/
/
Херсонський обласний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша. Вечір п’ятниці. Завіса вистави за п’єсою Мартіна МакДонаха «Каліка з острова Інішмаан». Глядачі аплодують стоячи. Актори вклоняються публіці. В середині – актор найменшого зросту, виконавець головної ролі – Біллі Клевейна. Для його колег ці аплодисменти вже звична справа. Для Віталія ж – мить, якої він прагнув 20 років.
Історії Біллі Клевейна з острова Інішмаан та Віталія Пронька з Херсона схожі. Обидва хлопці мають обмежені фізичні можливості. Герой п’єси ірландець Біллі та українець Віталій росли без батьків, обидва мали складне дитинство та мріяли про краще життя.
Проте глядачі театру, які бачили дебют Віталія у виставі «Каліка з острова Інішмаан», на вулиці актора не впізнали б – окрім невеличкого зросту, ніщо в ньому не нагадує його персонажа. Ніякої шкутильгаючої ходи, ніякого скошеного набік рота.
Батьки Біллі Клейвена, «каліки» з острова Інішмаан, потонули в таємничій аваріїї на кораблі. За п’єсою, з того часу він живе зі своїми двома дивакуватими тітоньками. Батьки ж Віталія Пронька відмовилися від нього, коли він був маленьким хлопчиком. Цюрупинський дитячий будинок для дітей з обмеженими можливостями слугував йому домівкою протягом 16 років. Замість рідних тітоньок, ним опікувалися працівники закладу.
«Батьки мої були пияками. Сестра мені розповідала – коли мені було два рочки, мама зранку повела мене кудись, а ввечері повернулася додому сама. Сестра питає: «А де Віталік?», а мати відказує: «Нема Віталіка, я його віддала». І скільки сестра не питала, куди і кому віддала, мати нічого більше не сказала».
Зараз Віталій живе в гуртожитку. Місця там мало. Вітальня слугує одночасно і коридором, і кухнею. Декілька людей та камера – надзвичайне випробування для 11 квадратних метрів житла. Цей невеличкий простір він ділить із котом, диванчиком та столом для ноутбуку. Тим не менш, запросив нас у гості. Над диванчиком бачимо кілька фото: Віталій із гарною дівчиною. «Це Люда, – трохи червоніє Віталій, – Вона зараз у Харкові на сесії».
Віталій наливає нам чай та сідає на стільця перед ноутбуком. Видно, що він йому занизький – клавіатура на рівні підборіддя. «Поки такий», – каже, – «Може згодом куплю крісло, де висота регулюється». Гладить чорне кошеня на колінах. Рухи стають трохи скутішими, коли продовжує розповідь про матір.
«Вона водила мене вулицями Миколаєва і намагалася продати. Коли ніхто не купив, просто залишила мене в останньому місці, де була – на столі директора будинку малюка», – каже Віталій спокійно і навіть відсторонено, навіть не зітхаючи. Лише зморшки біля рота видають приховану гіркоту.
Віталій згадує: на будь-якому святі завжди був першим, хто був готовий виступити. Пісні, новорічні вистави, й особливо вірші – які він сам, до речі, пише, – все це знаходило відгук у його серці.
«Я був Буратіно, Бабою Ягою, Лісовиком – ким я тільки не був! Мені подобалося, що я виходжу на сцену, що на мене дивляться, мені хотілося щось від себе сказати, чимось поділитися», – захоплено згадує хлопець.
Хочемо запитати, чи не було це підсвідомим прагненням дитини замінити увагу і любов матері увагою та любов’ю публіки, але, дивлячись на його замріяну усмішку і згадуючи гіркі зморшки під час розповіді про матір, вирішуємо промовчати.
«У сім років я вперше потрапив до театру на виставу «Снігова королева». Я її дуже добре пам’ятаю. Відтоді я сказав собі, що я буду актором».
Однак після дитячого будинку Віталію не вдалося одразу втілити мрію. Замість театрального вишу – Харківський обліково-економічний технікум. Замість того, щоб вчитися акторському ремеслу, Віталій здобував спеціальність соціального працівника у технікумі. Все для того, щоб отримати повну освіту й навчатися в університеті.
Зрештою, після двох років проведених у Харкові, йому це вдалося. Повернувшись до рідного Херсона, він здійснив бажане – вступив до державного університету на факультет культури та мистецтв.
«Там почав грати в аматорському театрі і моєю першою роллю стала потвора у виставі «Ніч на полонині». Потім на одному з театральних фестивалів ця вистава отримала гран-прі, а я – приз глядацьких симпатій», – гордовито зазначає актор.
Віталій захопленно згадує ті роки. Зрештою, за спогадами про початок театрального життя, такого бажаного з дитинства, час встигнув пролетіти, а чай – охолонути. Збираємося разом із Віталієм на репетицію до обласного музично-драматичного театру. Дорогою він згадує, що його шлях до нього розпочався із знайомства з директором Олександром Книгою: «Якось він зателефонував мені і запропонував зустрітися щодо моєї можливої роботи».
Обласний музично-драматичний театр імені Куліша. Віталій заходить всередину, ми – за ним. Дорогою з актором усі вітаються. Він бере ключа в охоронця і прямує до гримерки.
«Я зазвичай тут щонайменше за годину до репетиції, але сьогодні через інтерв’ю – лише за пів, – сміється Віталій. – До речі, коли я вперше прийшов до театру, мене здивувало, що тут завжди всі з усіма вітаються, тиснуть руку. І немає значення, знайомі люди чи ні!»
Зосереджено відкриває гримерку: «Так, треба ще за костюмом сходити».
Приносить кілька піджаків і сорочок, кремезні черевики, зелену в’язану шапочку, такі ж рукавички з відрізаними пальцями і якийсь шкіряний бандаж.
«Коли я прийшов до театру, директор спитав, ким би я хотів працювати в театрі. Я засоромився, сказав: «Звичайно, хотілося б актором, але ким не візьмете – на все згоден!» А він каже: «А я й хотів тебе взяти актором. В нас є вистава, в якій є роль якраз для тебе». Я погодився одразу, казав, що можна навіть не казати, що за роль».
У театрі Віталій Пронько дебютував одразу з головної ролі – Біллі Клевейна у виставі за п’єсою ірландського драматурга зі світовим ім’ям – Мартіна МакДонаха. «Каліка з острова Інішмаан» – історія про героя, доля якого багато в чому схожа на долю Віталія.
«В мого героя ДЦП», – каже Віталій, показуючи шкіряний бандаж. «Він погано ходить, і йому для того, аби тримати рівновагу, фіксуються ноги, аби він міг бути стійкішим на ногах».
«Я теж дуже люблю читати книги, як мій герой. Якось в дитинстві часто, як і мій герой, відчував себе самотнім», – каже він.
Головний персонаж вистави – хлопець із фізичними вадами, який вирішує стати голівудським актором і йде до своєї мрії попри всі перешкоди. Тож Віталій грає майже самого себе.
«Коли я йшов на першу репетицію, то дуже боявся, – похмурішає Віталік. – Я розумів, що в мене фізичні вади і це мене лякало – як мене сприймуть актори, чи захочуть вони взагалі стояти зі мною на одній сцені?»
На стінах гримерки – театральні афіші з іменами заслужених і народних артистів. Питаємо Віталія, чи не має він часом якогось актора собі за кумира? Віталій сміється.
«Мій улюблений актор – Джекі Чан! Людина-легенда, людина, яка зробила себе сама. Я з дитинства і досі захоплююся ним. Всі свої трюки він робить самостійно. Він має колосальне бажання , працелюбність, він свого успіху досяг самотужки. Це не просто один із чергових голівудських акторів, яких штампують за зовнішністю – він знав, чого хоче, робив це кров’ю і потом, аби тільки цього досягти».
«Я завжди думаю про те, чи не будуть люди вважати мене актором одного типажу. Ні, я прагну зростати далі і працювати в інших напрямках, не лише у трагічному. Я дуже полюбляю гумор, і скоро всі зможуть мене побачити в гумористичному амплуа».
«Зараз ми репетируємо нову виставу «За двома зайцями» – там я буду грати епізодичну роль жида. Мені подобається, що це роль комічна і ми зробимо її яскравою. А ближче до літа я зіграю головну роль у виставі-казці. Якій саме – не можу сказати, це секрет поки що», – таємничо усміхається Віталій.
Гучномовець у гримерній оживає – жіночий голос повідомляє, що усі задіяні у репетиції мають зайняти свої робочі місця. Віталій, вже у костюмі, стає.
«Я хочу аби люди, дивлячись на мене, прагнули досягти в житті своєї особистої мрії. Такі приклади мають підштовхувати інших людей. І якщо завдяки моєму прикладові інша людина стане кращою – тоді я кажу, що я змінив цей світ на краще».
