Авторка хештегу #янебоюсьсказати Анастасія Мельниченко знову збирає історії, пов’язані з сексуальним насильством. Цього разу – підліткові, для об’єднання їх у окрему книжку. Видання, що розповість дітям, що таке секс, згода, насильство, особисті кордони, Анастасія готує спільно з видавництвом «Фоліо», але поспішає, оскільки присвоїти її хештег уже захотіли росіяни.
– «Фейсбук»-спільнота лише нещодавно втихомирилась після шквалу історій під хештегом #янебоюсьсказати, як ви кинули клич вдруге, оголосивши про вихід книжки. Розкажіть детальніше про те, що задумали.
На початку вересня з’явилася інформація про те, що російське видавництво «Эксмо» хоче зареєструвати торгову марку і видати книжку на основі придуманого мною хештегу. Тепер форсую події і дію на випередження
– Насправді, долучитися до збору історій видавництво мене попросило ще в липні (коли й запустили хештег). Тоді я відмовилась, адже вважала недоречним оприлюднювати такий концентрований згусток болю. Увесь цей масив потрібно було опрацювати і видати як продовження дискусії. Відтак за деякий час я зробила зустрічну пропозицію і запропонувала видати книжку для підлітків, яка б говорила про насильство, про те, що таке секс, що таке згода, що таке особисті кордони. Але тут уже відмовило видавництво, оскільки не спеціалізується на літературі для підлітків. Ось так усе це заглухло. Але буквально на початку вересня з’явилася інформація про те, що російське видавництво «Эксмо» хоче зареєструвати торгову марку і видати книжку на основі придуманого мною хештегу. Я зрозуміла, що треба терміново щось робити і знову звернулась до «Фоліо» з ідеєю книжки про насильство для підлітків. Тепер форсую події і дію на випередження.
– Але аудиторія, для якої готуєте видання, досить «ніжна» – 11-14 років. Чи цензуруватимете зміст видання, аби туди не потрапило те, що може занадто вплинути на підліткову психіку?
Видавець пропонує подавати все без цензури, як є. Люди, які надсилаюсь мені свої розповіді, знають, що це книжка для дітей і вже якимось чином самі їх цензурують
– Це складне запитання, і я думаю про це. Моїй дитині зараз 9 років – і я даю йому читати. З іншого боку, я розумію, що кожна дитина виростає в інших умовах, і те, що може читати моя дитина, не зможе інша. Тому я намагаюсь тримати баланс. Натомість видавець пропонує подавати все без цензури, як є. Одним словом, триває дискусія. Проте варто також сказати, що люди, які надсилаюсь мені свої розповіді, знають, що це книжка для дітей і вже якимось чином самі їх цензурують.
– А чи плануєте вмістити у видання поради, як уникнути подібних ситуацій?
Ми писатимемо, що таке відмова
– Вже є розроблена структура книжки, і там є рекомендації, але це в жодному разі не рекомендації, як уникнути насильства. Ні. Таких рекомендацій не буде. Ми писатимемо, що таке відмова. І якщо це для хлопчиків, то я прошу, щоб вони поважали «ні» дівчини, якщо ж це звернення до дівчат, то я прошу їх бути впевненими, що це відмова, а не бажання пококетувати, щоб тебе «повламували».
Книжка умовно поділена на кілька блоків, і у першому йдеться про те, що таке секс і що таке згода, у другому – що таке насильство і яке воно буває, третій блок – наслідки насильства, четвертий блок про те, що робити, якщо це сталося з тобою чи твоїми друзями, п’ятий блок – куди звертатися, і шостий блок присвячений міфам про секс. Окремо буде частина і для батьків. Оскільки ця ніша абсолютно вільна і в нас немає подібних книжок, я думаю це викличе інтерес.
– На середину серпня було 16,5 мільйонів переходів за цим хештегом. Чи сподівались Ви, що люди настільки активно відгукнуться? Які історії вразили найбільше?
Після лавини історій в перші дні я втекла з міста, переїхала в село, закрилась там, вимкнула мобільні телефони, бо мені стало погано фізично. Найбільше, звичайно, вражають історії дітей
– Безперечно, такої реакції я не очікувала. І чесно скажу, що після лавини історій у перші дні я втекла з міста, переїхала в село, закрилась там, вимкнула мобільні телефони, бо мені стало погано фізично. Найбільше, звичайно, вражають історії дітей. Зараз, коли я пишу книжку, то серед усіх історій мене найбільше вразила історія однієї людини, яку я знаю вже багато років. В її дитинстві дещо відбулося, але в компанії ми знали лише, що це якась травмуюча подія. І коли вона мені надіслала детальний опис того, що сталося, я була дуже вражена. Якщо історії жінок я ще так-сяк пропускаю через себе, то історії цих же жінок, які трапилися з ними в дитинстві, я одразу перекладаю на своїх дітей. І мене жахає те, що з такими крихітками можна робити настільки недопустимі речі.
– Після запуску флешмобу одна частина аудиторії обурилась і охрестила його «сеансом всемережевого душевного стриптизу», а інша, навпаки, підтримала і назвала «ефектом великої терапевтичної групи».
Те, що почалися рухи з приводу ратифікації Стамбульської конвенції, і є результатом цієї акції. По-друге, почався суспільний діалог
– А для мене це формування громадського запиту. Нарешті ось ці жіночі проблеми, від яких усі відмахувались, продемонстрували свій масштаб. І те, що почалися рухи з приводу ратифікації Стамбульської конвенції, і є результатом цієї акції. По-друге, почався суспільний діалог, який, я сподіваюсь, змінить поняття норми. Норми, при якій жінка об’єктивується, при якій нормально виявляти якісь нездорові сексуальні зазіхання. Крім того, чоловіки побачили, що їхні знаки уваги, які за замовчуванням чомусь вважаються приємними для жінки, такими є не завжди.
– На сексуальні злочини в Україні дивляться з широко заплющеними очима. Принаймні якщо звернутись до статистики, то вбивств та замахів на вбивство у чотири рази більше, ніж зґвалтувань. Зрозуміло, що реальність зовсім інша. Як гадаєте, після флешмобу #янебоюсьсказати, який відбувався в інтернеті, чи не боятимуться тепер жертви сказати це саме правоохоронцям офлайн?
В поліції хід справам дуже часто не дають, бо їх важко довести до кінця. З іншого боку, люди пишуть мені, що нікуди не звертались, бо було соромно
– У поліції хід справам дуже часто не дають, бо їх важко довести до кінця. А статистики з кількості розкритих справ ніхто псувати не хоче. З іншого боку, люди пишуть мені, що нікуди не звертались, бо було соромно. Я ж хочу, щоб після моєї книжки наступні покоління виростали з думкою, що розповісти про це не соромно і таки розповідали. Це був перший крок до змін. Маленький, але важливий. Звісно, все не зміниться за один раз. Хоча тепер, можливо, якщо якась громадська організація подаватиметься на грант, щоб навчати тих самих поліцейських недискримінації за гендерною ознакою або того, як працювати з жертвами насильства, вона зможе опиратися на досвід цієї кампанії.
Коли я читаю історії, які збираю для книжки, то бачу, що дуже часто діти не розуміють, що з ними відбувається
З дітьми треба говорити, вчити, що якщо хтось торкається твоїх статевих органів, то ти кричиш, якось реагуєш і, безумовно, йдеш до мами і кажеш мамі
У першому тестовому розділі я написала, що мені в дитинстві говорити з мамою про секс було соромно. А мій 9-річний син прочитав і запитав, чому? Він не розуміє, чому ми соромимось, і я дуже рада, що своїм вихованням досягла того, що в дитини немає табуйованих тем. Я знаю, що якщо з ним щось таке станеться, то він прийде і мені це розкаже. Коли я читаю історії, які збираю для книжки, то бачу, що дуже часто діти не розуміють, що з ними відбувається. Коли якийсь дядько починає торкатись їхніх статевих органів, вони заклякають і не знають, як це інтерпретувати, в них немає алгоритму поведінки. Ці діти не знають, що робити в цей момент. А з дітьми треба говорити, вчити, що якщо хтось торкається твоїх статевих органів, то ти кричиш, якось реагуєш і, безумовно, йдеш до мами і кажеш мамі. Діти повинні про це знати і розповідати. Саме для цього й готується моя книжка.
