(Рубрика «Точка зору»)
Цьогорічний початок осені в Україні багатий на різноманітні події, пов’язані з єврейською тематикою: це і подіумна дискусія «Єврейське питання – українська відповідь» на фестивалі Meridian Czernowitz, і відкриття резиденції для письменників у містечку Бучач, звідки походить лауреат Нобелівської премії з літератури (1966) Шмуель Йосеф Аґнон, і ціла низка заходів, приурочених до 75-х роковин трагедії в Бабиному Яру.
Така широка палітра подій засвідчує тектонічну зміну в українському суспільстві, яке починає усвідомлювати спільність досвіду євреїв і українців в минулому, а також прагне знайти друга й союзника в єврейському народі й державі Ізраїль на майбутнє.
Жидобандерівці
Насмілюся припустити, що такої інтенсивності українсько-єврейського діалогу не було б без Революції гідності, на яку вийшли патріотичні громадяни України різних національностей. Промова одного з лідерів єврейської громади України Йосифа Зісельса зі сцени Майдану мала історичне значення, стала фактично фундаментом порозуміння наших народів у ХХІ столітті. Російська агресія і спроба кремлівської пропаганди звинуватити українців в антисемітизмі дали протилежний до бажаного для Кремля результат: вперше не українці виправдовувалися, а українські євреї голосно на весь світ заявили, що українське суспільство – дружнє й толерантне, а Україна має абсолютне право на суверенну політику й відстоювання власної незалежності. Тоді й з’явився термін, жваво підхоплений масовою культурою в соціальних мережах, на принтах футболок та сувенірної продукції, ‒ жидобандерівці.
Для зближення українців і євреїв, а відтак – Ізраїлю й України, вистачає й історичних аргументів. По-перше, співжиття євреїв і українців на території України протягом століть – хоч і затьмарене кількома епізодами ворожнечі, але переважно мирне. Українці до кінця ще не усвідомили, що крім «зовнішніх» сусідів, тобто держав, з якими межує Україна, ми маємо ще й потужного «внутрішнього» сусіда – євреїв та Ізраїль, збудований у тому числі і видатними єврейськими вихідцями з українських земель. Сумні роковини трагедії в Бабиному Яру хоч і оповиті смутком, але важливість спільного вшанування пам’яті жертв годі переоцінити, адже сама собою напрошується паралель в історичному досвіді – і століття бездержавності, і жорстокість окупаційних режимів, і спроба шляхом геноциду (Голодомору, Голокосту) фізично знищити наші народи.
Від спільних трагедій – до спільних перемог
На вшанування роковин трагедії Бабиного Яру до Києва злетілися сотні науковців, журналістів, родичів загиблих, а також офіційна делегація Ізраїлю. Посадовці Кнесету, крім власне комемораційних заходів, відвідали й музей Голодомору, що може стати важливим кроком на шляху до офіційного визнання Ізраїлем трагедії 1932-33 років геноцидом українського народу. З дводенним візитом до України прибув і президент Ізраїлю Реувен Рівлін, що також послужить стимулом для інтенсифікації єврейсько-українського діалогу не лише в історичній сфері, а й спробах відповісти на ті виклики, що їх ставить перед двома державами нова епоха нестабільності в світі.
Адже нам є чому повчитися в мудрого, впливового в світі й успішного єврейського народу. Як у питаннях історичних (навіть до банального: скільки існує голівудських фільмів про Голокост, а скільки про Голодомор?), так і в сьогоденні. Євреї здійснили чудо, побудувавши на безплідній землі успішну процвітаючу державу – і українцям із українськими чорноземами варто уважніше придивитися до їхнього досвіду. Євреї створили потужну армію, яка захищає країну від гібридних загроз (не лише війни, а й тероризму) – і російська агресія підштовхує українців до обміну досвідом із братським єврейським народом також і в цій сфері. Врешті-решт, євреям вдалося не зациклитися на історичних поразках і травмах, а відродитися з попелу й збудувати одну з найсильніших держав світу. Останнє завдання для нас ще попереду, але приклад Ізраїлю показує, що воно – досяжне.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
