(Рубрика «Точка зору»)
«Тут (у Празі – ред.), далеко від України, довелось мені побачити славного поета, вірші котрого гриміли колись по всій Україні... Я, дякуючи долі, що вможливила мені таку нагоду, почав уважно розглядати відомого мені з книжок поета. Тоді я вперше побачив Олеся як людину і був гордий з того» – так згадував про свою першу зустріч з Олександром Олесем на початку 1940 року відомий чеський і словацький україніст Микола Неврлий.
Неврлий належав до кола тих українців у міжвоєнній Чехословаччині, які мали щасливу нагоду розмовляти, а головне – слухати і чути поета Олександра Олеся. Якось під час однієї із зустрічей Олесь попросив Миколу Неврлого розповідати про Україну. Олесь на еміграції від 1919 року, Неврлий востаннє був в Україні на початку 1930-х, його спогади були набагато живіші, говорив про пережите і почуте з хвилюванням і гордістю. Олесь уважно слухав, згадував Микола Неврлий, та якоїсь миті не зміг стримати почуттів, з очей поета покотились сльози.
Мабуть не було миті, щоб Олесь думками не линув додому:
Живу і дихаю, і гину,
І думи рвуться, як пташки,
Туди, туди, на Україну,
Яку я кинув на віку...
Це рядки, які народились на еміграції в Празі в 1929 році. Чеська еміграція була тяжкою, незатишною, сповненою поневірянь і болю. Спочатку, від 1923 року жив у селі Слоупи поблизу Праги, потім у містеску Черношіце, потім у Ржевницях, де кілька разів змушений був міняти адресу. І в Празі, куди дістався в 1934 році, також не відразу знайшов постійне місце для життя. Мандри з ним стійко переносила родина – дружина Віра Кандиба і син – поет Олег Ольжич. Але попри все творив, зустрічався з друзями, намагався підтримувати життя української громади в Чехословаччині.
У 1938 році українці відзначили в Празі 60-літній ювілей Олеся. Поет, як згадували учасники вечора, ніяковів і всім сердечно дякував. Здавалось, що Олесь немов би помолодшав.
Ніхто тоді не знав, що найбільше життєве випробування Олесеві принесе війна. До бою проти нацизму у лавах членів ОУН встав син Олег Ольжич. Разом з Оленою Телігою виїхав із Праги, щоб уже ніколи до неї не повернутись. Олег Ольжич загинув від тортур у концтаборі Заксенхаузен 10 червня 1944 року. Для Олександра Олеся це був удар, який не подолав. Поет Олександр Олесь пережив свого сина на 42 дні і не дожив до народження онука, також Олега, лиш 9 днів. Олесь помер 22 липня 1944 року.
Ховали великого поета у Празі українці, білоруси, росіяни, чехи – кілька сотень емігрантів прийшли на Ольшанський цвинтар, щоб попрощатись з Олесем. Ольшанський цвинтар вибрали не випадково, тут неподалік православної церкви Успіня Богородиці знайшли останній спочинок багато відомих українців: поет і перекладач, голова дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славінський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний та його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна, письменник і драматург Спиридон Черкасенко, диригент і перший адміністратор Української республіканської капели Олекса Приходько. Ольшани у Празі – це такий український некрополь, святиня, якою мала б опікуватись Українська держава. Так, як це робить на Ольшанах її північний сусід.
Щороку на цвинтарях у Чехії зникають українські поховання
Та ситуація склалась інакше: щороку на цвинтарях у Празі та інших міста Чехії зникають українські поховання. Вже немає могили поета Юрія Дарагана (перекопана, зникла назавжди), а 15 вересня 2008 року з Ольшанського цвинтаря викрали поховання відомого українського вченого, професора Українського вільного університету Федора Щербини. Його домовину закривала таблиця з написом українською мовою: «Вщерть добром налите серце ввік не прохолоне. Т. Шевченко», а також напис по-чеськи: «Кубанський козак, професор Федір Андрійович Щербина. 25.2.1849 – 28.10.1936. Науковий статистик та історик». Таблиця зникла, а останки шанованого українського кубанця без відома української громади перевезли в Росію.
Зникли, тому що не мали опікунів – державних чи приватних (тобто не було сплачено за місце на цвинтарі відповідно до чинного чеського законодавства) поховання відомої письменниці Наталени Королеви та письменника Василя Короліва-Старого на міському цвинтарі міста Мєлнік. Ця сама причина – відсутність опіки – призвела до знищення пам’ятника українцям – жертвам Першої світової війни в місті Пардубіце, а був це один із трьох відомих монументів Оксани Лятуринської на чеських землях. У дуже занедбаному стані перебуває один із найбільших українських військових меморіалів у Чехії – пам’ятник на військовому цвинтарі в місті Ліберці, який створив Михайло Бринський.
Як бачимо, не щастить і празьким Ольшанам. Без опіки могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – Мікі Тобілевича, винахідника й мецената Олександра Ярошевського, архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитора Бориса Левитського.
Так склалось історично, що міжвоєнна Чехословаччина стала другим домом для кількох тисяч українців, для сотень із них – останнім прихистком. Перепоховати усіх на батьківщині не можна, та й не потрібно.
Треба провести роботу, яка не вимагає великих фінансових затрат: переписати й провести фотофіксацію українських поховань у Чехії. На цій основі підготувати перелік поховань, які вимагають державної опіки. У цій роботі допомогу може надати українська громада в Чехії – сьогодні одна з найбільших у Європі.
Відтак ситуація, яка склалась навколо термінового перепоховання Олександра Олеся, – сумний, навіть трагічний фінал бездумного й бездушного ставлення України до своєї історії. У держави вчасно не знайшлось у перерахунку 770 доларів, щоб зберегти могилу ще на 10 років. Ухвалене рішення про термінове перепоховання ставить під сумнів виконання однієї з головних функцій держави – збереження своєї історії та її героїв. Нині останки великого поета в «камері зберігання» на кладовищі. Про долю останків дружини поета Віри Кандиби, яка була похована там само, повідомлення відсутні. Про долю нагробного пам’ятника, створеного за проектом українського архітектора Артемія Корнійчука, також повідомлень немає.
Олександр Олесь до останнього подиху вірив в Україну, у «свою правду і свою державу», на службу їй поклав усе життя. Взамін просив мало: «принесіть, як не надію, то крихту рідної землі». Не збулось.
Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
