(Рубрика «Точка зору»)
У Росії люди, які ще думають про демократичний шлях розвитку цієї країни, сперечаються не за кого їм голосувати, а про те: чи йти взагалі на вибори, чи не варто цього робити. Всі прекрасно розуміють, що ніякої реальної опозиції Путіну у Державній думі не з’явиться. Що «партія шахраїв і злодіїв» – «Єдина Росія» все одно отримає більшість голосів того самого «агресивно-слухняного» населення, яке в країні завжди підтримує будь-яку владу. Що навіть якщо позиції «Єдиної Росії» і будуть розхитані, інші партії «офіційної опозиції» змагатимуться в людиноненависництві. Зараз навіть не зрозумієш, хто з лідерів цих партій претендує на звання «першого людожера» країни. Глава «Справедливої Росії» Сергій Миронов – кращий друг убивць із угруповання «ДНР», Володимир Жириновський – патентований шовініст і брехун, Геннадій Зюганов – просто радянський комуніст, і цим вже все сказано.
Якщо навіть припустити, що в Кремлі вирішать «впустити» в Думу якогось представника демократичної опозиції, це нічого не змінить. Решта депутатів будуть просто знущатися над колегою. Так, як знущалися над депутатами, які посміли мати свою думку про те, що відбувається в країні або щодо окупації Криму – позбавляли мандатів, ображали, доносили. Ось такі в Росії депутати, інших у Путіна немає.
Можуть запитати – а навіщо взагалі в авторитарній країні опозиція? Ну буде не один депутат, а десять або двадцять – що це змінює? Адже рішення все одно ухвалює Путін. Із парламентом він не радиться. Більшість у будь-якому випадку проголосує за все, що скажуть. Навіщо потрібна опозиція в парламенті, якщо парламент лише декорація авторитаризму? Цього не можуть зрозуміти не тільки росіяни, а й мешканці інших країн. Навіщо опозиція в Росії? Навіщо вона в Білорусі? Навіщо в Казахстані?
На це питання є проста відповідь. Українська. В Україні теж бували часи, коли від парламенту рішуче нічого не залежало. Коли основним завданням депутатів було підняти руки за закони, які пропонувалися президентською адміністрацією. І депутати голосували. Навіть за дикунські «закони диктатури» – голосували. І опозиція нічого зробити не могла.
Але коли зруйнувався авторитаризм, саме парламент міг взяти на себе відповідальність за збереження держави. Уявіть собі, що в Україні у 2004 році або у 2014 році не було б парламенту і в ньому не було б опозиції? Держава просто могла б самознищитись, розлетітися на друзки! Але коли є сильна опозиція, якій довіряють люди, ця довіра переноситься на парламентські рішення. І в результаті майбутнє країни визначає не вулиця, а обрані народом депутати. Це – головна умова цивілізованого перехідного періоду.
Так ось, в Росії цього бути не може. Тому що ніякої опозиції немає. Якщо росіяни вийдуть на вулиці, то вони, як це вже не раз було в їхній історії, зруйнують власну державу «дощенту» – буде не повстання, а російський бунт, безсенсовний і жорстокий. А потім прийде період ще лютішої диктатури і репресій, як це теж не раз бувало. У росіян просто немає історичного виходу – тому що вони не здатні обрати інституції, яким довіряли б у критичний момент. Це як відсутність подушок безпеки в автомобілі – в разі аварії ти приречений і можеш сподіватися тільки на диво. На російське «авось».
Втім, автомобілі в Росії теж ніколи робити не вміли. Тут росіянам варто повчитися у Німеччини або ж Японії.
А інстинкту збереження держави і демократії їм варто повчитися в України.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
