«Нафта, зрештою, закінчиться, і треба буде щось робити» – експерт про російські родовища

Видобуток нафти в Росії зараз на піку і навряд чи зможе довго утримуватися на цьому рівні. У державному агентстві «Роснадра» визнають, що втримати досягнутий рівень видобутку після 2020 року буде практично неможливо.

Нових нафтових родовищ у Росії мало, у 2016 році приріст нафтогазових запасів був на рівні видобутку. Частка нерозподіленого фонду надр із запасами нафти становить близько 6 відсотків, заявив очільник Мінприроди Росії Сергій Донський. Тобто практично всі відкриті родовища нині вже розподілені між видобувними компаніями.

Фінансист і директор програми «Економічна політика» експертного Центру Карнегі Андрій Мовчан, співавтор дослідження про нафтозалежні економіки, говорить як про доконаний факт про те, що Росія зараз видобуває нафту на піку можливостей.

«Розвідують дедалі менше серйозних запасів, усі наявні вже в експлуатації, – каже він. – Нічого нового серйозного не знаходять останнім часом і навряд чи знайдуть».

«Майже всі родовища, які зараз не експлуатують активно, належать до дуже дорогих за собівартістю. Нафтовий ресурс Росії великий, але за умови високих цін, – додає Андрій Мовчан. – Проблема ще й у тому, що дуже неефективні способи видобутку, його коефіцієнт на 10-15% нижчий, ніж у середньому в світі, і цей розрив для конвенційної нафти потихеньку зростає. Тому у фахівців є версія, що через 5-6 років у Росії з'являться труднощі з підтриманням видобутку нафти на нинішньому рівні, через 10-15 років він серйозно скоротиться, а до 2035 року, за деякими прогнозами, граничний видобуток упаде приблизно вдвічі».

Експерт згоден і з тим, що нинішній устрій світового ринку нафти робить сумнівним різке зростання цін у найближчій перспективі: «Зокрема, є такий суттєвий важіль, як сланцева нафта, технологія видобутку якої вдосконалюється постійно, – розповідає Мовчан. – Якщо два роки тому ми говорили, що собівартість сланцевої нафти близько 40-50 доларів за барель, зараз усі говорять про 35-45, а скоро, напевно, заговорять про 30-40».

Андрій Мовчан розповідає, що у рамках дослідження про нафтозалежні економіки він разом із колегами вивчав досвід десяти країн:

– Росія належить до країн з «середнім» обсягом видобутку нафти і газу на душу населення, нас це рятує навіть за нинішніх цін. Очевидно, попереду 8-10 років такої ж стагнації і байдикування. Що буде далі, залежить від політичної волі суспільства. Але сьогодні суспільство переважно просить державу стати ще сильнішою, роздавати більше грошей, а запиту на реформи, здатні диверсифікувати економіку, немає. На цьому можна прожити ще якийсь час – можливо, навіть років десять.

У нашому дослідженні йдеться, що Росія за обсягом видобутку нафти на душу населення і якістю її використання всередині країни потрапляє в чітко окреслену групу, до якої також належать Іран, Венесуела, Казахстан і Алжир. Це в деякому сенсі портрети країн, на які Росія може перетворитися залежно від того, в який бік рушить. Є, щоправда, Канада, в якій рівень видобутку нафти на душу населення схожий на російський, але там ефективність набагато вища. Шансу стати Канадою, якщо рушити убік ефективності, поки не простежується – ні влада, ні еліти, ні суспільство такого запиту не формують. Тому на порядку денному – венесуельський, іранський, казахський або алжирський сценарії.

У Росії на тлі розмов про стабільність еліта невротично боїться втратити владу, сама влада нестабільна, непослідовна, не розуміє, чого хоче, боїться купок демонстрантів на вулицях, боїться досить беззубих лідерів опозиції, боїться Заходу, конфліктує з миром в надії створити собі позитивний імідж всередині країни і так далі. Тобто основне завдання влади в Росії – не розвиток держави і економіки, а збереження самої себе будь-яку ціну. Реформи ж – завжди ризик для влади. Тому, якщо доходи від нафти впадуть, буде, радше, венесуельський поворот, ніж спроба позитивних реформ.

– Тобто поширене міркування, що при падінні доходів від нафти трапиться революція і влада змушена буде піти, хибне?

– У квадраті. По-перше, нічого цього не станеться. По-друге, не протестна активність сама по собі змінює владу. Вона повинна бути або тотальною, коли в неї залучено понад 10-15 відсотків населення, або повинна збігатися з серйозними провокуючими факторами, наприклад, з великою війною. Ба більше, протестна активність викликає реакцію, влада ще більше лякається і припиняє взагалі робити що-небудь, крім репресій.

Я думаю, що протягом 10 років зміниться парадигма. Жити так, як зараз, більше не вдасться. Зміниться, ймовірно, на сценарій квазівенесуельський. Може скластися альянс тих, хто любить боротися з корупцією, з тими, хто любить друкувати гроші. Класична Венесуела з високою інфляцією, з масштабною боротьбою з корупцією, із закритими ринками і іншим, на цьому можна протягнути ще десяток років, умовно, а потім, звичайно, можна військову диктатуру організувати, ще протягнути 5-10 років. Але ми все одно прийдемо до того, що нафти вже немає, країна відстала від усього світу і треба щось робити.

Є ймовірність, що ця криза буде супроводжуватися тим, що було при падінні Радянського союзу: регіональним поділом – як мінімум, конфедералізацією, а можливо, і розпадом на кшталт СРСР. Але це дуже складно прогнозувати. Сценарій, про який можна говорити як про ймовірний, описується тільки в загальних рисах: спершу «лівий» поворот, потім «ультраправий».

У радянській економіці фактор нафти з'явився в 50-і роки, можливо, дещо пізніше. Вже тоді деякі програми будувалися на тому, що країна стає нафтозалежною. У цілому Росія в останні 70 років жила рамками дистрибутивної економіки – навіть у 90-і роки, коли нафта була дуже дешева. Тільки в 90-і роки ділили спадщину СРСР, використовували її як ресурс. Росія вписується в схему країн перехідного політичного режиму, які пережили нафтову залежність.

Матеріал повінстю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода