Українка Євгенія Гладій визнана найкращою театральною актрисою Литви 2016 року. До Міжнародного дня театру, який відзначали 27 березня, Євгенію удостоїли ордену «Золотого сценічного хреста» – найпрестижнішої премії, найвищої нагороди працівникам мистецтва, яка є в Литві, у номінації «Драматична актриса» за роль Варвари Самсікової у виставі «Лід» за романом Володимира Сорокіна. По телефону із Вільнюса – у перерві між репетицією та виставою – Євгенія Гладій, молода мама 8-місячної доньки розповіла Радіо Свобода про нагороду і про те, чи можна її порівнювати з українською «Пектораллю».
– Власне, це як «Пектораль». Але у «Пекторалі» тільки національні театри беруть участь. Це загальнонаціональна премія, нагородження раз на рік. Увесь рік критики ходять, дивляться вистави і відбирають. Кожен театр пропонує якісь свої кандидатури, які вони потім відсіюють, і залишається по три номінанти в номінації. Другий рік поспіль я потрапляю в номінацію за головну жіночу роль. Минулого року мене послав Національний театр. Номінував за виконання головної жіночої ролі у виставі «Велике зло» за п’єсою Маріуса Івашкявічуса. Але в тому році я не виграла, а в цьому виграла. Приємно дуже.
– Як довго Ви працюєте в Литві і якою мовою граєте?
– Я працюю в Литві у Вільнюсі в Російському драматичному театрі. Офіційно я працюю вже третій рік, а неофіційно з 2012 року.
– Ви раніше працювали в київському театрі, чому Ви вирішили все ж таки поїхати до Литви? Чи там кращі умови для акторів, чи там більша свобода, чи Вам запропонували якісь ролі? Як це відбувалося?
Я працювала в київському Театрі на Подолі одразу, як закінчила Університет імені Карпенка-Карого
– Власне, я працювала в київському Театрі на Подолі одразу, як закінчила Університет імені Карпенка-Карого. Я працювала 2 роки і пішла, бо у нас були, скажімо так, розбіжності. У мене був тоді такий депресивний стан після того всього, що я взагалі думала, що до театру не повернусь. Рік після того я не працювала в театрі. Майже рік, бо я потім поїхала до Москви.
Вже другий рік номінуюсь, у цьому році виграла. Найкраща актриса Литви, громадянка України!
Йонас Вайткус, який очолює Російський драматичний театр, він колись працював дуже багато років тому з моїм батьком. Я ще зовсім маленькою була. Потім, звичайно, ніяких контактів ми не підтримували. Але коли я закінчувала театральний університет, була організована зустріч з Йонасом. І звичайно, коли він почув прізвище, він згадав, коли я була така зовсім маленька. Побачив мене у виставі і сказав, що якраз збирається очолити Російський драматичний театр, чи не хочу я приїхати подивитись. Поговорили і забули про це. Потім пройшли два роки. Я працювала якраз в Театрі на Подолі і пішла звідти. Потім була в Москві, якраз був фестиваль «Золота маска», а в журі фестивалю був Йонас Вайткус, який спитав: «Так чому ж ти не приїхала?».
І потім дуже довго відкладався цей мій приїзд до Литви з різних причин. І от потім, коли я вже приїхала, це було якимось таким ковтком свіжого повітря. З тієї пори – одна по одній – пару вистав у рік виходить зі мною, я на хорошому тут рахунку і мені це подобається. І от, власне, вже другий рік номінуюсь, у цьому році виграла. Найкраща актриса Литви, громадянка України!
– Женю, працюючи в Литві в російському театрі, чи відчувається там так звана експансія «русского мира», чи це не ускладнює Вашу роботу в цих умовах, все ж таки Ви з України приїхали?
Є тут такий тонесенький прошарок такої прямо страшної «п’ятої колони», просто таки страшної, такої, як в анекдотах пишуть
– Ви знаєте, тут дуже дивна така історія в Литві. Тут є певний прошарок російськомовного населення. Але якщо 99 відсотків молоді навіть з російських або мішаних сімей, вони вже дуже такі прогресивні, європейські, то є тут такий тонесенький прошарок такої прямо страшної «п’ятої колони», просто таки страшної, такої, як в анекдотах пишуть, як є от «Перший канал» сказав, значить так і є: «якщо в Норвегії педофілія, то в Норвегії педофілія». І ніяк їх не переконаєш, навіть, якщо вони туди їздять і бачать, що там такого немає. Такі тут є і, на жаль, такі теж є серед аудиторії нашого театру.
Вони іноді скаржаться, що «ой, нас прітєсняют» – це неправда. Якби «прітєсняли», то російський театр не брав би участі у національних преміях
Але більш прогресивні вистави, в яких в основному я беру участь, вони розраховані на більш молодий прошарок і вони не такі. А з приводу того, чи заважає російському театру антиросійський настрій, то я не можу цього сказати. Вони іноді скаржаться, що «ой, нас прітєсняют» – це неправда. Якби «прітєсняли», то російський театр не брав би участі у національних преміях, сюди б не ходили люди. Це неправда.
– Ви раніше часто дуже знімалися в російських серіалах. Чи після подій на Майдані це змінилося?
– Звичайно, змінилося. В першу чергу тому, що їх перестали в такій кількості знімати в Україні. Хоча змінилося не на довгий час, бо навіть у період Майдану знімали фільм з російськими акторами. Ну, типу, проукраїнськими, але російськими. І зараз до сих пір всі працюють, як і раніше працювали, з російськими акторами. Просто трошки по-іншому це подається, що ніби це повністю український продукт і так далі. Звичайно, підспудно багато з тих продуктів, які випускають в Україні розраховані на те, щоб це продати на якийсь там канал «домашній», чи якийсь канал, де показують серіали. На жаль, воно й до того було все не дуже високої якості, зараз якість ще нижче впала. І треба з цим щось робити. Бо типу, як знаєте, «народ і так з’їсть».
– Дуже часто слава батьків заважає молодим митцям здобувати своє власне ім’я. Ви – донька всесвітньо-відомого Григорія Гладія, разом з батьком Ви потім грали на сцені у Литві. Вам це допомагає чи заважає?
– Можна сказати, що один раз мені це стало поперек горла, коли на 2-му курсі в театральному університеті мені сказали «ну понятно, ніхто тебе не вижене з університету, тому що в тебе батьки актори» (мати Євгенії – актриса київського театру «Колесо» Олена Кривда – ред.). До того ми на сцену не виходили, а вже після того стала виходити на сцену, то вже ніхто нічого не говорив, бо на сцені були не мама з татом, а була я і судили вже мене.
Мені, наприклад це не заважає, хоча б тому, що я вже достатньо багато часу працюю і я вже на своє ім’я собі заробила. І деякі люди, які знають мене, вже не всі знають мого тата, на жаль. І тим більше, знову ж таки, не він працює, а я на сцені, і отримую свої шишки вже я. А коли ми працювали з татом – звичайно, це був дуже такий цікавий експеримент, бо треба було мені так далеко поїхати, щоб мати нагоду попрацювати з батьком, адже такої нагоди в Україні у мене не було ніколи. Бо, звичайно, з актором такої величини, я не знаю, чи я ще буду працювати. Те, що я з ним працювала, це дуже круто!
