Черкаси – У Черкасах жінки, що стали жертвами насильства в сім’ї, ділилися своїми історіями із громадськістю. У межах проекту «Жива книга» вони розповідали про пережите та радили, що робити, аби як вони, не постраждати від насилля. Водночас експерти кажуть, що такі жінки дуже рідко зважуються говорити про це на загал. Адже сприймають себе як жертв і не вириваються із цього кола.
«Якби писала книгу про своє життя, то назвала б її «Самотність», – так розпочинає свої спогади Анжела, яка стала жертвою насильства. У дитинстві її батькам було до доньки байдуже. Настільки, що тато навіть не знав, у якому класі вчиться його дитина. У заміжжі Анжела теж щасливою не стала. Тепер, аналізуючи, каже: бо заміж виходила не через кохання, а щоби втекти від самотності.
«Увесь час усе закінчувалося бійками. Він бив мене, потім знову просив вибачення. І так весь час. Чому я не йшла від нього? Через відсутність самооцінки – я не цінувала себе як особистість, вважала себе цілком випадковою річчю, яка незрозуміло як і для чого потрапила на землю. Оскільки я була річчю, я мала комусь належати. І я належала цій людині протягом багатьох років. Тому що коли він просив вибачення, він робив це щиро. І хотілося вірити, що наступного разу, завтра буде краще», – розповідає Анжела.
Їхній шлюб тривав сімнадцять років. Після останнього побиття Анжелу дивом врятували лікарі. Лише це переконало жінку, що далі терпіти не можна. Того останнього разу чоловік не лише побив її, а й розтрощив усе у квартирі – навіть одяг і взуття порізав. Побита Анжела лишилася у зруйнованому житлі із трьома дітьми та без засобів існування.
«В один момент я позбулася усього. Крім того, що і так не відчувала себе особистістю, так тут мене остаточно розчавили. У мене був вибір: жити далі чи не жити. Моїй меншій дитині на той час було два роки, і саме через це я не мала права покінчувати з життям. Бо кому тоді була б потрібна моя дитина?» – згадує жінка.
Анжела опанувала себе, почала ходити до церкви, відвідувала тренінги для жінок, які потрапили у скрутне становище. Нині працює адміністратором жіночого кризового центру.
«Зараз я допомагаю таким жінкам, як і я, підніматися і оговтуватися після розбитого стану. А ще вчу їх любити себе», – підсумовує вона.
«Я для чоловіка була як футбольний м’ячик»
Антоніна до сорока років відмовлялася визнавати себе жертвою насилля. Настільки звикла до такого стану, що згодом почувала себе «дико», коли її ніхто не бив і не кричав на неї.
«Моє найсміливіше рішення – піти від чоловіка. Ми тоді разом винаймали житло, у нас було двоє маленьких дітей, але у мене не було роботи та засобів до існування. Навіть коли ми вже не жили разом, він перестрічав мене на зупинці, кидався із ножем, бив при дітях. Я для чоловіка була як футбольний м’ячик. Досі пам’ятаю, як маленький син тримав чоловіка за ногу, кусав його і кричав: «Не бий маму!». Тому згодом мені навіть було незвично, що мене ніхто не б’є, що на мене не кричать, що в мене немає синця під оком, чи не поламаний ніс», – згадує Антоніна.
За десять років, відколи пішла від чоловіка, Ірина побудувала будинок, здобула ще одну освіту та взяла під опіку дитину. А разом з іншої жінкою, теж жертвою насилля, Антоніна у своєму селі відкрила ательє.
«Жінки приймають те, що вони жертви, і тому не вириваються із цього кола»
Згідно зі статистикою, найчастіше жертвами насильства стають жінки та діти, каже представник Черкаського обласного відділення «Всеукраїнської мережі ЛЖВ» Олена Шандрак. За її словами, більшість жертв дуже важко і довго отямлюються після пережитого. Тому розповідати свою історію чужим людям – це фактично подвиг.
«Дуже малий відсоток жінок готові вийти із кризи. Їм краще лишитися там, де вони є. Вони приймають те, що вони жертви, і тому не вириваються із цього кола. Велика проблема в тому, що жінки самі себе звинувачують і думають, що коли чоловік їх б’є, то значить вони цього заслужили. Вони часто не готові визнавати, що насилля не припиниться, поки вони самі його не зупинять», – пояснює Шандрак.
Соціальний відеоролик, відзнятий черкаськими активістами у межах проекту «16 днів проти гендерного насильства»
Міську владу Черкас просять створити повноцінний центр тимчасового проживання та реабілітації жінок, що постраждали від насильства
Нині у Черкасах немає муніципального притулку для жінок, які опинилися у скрутному становищі. Тож юристка Тетяна Кавальчук зареєструвала на сайті Черкаської міської ради петицію про підтримку жінок, які страждають від насильства в сім’ї.
«Кілька років тому Черкаське обласне відділення «Всеукраїнської мережі ЛЖВ» створило громадський притулок. Але він дуже маленький, не має стабільного фінансування, і не може допомогти всім, хто потребує захисту. Серед людей, яким я надавала юридичну допомогу, було багато жінок, які зіткнулись із насильством в сім’ї, найчастіше – від чоловіка або дорослого сина. Майже всі жінки питали, чи є в Черкасах місце, де вони могли б сховатися від кривдника хоча б на певний час, аби відійти психологічно та фізично, зібратися з думками, що робити далі. І мені не було чого порадити», – розповідає вона.
У петиції юристка просить міську владу створити цілодобову телефонну «гарячу лінію», де жінки зможуть отримати підтримку та консультацію. А також профінансувати вже діючий кризовий центр для жінок із дітьми, які постраждали від насильства, та створити повноцінний центр тимчасового проживання та реабілітації таких жінок у Черкасах.
За півмісяця петиція набрала 161 голос із 250 потрібних. Збір підписів триватиме іще два тижні.
