(Рубрика «Точка зору»)
Стаття доктора філологічних наук, професора Лариси Масенко «Мовна політика України. Антиукраїнський закон досі чинний» порушує багато гострих питань щодо функціонування державної української мови в Україні.
Авторитетний мовознавець Лариса Масенко робить закономірні висновки:
«Відсутністю державної підтримки української мови скористались представники п’ятої колони… В умовах функціональної нерівноправності двох мов, успадкованої від періоду колоніальної залежності України від Росії, це загрожує витісненням української мови з усіх сфер суспільного життя на більшій частині території країни…
Антиукраїнський Закон Ківалова-Колесніченка досі лишається чинним. І це означає, що й нинішнє керівництво, навіть в умовах розв’язаної Росією війни проти України, не усвідомлює, чи не хоче усвідомити того незаперечного факту, що деукраїнізація мовно-культурного простору прокладає шлях «русскому миру» всередину країни».
На жаль, це в Україні здатні зрозуміти далеко не всі. Доводиться чути, що мова сьогодні – це нібито не основне, а от закінчиться війна з Росією та почне підніматися економіка (а з нею і рівень життя), мовне питання вирішиться ледве не автоматично.
Хоча це є фундаментальною помилкою, на яку українці нині не мають просто права.
Використати мовний досвід Ізраїлю
Так сталося, що дякуючи професії, довелося відвідати чимало країн. Але в жодній із них колишні радянські громадяни не могли жити і працювати, не вивчивши мову країни свого перебування. Адже це просто неможливо.
Декілька років тому мені пощастило побувати в Ізраїлі на курсах для журналістів, які були організовані міністерством закордонних справ цієї країни.
В Ізраїлі вразило звичайно багато чого, але, можливо, найбільше те, що колись майже мертва мова іврит за відносно короткий проміжок історичного часу була повернута у функціональний оббіг єврейського народу.
І якщо на початку проголошення державності Ізраїлю іврит не був рідною мовою для більшості дорослих репатріантів, і її їм доводилося вчити з нуля, то вже своїх дітей ізраїльтяни спочатку вчили івриту, а вже потім іншим мовам.
Хоча важливість вивчення івриту явно усвідомили не всі. Так, у містечку Кфар-Саба під Тель-Авівом довелося поспілкуватися з репатріанткою з російського Біробіджану.
У Біробіджані вона працювала головним бухгалтером якогось великого підприємства, а у Кфар-Сабі спромоглася влаштуватися лише прибиральницею. Чим дуже була незадоволена і вважала це ледве не дискримінацією.
Втім, проблема виявилася дуже простою. Ця репатріантка не змогла (чи не захотіла) вивчити державну мову Ізраїлю – іврит. Бо вважала, що в країні, де значний відсоток російськомовних, це просто непотрібно.
А виявилося, що це зовсім не так. І вона почала задумуватися про повернення назад до Росії, оскільки незнання мови країни свого перебування стало непереборним бар’єром для влаштування в Ізраїлі на пристойну роботу.
В Україні сьогодні усе відбувається з похибкою до навпаки.
Ті, хто не бажають вивчати державну українську мову, з усіх сил намагаються законсервувати ситуацію з російською таким чином, аби з часом проблема вживання української мови відпала взагалі.
Через те, що переважна більшість її носіїв або перейшли на російську мову, або ж були витіснені на маргінеси суспільного життя.
Стан справ ускладнюється ще й тим, що для тих, хто видає себе за українські еліти, споконвічна мова країни їхнього проживання переважно не складає суттєвої цінності.
Рецепти дерусифікації
Аналізуючи шляхи припинення русифікації України, необхідно враховувати також і такий фактор, як мотивації принципово російськомовних ігнорувати українську мову.
Мова може йти не лише про небажання виходити з зони звичного «мовного комфорту» від перебування серед російськомовного оточення, а й про спробу законсервувати подібну аномальну ситуацію, якщо не назавжди, то принаймні на максимально розтягнутий час.
Роблячи перші кроки на шляху до дерусифікації, потрібно передбачити адміністративну відповідальність за ігнорування української мови, або публічне вживання російської мови під час своєї діяльності чиновниками, які перебувають на державній службі.
І ця відповідальність має застосовуватись незалежно від посади та службового рангу того, чи іншого держслужбовця. Що мусить бути чітко і однозначно прописано в українських законах.
Адже і зараз можна подати судовий позов щодо ігнорування державним чиновником української мови.
Але що можна написати у такому позові? Що чиновник порушує статтю 10 Конституції України. Суддя з цим погодиться. А що далі? За якою статтею його притягти до відповідальності?
Тому на напрямку дерусифікації України потрібно було б зробити низку кроків.
Перший: якнайшвидше скасувати, як антиукраїнський, антиконституційний і антидержавний Закон Ківалова-Колесніченка.
Другий: ухвалити новий закон, який би враховував реальні потреби відродження і утвердження української мови як державної. Підключивши до його підготовки провідних мовознавців України.
Третій: в законі «Про функціонування державної української мови в Україні» передбачити адміністративну відповідальність і звільнення з посади, котру вони займають, тих держслужбовців, які продовжуватимуть ігнорувати вживання української мови під час виконання ними службових обов’язків.
Четвертий: законодавчо зобов’язати персонал вишів, шкіл і дитячих садочків викладати і спілкуватися у стінах цих установ виключно українською мовою.
П’ятий: встановити суворий державний контроль над тим, щоб контент передач, які транслюють телебачення і радіо в Україні, був не менше, аніж на 70-80 відсотків україномовним.
Волонтери української мови
Українське громадянське суспільство мусить взяти мовне питання під свій контроль. І діяти так, як це вже було з обороною України.
Потрібно ініціювати волонтерський рух, тепер вже для відновлення природного середовища функціонування української мови.
Для цього потрібно започатковувати нові масові громадянські ініціативи, організувати безкоштовні мовні курси, створювати мовні клуби за інтересами, проводити флешмоби.
Проте українська мова буде популярною лише тоді, коли громадяни України почнуть масово читати українською.
Потрібно зробити так, щоб українська книга сама йшла до свого читача. І поширення українських книжок може стати можливим через створення мережі «Народних бібліотек української книги».
Щоб волонтери української мови поширювали загальнодоступні книжки з цих бібліотек за місцем проживання людей.
Потрібно розгорнути мережі мобільних бібліотек, які б доносили українську книжку до свого масового читача в містах, містечках і селах. Формуючи таким чином цільову масову аудиторію української книги.
Головне – призвичаїти громадян (і особливо молодь) до думки, що зовсім не все одно, якою мовою ви послуговуєтеся під час спілкування.
І що українська мова – це не «бандерівщина» і не сільський провінціалізм, як це намагалася переконати українців колоніальна російська влада в часи СРСР, а самоповага, причетність до свого українського народу і шлях у майбутнє.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
