежить за власним рейтингом, а не за логікою висловлювань, логікою вчинків, логікою ухвалення державних рішень. Бо логіка – це й перебіг правильних міркувань, слушних умовиводів. А популізм ніколи не керується логікою чи здоровим глуздом. Конкретний приклад: за «логікою» української влади, у нас – АТО, не війна, не зовнішня агресія.

Продовжує дивувати своєю логікою гарант Конституції. Так, обірваши главу представництва Європейського інвестиційного банку в Україні Лілію Чернявську, яка назвала ситуацію на Донбасі «конфліктом на сході України». Президент категорично заявив, що «у нас немає конфлікту на сході, у нас є російська окупація української землі». Виникає закономірне питання: чому досі в Україні не ухвалений закон про окуповані території?

28 березня на своїй сторінці в Facebook Петро Порошенко наголосив, що по-справжньому винним у загибелі українських військових (в Луганському аеропорту. – О.Р.) є «ворог, який віроломно вдерся на нашу землю».

Що ж це за ворог такий-сякий? Що за антихрист? Звідкіля узявся? Хотілось би з цього місця детальніше з приводу банального евфемізму, але…

20 березня на Раді регіонального розвитку, коментуючи блокаду торгівлі з окупантами Донбасу Порошенко зрезюмував: «У країні є висока терористична загроза, а ми – в воюючій країні…».

Про яку «високу терористичну загрозу» йдеться? З ким воюємо? У нас громадянська війна, чи зовнішній ворог учинив напад ? Бо АТО – це не війна…

Тоді ж Петро Порошенко несподівано заявив, що лише державні органи правопорядку мають право застосувати силу до громадян: «Монополію на застосування сили має тільки держава, навіть коли вона демократична... Поліція також потребує політичного захисту».

Подібне вже чули. В грудні 2012-го. З уст тодішнього голови Ради міністрів АРК Анатолія Могильова: «Міліція… захищає інтереси громадян, держави, інтереси тієї політичної сили, яка перебуває при владі. Бо влада забезпечує стабільність і нормальне життя в країні». Отакої! Насправді «нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу» (Пол Самуельсон, лавреат Нобелівської премії).

Нинішній владі варто нагадати застереження Любомира Гузара, висловлене в січні 2014-го: «Є такі ситуації, коли збройний спротив є дозволеним. Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися. Кожен iз нас має право боронитися... Не треба того прописувати у конституціях – то є закон природи. Сила нашого народу – у миролюбстві. Влада б’є, але не має, за що бити. Влада, яка б’є лише за те, що когось не любить, показує тим свою неміч… Я маю право боронити себе та своїх ближніх. Як кожна людина. І маю право відповідати такими засобами, якими на мене нападають. За зброю можна братися, коли зброя звернена проти тебе».

За совєтських часів, слухаючи лекції з історії філософії, ніяк не міг збагнути, що мав на увазі славетний Іммануїл Кант, розповідаючи про «річ у собі». Викладачі малопереконливо пояснювали прихований сенс цього поняття. Згодом з’ясувалося, що німецький філософ насправді писав про «річ як таку» (das Ding an sich) – тобто про річ, що існує поза нашими відчуттями, а не про якусь химерію – «річ у собі». Все стало на свої місця. Логіка життя далася взнаки. Тонкощі перекладу, так би мовити, спрацювали.

СССР також існував як «річ у собі» (закрита система), не як «річ як така» – відкрита світові. Чим це закінчилось, відомо. «Річчю у собі» є нинішня Росія. Упродовж останньої чверті століття «річчю у собі» залишався й залишився Донбас…

Незбагненною, алогічною «річчю у собі» є українська політика. Майже кожен з народних обранців – це своєрідна «річ у собі». Своєрідна закрита система. Так не має бути. Закриті, олігархічні системи неминуче руйнуються. Головне, щоб Українська держава не впала під їхніми уламками.

Олег Романчук – публіцист

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Олег Романчук

    Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013), навчального посібника «Соціальна інформатика» (2016).

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG