(Рубрика «Точка зору»)
Жахаючись трагедії Алеппо, ми дещо забуваємо, що це – тільки один закономірний епізод загальної кривавої сирійської катастрофи. Коли ми ставимо перед собою запитання, чи можливе повторення трагедії Алеппо в Україні, нам слід замислюватися над загальнішими закономірностями соціальної катастрофи, які призвели до громадянського конфлікту, в рамках якого трагедія Алеппо стала не тільки можливою, але і, на жаль, майже неминучою.
Багаторічне правління спадкових диктаторів знищило будь-які можливості для створення громадянського суспільства в Сирії. Сирійська опозиція не змогла не тільки інституціоналізуватися, але і консолідуватися – ані політично, ані ідеологічно. Відповіддю на насильство стала атомізація і радикалізація. А перед викликом «Ісламської держави» – активної, високо мобілізованої, доктринально зарядженої групи – і влада, і суспільство виявилися однаково безсилі.
В результаті сирійська опозиція виявилася нездатною стати суб'єктом міжнародної політики, сформувати єдину коаліцію за участі міжнародних гравців, сконцентрувати міжнародну політичну, економічну і військову допомогу проти диктаторського режиму. Тож Сирія перетворилася на майданчик для реалізації геополітичних інтересів різних світових і регіональних гравців, вирішення приватних інтересів різних країн, які не враховували головного – проблем життя і безпеки сирійського народу.
Подальший розвиток подій був неминучим. Тиран, що слабне і тероризує власний народ руками іноземних найманців, інтервенти, що заполонили країну, невибіркові бомбардування «миротворців», сотні радикальних груп, що борються за контроль над ресурсами і територіями, і повне безсилля міжнародних організацій в цьому хаосі збройного насильства.
Чи можливий «сирійський сценарій» в Україні
Розглядаючи цю ситуацію, слід визнати, що нам переважно вдалося уникнути більшості цих загроз. Ми відносно мирним шляхом позбулися авторитарного правителя – маріонетки Кремля, завдяки самоорганізації ми консолідувалися перед зовнішніми викликами і уникли хаотичної радикалізації, ми провели вибори і отримали діючі інститути влади. Ми намагаємося розвивати громадські інститути.
Сьогодні уряд Асада контролює лише близько третини території країни, на території Сирії діють понад 300 бойових груп, які найчастіше воюють одна з одною, вони радикально налаштовані і не схильні до діалогу ані одна з одною, ані із зовнішніми партнерами – ось той сценарій хаосу, якого ми цілком прогнозовано уникли в 2014-му, незважаючи на несприятливі зовнішні умови.
Уявіть собі 300 добробатів, щедро насичених закордонною зброєю, які контролюють більшу частину країни і перманентно воюють між собою за ексклюзивне право представляти інтереси нації і своє бачення майбутнього країни – ось ідеальна ситуація для реалізації сирійського сценарію, – то майбутнє, якого ми уникли в 2014-му і до якого нас підштовхують кремлівські технологи, апологети «федералізації» і своєї версії «самоврядування».
Навички взаємодії і самоорганізації, отримані під час Майданів 2004-го і 2013-2014 років, готовність до взаємного діалогу і необхідний рівень взаємної довіри не дозволили нам прийти до руйнування суспільства і країни. Не можна сказати, що ця загроза відведена в повній мірі, але щодня ми віддаляємося від «сирійського сценарію».
Але «сирійський сценарій» на європейському континенті – аж ніяк не міф і не порожня страшилка, він цілком можливий поруч з нашими кордонами.
Загроза мілітаризованого хаосу. Війна проти майбутнього
Експорт насильства завжди є спробою вирішити внутрішні проблеми. І чим архаїчнішим є режим, тим більш примітивним стає інструментарій насильства, тим небезпечніші можуть бути наслідки його застосування.
Руйнуючи сьогодні Сирію, Путін мститься за те, що не спромігся зруйнувати Україну, але насправді він захищається від неминучої руйнації власного режиму в Росії.
Експортуючи насильство в Сирію, захищаючи сьогодні режим Асада, Путін бореться зі своїм власним майбутнім. З майбутнім Росії, яке він їй власноруч приготував. Знищена опозиція, нездатна до консолідації, відсутнє громадянське суспільство, населення, готове до атомізації і радикалізації, тотальна мілітаризація, насичення країни силовиками – все це передумови до реалізації «сирійського сценарію» саме в Росії. При цьому роль «Ісламської держави» можуть зіграти не міфічні «ісламські радикали», а цілком конкретні, дбайливо вирощені руками Кремля численні «ветерани» «Новоросії», на кшталт «Союзу «ополченців» Донбасу». Сумніватися в їхній індоктринованості, мобілізованості, високій активності і готовності до насильства підстав немає, про це вони неодноразово заявляли.
Провал проекту «Новоросії» – експорту тотальної війни на територію України, загостривши поточні внутрішні загрози національній безпеці Російської Федерації в її існуючому вигляді набагато більше, ніж його успіх міг би знизити, на думку Путіна, вигадані загрози зовнішні. Радикалізація російського суспільства, мілітаризація суспільства і держави, остаточне знищення будь-якого опозиційного руху унеможливило не тільки демократичну, а й відносно мирну майбутню трансформацію російського режиму.
Трансформація загроз і стратегія безпеки
Це суттєво впливає на розподіл загроз не тільки нашої, а й регіональної, і навіть глобальної безпеки. Ми повинні брати до уваги не тільки актуальні загрози, а й загрози майбутні, пов'язані з трансформацією російського режиму. При цьому цілком очевидно, що оптимальним способом зниження рівня цих загроз є наша участь у майбутній трансформації, що б це не означало. Це важливе завдання перспективного планування, покликане знизити завтрашні летальні ризики.
Загрози нашій безпеці в будь-якому випадку походять з північного сходу. Питання тільки в характері і динаміці параметрів цих загроз, обумовлених не тільки військовими, а й військово-політичними, і соціальними чинниками.
Саме ця складна сукупність факторів має визначати нашу стратегію безпеки на довгостроковий період.
Юрій Костюченко – експерт з безпекових питань, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
