(Рубрика «Точка зору»)
«Ноздрьов був у деякому відношенні історичною людиною. Ні на одному зібранні, де він був, не обходилося без історії. Яка-небудь історія неодмінно траплялася»
Микола Гоголь, «Мертві душі»
Ця країна постійно вляпується в якісь історії. Так і норовить у щось впхатися і потім довго чухрати потилицю, думаючи, як з того всього вибратись. Переважно це відбувається тому, що її народ не хоче знати своєї історії та робити із неї висновків, і часто нездатний критично мислити та переосмислювати те, що відбулося.
Тут кожен може поділитися такими своїми історіями, котрі варті кількох книжок і доброго десятка фільмів. Часто вони ними і діляться: у вагонах потягів, в чергах до каси, при поданні на візу в консульстві, в черзі до черги. Розкажуть вам їх, ніби «нічого такого», хто ж не жив місяці під мостами на чужині, не коїв хтозна-чого в 90-і, не втрапляв в різноманітні історії в рідних просторах? Бо й справді, в цій країні в кожного другого не гірші історії.
Через особливість манери оповіді й байдужість оповідачів ці історії скидаються на казки та байки, особливо для людей немісцевих, а вдавання та імітація, котрі так притаманні цьому народові, перетворюють ці розповіді в казочки та баєчки.
Останні тут теж дуже люблять, бо спочатку діти без них не можуть заснути, а потім, коли діти самі стають дорослими, вигадують казочки та баєчки, аби виправдати свої невдачі та промахи, аби заколисати власні пильність й увагу, а заодно совість, щоб добре спалося.
Ця країна погрузла у власній історії та не може із неї виплутатись. Не може із нею розібратися, бо всі довкола вважають себе істориками. Либонь, наявність уроку історії в шкільній програмі дозволяє себе вважати фахівцем в цій царині усім, хто сей предмет прослухав. А більшість, власне, якраз прослуховували, пропускали повз вуха. Тому й постійно істерять довкола теми історії, замість того, аби віддати її фахівцям та вспокоїтись.
А от до справжніх істориків місцеві люди ставляться з пересторогою та недовірою, бо бояться, що ті хочуть монополізувати загальнонаціональне багатство, відібрати в простого люду право на історію. Й правду про історію. Для кожного свою. Так вже історично склалося.
Тому історія в цій країні – це історії та байки, мільйони історій та байок, замість фактів. Це «базар» і в сенсі розмов на ринку, де поміж рядів із рибою, овочами та фруктами засідають кращі експерти з питань історії, національної пам’яті та політики, і «базар» в сенсі розмови, такої гнилуватої балачки, котра не зобов’язує відповідати за свої слова.
Історію цієї країни не можна читати без брому. Її взагалі важко читати, бо вона сотні разів переписана, підрихтована, надиктована невідомо ким й створена під догоду самі знаєте кому. Сам знаєте хто постійно змінюється, тому й історія тут, як дишло, куди повернув, туди й вийшло. І кожен ж вертить.
Більш історичні, більш чутливі до історії та історій хіба сусіди-поляки. Тому в них така добра репортажистика. Така добра, аж смачна. Проте такі ж проблеми з історичною пам’яттю. Тому коли вирішуються якісь питання спільної з поляками історії, все зводиться до обопільних істерик, замість спроб слухати і бути почутим.
Від нерозв’язаних питань минулого доводиться тупцювати на місці, зациклюватись на минулому, замість того, аби рухатись в майбутнє. Від того процвітає пасеїзм і міфи про «доброго царя» та «хорошого цісаря». Тому в пошані копання в минулому, але тут не люблять докопуватися до істини, бо ж надра належать народові. В цій країні страшенно цінують сам процес. Через те тут так люблять лузати насіння соняшника, але це вже зовсім інша історія.
Серед тих, хто копається в місцевій історії й називає себе істориками, дуже багато археологів, але вони переважно «чорні». Бігають всюди з металошукачами, рискаючи в пошуках якоїсь золотої жили, недограбованої теми, на котрій можна озолотитися і втекти потім закордон, в сусідню країну, котра й профінансувала «розкопки». Викопують при тому мерців, танцюють на їхніх кістках, грабують могили, і так все розритим лишають.
Але цій країні рано копати могилу. Саме в Україні зараз твориться сучасна історія. Саме цим вона притягує справжніх істориків із далеких країв, котрі більше переймаються її майбутнім, ніж самі жителі.
Тільки краще би вона більше не влізала в різні історії і робила висновки з того, що коїть. В неї є шанс стати тією виплеканою мрією, казковою країною. Правда, мусить докладати дуже багато зусиль, аби не перетворитися на країну з історії, казочку чи то країну-історію.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
