Чи є в Україні меценатство?

Львів – Освіта, культура, мистецтво, релігія для розвитку потребують меценатів, людей, які б безкорисливо допомогли конкретній особі чи всій громаді задля майбутнього. Тому про культуру народу можна судити з огляду на його меценатів. Львів, для прикладу, існує завдяки меценатам. Бо саме король Данило Галицький запрошував у місто славних ремісників, купців, даруючи їм землі, майно, звільняючи від податків, а вони тим часом творили місто. Сьогодні в Україні здебільшого не меценати, хоча й такі є, але їх небагато, кажуть ті, хто займається благодійництвом, є лише спонсори, які допомагають, багато хто задля власного піару. Як зробити меценатство нормою життя українців? Як це було колись і якою є ситуація сьогодні?

Минуле Львова рясніє іменами меценатів. Князь Лев Галицький подарував млин війтові німецької громади Бертольдові Штехеру. У другій половині ХІІІ століття Констанція, дружина князя, дочка угорського короля Бели IV, заснувала у Львові лікарню й аптеку при домініканському монастирі. Польський король Владислав IV у XVII столітті фінансував будівництво Арсеналу.

Національний музей у Львові, природничий, театр Марії Заньковецької, народна лікарня, освітні заклади постали у Львові завдяки меценатам. Ними були представники української, польської, німецької, єврейської, чеської, італійської, сербської, татарської національних громад міста – митрополит Андрей Шептицький, Володислав Федорович, Станіслав Скарбек, Іван Левинський, Володимир Дідушицький, Лянцкоронські, Євген Чикаленко, ​ Сильвестр Сембратович, Юзеф-Максиміліан Осолінський, Віктор Баваровський, Юзеф Торосевич, Ісак Агопсович. Австрійський барон Гірш відкрив фонд на підтримку єврейських шкіл на території Галичини, а Володимир Дідушицький не лише створив природничий музей, але й у Коломиї та Сокалі організував школу гончарства. Ці заможні люди розуміли, що не можна почуватись щасливо і комфортно, якщо поруч стільки обездолених, голодних, бідних. Про імена меценатів дізнавались часом уже після їхньої смерті, як це було, для прикладу, з будівництвом школи для дітей, які мають проблеми зі слухом, вона досі працює у Львові. Католицький архієпископ збудував її у 1830 році, але не під власним іменем, а взяв вигадане прізвище єврейського купця.

Це були справжні меценати в історії міста і краю, каже львовознавець, дослідник меценатства Іван Радковець. І список тих, хто давав свої гроші на просвітництво й розвиток суспільства, значно більший. Досі справа цих меценатів відчутна. Однак, зауважує Іван Радковець, були особи, які давали гроші з доброї волі, розуміючи важливість освіти, культури, духовності, а були й такі, які робили це з інших міркувань. Тому не кожного благодійника можна вважати меценатом.

«Суспільство має відокремлювати два терміни: багата людина і людина, яка має багато грошей. Не кожен, хто має багато грошей, є багатою людиною. Багата людина – це та, яка знає, куди вкладати гроші.Та,що просто має багато грошей, не знає, що з ними має робити. У більшості випадків скоробагатьки, навіть по документах австрійського періоду у Львові, не мали перспективи. Вони дуже швидко одержували великий капітал, але так і не зуміли стати багатими. Тому, вивчаючи історію, піднімаючи освіту, культуру, даючи суспільству рівень духовності, є перспектива одержати справжніх меценатів», – наголосив Іван Радковець.

Цікаво, що до середини ХІХ століття у Галичині не було юридичних визначень доброчинницької діяльності, правил, які б регулювали відносини між жертводавцями і державою.

Меценатами народжуються

Те, що духовність, освіта, культура мають стати пріоритетом для українського народу, дуже добре розумів митрополит Андрей Шептицький, якого називають меценатом ХХ століття. Бо митрополит знав, що багато проблем людей від неосвіченості. Він фінансував і організував виїзд молодих митців на навчання за кордон – у Краківську, Віденську, Мюнхенську академії мистецтв, розуміючи, що потрібні освічені викладачі для молодого покоління українців. Художникові Олексію Новаківському після навчання митрополит профінансував створення української мистецької школи, придбавши палац у Львові. Зі школи Новаківського вийшли відомі митці не лише в Україні, але й світі – Володимир Гаврилюк, Святослав Гординський, Лев Гедз, Софія Зарицька-Омельченко. Митрополит Андрей створив народно-ужиткові кооперативи на Гуцульщині, щоб люди мали можливість працювати й заробляти гроші. А ще завдяки йому у Львові постали українська «Народна лічниця» для бідних, національний музей, школи, духовні заклади.

«Радянській владі вдалось знищити еліту, а меценати були елітою. Еліта – завжди означало обрані, ті, кого обирає суспільство. Радянська влада все винищила, знову доводиться повертатись до книг, історії, до тих людей, які це зберегли, а вони є переважно за межами сучасної України, тому їх треба запрошувати, консультуватись, обирати еліту, яка б могла навчити бути майбутніми меценатами», – каже Іван Радковець.

Коли Україна здобула незалежність, до Львова приїхали українці з-за кордону, які стали новими меценатами – це Володимир Кашицький, родина Антоновичів, які повернулися в Україну, щоб відродити культурні традиції, які так нищила радянська влада.

Сьогодні в Україні є спонсори, а не меценати, зазначає голова Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрій Салюк. Нині архітектурні пам’ятки у Львові та й загалом в області та Україні заможні люди не рятують, а, навпаки, руйнують, прибираючи їх до рук. Андрій від першого дня конфлікту на Донбасі допомагає українським бійцям і наголошує, що сьогодні в Україні немає меценатства.

«Загалом меценатство виховується, воно формується. Для того, щоб був меценат, це має бути людина, яка, з одного боку, багата, може поділитись, а, з другого боку, це є людина, яка має такий рівень культури, освіченості, який дозволяє їй розуміти, чому саме вона має ділитись, не як спонсор, а, власне, як меценат. Хто у нас зараз багаті? Це вчорашні бандити, рекетири, «червоні директори» або їхні діти, зяті президентів. Вони мають гроші, але в них немає розуміння, що таке культура, потреба підтримки цієї культури. Питання меценатства у них не стоїть на порядку денному. У нас є гарні люди, які своїми мізками зробили свій капітал. Але їх відсоток маленький. Їхній капітал невеликий, тому ми це не відчуваємо», – каже Андрій Салюк.

Урегулювання питання про доброчинність на законодавчому рівні необхідне для спонсорства, зазначає співрозмовник. А меценатство – це безкорислива допомога людини, це вияв внутрішньої культури, виховання, освіченості.

«Меценатство може зароджуватись тоді, коли суспільство є належного культурного рівня, а нас поки що жлобство», – каже Андрій Салюк.

Сьогодні в Україні домінує доброчинність і те, що є багато тих, хто готовий допомогти, показує волонтерський рух. Однак чимало спонсорів роблять собі піар на благодійності за гроші з партійної каси чи державного бюджету. Відвідини сиротинців, інтернатів, будинків для дітей із розумовими відхиленнями раз у рік на Святого Миколая – це далеко не приклад меценатства. Меценат мав би вкладати гроші у майбутнє, у розвиток дітей у цих закладах, у численні довготривалі проекти, які б допомогли цим вихованцям у майбутньому стати повноцінними громадянами.