Днями в Москві, поблизу Кремля, відбулось урочисте відкриття пам’ятника київському князю Володимиру. На відкриття монумента прийшли перші особи Росії. Виступаючи на відкритті, президент Росії Володимир Путін позиціонував великого київського князя як творця російської держави і ледь не як свого попередника.
Володимир Путін: «Князь Володимир назавжди увійшов в історію як збирач та захисник руських земель. Як сильний політик, який створив підвалини для єдиної великої держави, що поєднала в одну велику сім’ю рівні між собою народи, мови, культури та релігії».
Московський патріарх Кирило натомість дещо інакше розставив акценти, наголошуючи на інтеграційному значенні постаті великого князя.
Патріарх Кирило: «Пам’ятник князю Володимиру – символ єдності всіх народів, для яких він є батьком. Це народи історичної Русі, які нині проживають в межах багатьох держав. Пам’ятник батьку може бути всюди, де живуть його діти – в цьому немає суперечності. Але погано, коли діти забувають, що у них один батько».
Але цю подію неоднозначно сприйняли в Україні. Адже в часи правління великого київського князя Москви ще не існувало. Зокрема, президент України Петро Порошенко назвав цю подію «гібридною спробою привласнення історії». Про те, як історію актуалізують в політичному контексті і чому росіяни почали проявляти такий жвавий інтерес до князя Володимира і династії Рюриковичів, Радіо Свобода поговорило із політиком та істориком Миколою Томенком.
– Пане Томенко, чим би Ви пояснили такий інтерес з російського боку до спадщини Рюриковичів?
Проблема російської влади та народу в тому, що вони в ХХІ столітті досі не можуть зрозуміти, звідки вони родом
– Проблема російської влади та народу в тому, що вони в ХХІ столітті досі не можуть зрозуміти, звідки вони родом – хто їхні батьки, хто їхні пращури. Я нарахував щонайменше три комісії, які створювались в Російській імперії, а потім ще неформально створювалися в радянські часи – вони намагалися переписати історію з метою мінімізувати й понизити вплив української складової. Для них проблема визначити, де починається російська нація. Коли я навчався в університеті, на першому курсі у нас читали історію Стародавньої Русі, бо навіть терміну «Київська Русь» намагалися уникати, адже виникали питання, чому Русь – Київська, а центр – у Москві.
Як на мене, очевидно те, що Київська Русь – фундаментальне політичне питання. Не даремно Михайло Грушевський, виписуючи історію української історіографії, зазначив, що коректніше використовувати назву «Русь-Україна», оскільки мова йде здебільшого про територію України. Тож, для мене дико, що засновником Російської держави може бути київський князь.
– Росіяни зараз наголошують на тому, що Володимир хрестився в Херсонесі, а Херсонес в Криму, а Крим вони вважають російським.
– Зрозуміло, що кримська історія – спеціальна історія. Я в рамках свого проекту «7 чудес України» зробив фільм про Херсонес, з якого випливає, що російський сегмент прагнув остаточно розкрасти залишки цього унікального міста. Коли Росія взяла під контроль Кримський півострів, то вони прийшли до висновку, що те, що залишилося від Херсонеса, треба використати для будівництва нового російського міста.
– Севастополя?
– Так. Прихід Росії на Кримський півострів ознаменував знищення там багатьох культурних пам’яток. Наприклад, великої шкоди зазнали Херсонес, ханський палац у Бахчисараї…
– Все-таки у Києва з Москвою намітились певні змагання за спадщину Рюриковичів. Хоч би як підійти до цього питання, але Давньоруська держава поширювалась і на частину сучасної Росії. Раніше дослідники наголошували на тому, що у нас спільного, тепер – на тому, що у нас багато відмінностей. Та ніде правди діти – у нас була спільна династія Рюриковичів і спільна писемна мова. Як поділити цю історію?
– Я виходжу із теперішнього цивілізаційного принципу – землі або території. На цьому побудовані сьогодні держави й нації, та навіть міжнародне право. Бо якщо ми почнемо аналізувати наші очі, волосся та носи – це буде шляхом в нікуди.
Київська Русь була своєрідною Євразійською імперією, де цивілізаційний вплив із Києва – столиці цієї умовної імперії – поширювався на різні території. І на частину території Росії – в тому числі
Київська Русь була своєрідною Євразійською імперією, де цивілізаційний вплив із Києва – столиці цієї умовної імперії – поширювався на різні території. І на частину території Росії – в тому числі. Тобто, це був цивілізаційний центр в Східній Європі.Коли з’явилось християнство як цивілізаційний чинник, то перший крок зробив київський князь Аскольд, другий – княгиня Ольга і третій, остаточний крок – князь Володимир. Було зрозуміло, що у всіх документах та матеріалах, які ми маємо, було написано – «київський князь». Більше того, історики християнства стверджують, що тоді найскладніше відбувалася християнізація угро-фінської складової – теперішньої Росії.
Я впевнений, що притягування історії, величі, культури й мови Київської Русі до походження теперішньої російської держави – не просто штучне, а абсурдне.
Та поки що ми не можемо передавити російську інформаційну доктрину. Треба визнати, що наша нинішня влада нічого не зробила, аби посилити присутність України в світі. Потрібно системно працювати та пояснювати світу, що таке Київська Русь. Ми повинні битися за Київську Русь – це наша спадщина.
В мене запитання: який герб використовувався у князя Володимира? Тризуб! Це базові українські речі.
– Цікаво, а чи на тому пам’ятнику князю Володимиру в Москві є тризуб?
– Точно немає.
– Нещодавно актуалізувався ще один Рюрикович – Костянтин Острозький. Пам’ятник йому хочуть відновити в Києві в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, де він був похований. Власне, там був монументальний надгробок, який разом із собором був підірваний 75 років тому – у листопаді 1941 року. Згодом, собор відновили, а надгробок – ні. Чи актуальним є питання його відбудови?
– Надзвичайно актуально, бо воно чітко позиціонує нашу українську історію. За княжою Руссю-Україною рухається Галицько-Волинське князівство. Рюриковичі, в силу певних обставин програвши монголо-татарам, перенесли наш центр у Галич. Фактично, церковна і княжа митрополія опинилися в Галичі. Далі ми рухаємось у спільне Велике князівство Литовське, яке, за визначенням різних істориків, було федерацією чи навіть конфедерацією.
В цей період князь Костянтин Острозький був головнокомандувачем, кажучи сучасною мовою, об’єднаних військ: українських, литовських, польських, білоруських і навіть німецьких. І під його командуванням ці війська трохи більше, ніж п’ятсот років тому, здобули під Оршею блискучу перемогу над московським військом.
Я з литовцями працюю і вважаю, що для нашого історичного так би мовити просвітлення надзвичайно важливо повернути Костянтина Острозького і цю українсько-литовську систему співпраці. Але парадокс в тому, що ми, працюючи над відновленням цього надгробку, отримали фінансову допомогу від уряду Литви, а від українського – нічого.
– А як Церква до цього ставиться? Києво-Печерська лавра – це ж Московський патріархат. З одного боку, Острозький був захисникомправослав’я, але з іншого – воював із Москвою.
– Ми домовлялися в різних форматах – Церква не заперечує, як і влада. Проблема тільки із фінансуванням із українського боку.
– Після бурхливих суперечок Польський Сейм ухвалив контраверсійне рішення щодо Волинської трагедії. Згодом була ухвалена спільна українсько-польська декларація, спрямована на порозуміння. Це був вдалий крок?
До речі, Литва попервах мала намір приєднатися до цієї декларації, але в підсумку – утрималася. Як Ви думаєте – чому?
Литовці адекватні в оцінці свого минулого, а поляки – неадекватні, при всій повазі
– Я вважаю, що ми були аж занадто толерантними в цьому питанні. До речі, і литовці дещо заскочені таким ультрапатріотизмом польських політиків. Зараз праві партії Польщі, які прийшли до влади, на мою думку, не зовсім адекватні в історичному діалозі з українцями. Можливо, нам не варто через це піднімати ґвалт та робити гучні заяви. Варто зробити паузу. Я впевнений, що і в Польщі ситуація зміниться. Сьогодні картина виглядає так: литовці адекватні в оцінці свого минулого, а поляки – неадекватні, при всій повазі.
|
Основоположником династії був очільник варязької дружини Рюрик. Достовірна інформація про життя Рюрика є вкрай мізерною – історичні суперечки точаться не лише навколо його походження, а й щодо того чи існував він насправді. «Згідно з традицію, збереженою літописами, Рюрик був запрошений у 862 році в Ладогу, яка була тоді столицею князівства Славії. Новгород, про який говорять літописи, в той час ще не існував, що переконливо доведено археологічними дослідженнями…. Дискусія навколо походження і діяльності князя Рюрика триває. З огляду на стан джерел, до завершення її ще далеко. Але вже сьогодні можна стверджувати, що князь Рюрик за походженням скандинав», – пише з цього приводу історик Леонід Войтович. Прямим нащадками Рюрика вважають київських князів Ігоря та Володимира. Згодом династія утворила окремі гілки: Мономаховичів, Романовичів, Юрійовичів тощо. Від Рюрика вели свій родовід і волинські князі Острозькі – одна із найвпливовіших руських родин у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій у XVI-XVII cтоліттях. Московська гілка Рюриковичів згасає на синові Івана Грозного – Федорі. Щоправда, сином грізного царя називали себе самозвані претенденти на московський престол – відомі як Лжедимитрії. Нещодавно декілька росіян, назвавши себе нащадками Рюриковичів, заявили про свої права не лише на московський Кремль, а й на київські Золоті ворота та Києво-Печерську лавру. Та суди щоразу відмовляли самоназваним Рюриковичам. |
