Ольга та Олександр Баленки до сьогодні залишаються у Торецьку на Донеччині одними із основних постачальників домашніх пиріжків на передову. Таких волонтерських родин у Торецьку є декілька, ми бачимось із ними на концерті у центрі міста. Групу видно здалеку: приходять у вишиванках і з синьо-жовтими прапорами. Розповідають: зараз постачання українського війська значно покращилось, а спочатку їжу і теплий одяг для бійців возили майже через день.
«У липні 2014-го, коли Торецьк повернули під контроль української влади, ми поїхали у центр – там, ми знали, в універмазі продавались українські прапорці, – розповідає Олександр Баленко. – В універмагу працював Федя, ми колись із ним на шахті працювали. Він оце мене послухав і подарував прапорець. Це на той час був дуже великий дефіцит, ми намагались їх купити при нагоді. От він мені прапорця того дав, я його причепив на торпеду в машині, і з 22 липня 2014 року цей прапорець завжди зі мною».
Тоді ж знайомі розповіли, де стоять українські військові, провадить далі він. Каже: рік той був досить урожайний, законсервували багато огірків.
«І от ми взяли ці огірки, яєць перепелиних, поки «ДНР» тут стояла, торгівлі ніякої не було, у мене надлишок був. Оля пиріжків напекла, мабуть, із відерце. І поїхали до хлопців», – пригадує Баленко.
Ольга, його дружина, сидить поруч. Тут же – і головний «волонтер» родини – собака «Йожик».
«Ти пішов розмовляти з ними, а я стою, вчепилась в багажник, кажу: скажи, хай пиріжки заберуть, мене перемкнуло, клубок а горлі стоїть, не можу говорити, заплачу», – каже Ольга Баленко.
«До всіх цих подій ніколи не вважав себе патріотом», – задумливо додає Олександр.
«Ну, так, я – українець, але щоб я колись зациклювався на чомусь такому… – знизує плечима. – А спочатку було таке, що гімн грає, а мені плакати хочеться. Може, ми вже так переконані або просто віримо у те, що робимо, щоб все було добре».
Хотілося щось робити: їздили на пости, збирали теплі речі по всьому місту, каже Олександр. Одного разу віз матраци.
«Зупиняють мене міліціонери із Горлівки, що до нас перейшли, кажуть: під’їхали – машина наче знайома, а що воно таке їде – здалеку не видно: одні матраци», – сміється він.
Каструлі й шкарпетки
Із постачанням війська спочатку було складно, особливо у першу зиму після початку конфлікту, зауважує волонтер. Пригадує: «Приїжджаємо ми на пост, а бійці замість рукавиць шкарпетки шерстяні на руки одягають або рукава светрів стягують, у кого довгі».
На пости їздили через день: спочатку з каструлями, потім військові давали свої термоси, а як їхали назад – забирали одяг прати. Кілька разів потрапляли під обстріли. Перед самою ротацією дізнались, що хлопці їх між собою називають «тато» і «мама».
«Вже інший батальйон стояв тут. Ми приїжджаємо, розповідаємо, що от волонтеримо, а вони кажуть: та нам казали, мовляв, тут їздять «тато» і «мама», всюди ходять, носа свого пхають», – розповідає Ольга Баленко.
Цього року на день народження телефон не замовкав – дзвонили вітати бійці із всіх ротацій, що тут стояли, а іноді дзвонять батьки, дякують, хвалиться Олександр.
«Знаходиш якийсь привід, щоб подзвонити»
Найважче – дізнаватись, що когось із хлопців більше немає, кажуть Баленки.
«Після цих всіх подій я казав: все, ні до кого близько не підходжу, все буде на відстані, на рівні «Добрий день/До побачення». Бо потім вони дуже важко від нас ідуть, і це найстрашніше», – каже Олександр.
Але все одно знаходиш якийсь привід, щоб подзвонити – спитати, чи все гаразд, визнає чоловік.
Прохання від військових були різні, одного разу просили допомогти вивезти із підконтрольного сепаратистам Донецька наречену, ще коли пропускної системи не було: то її з того боку на таксі привезли, а ми з цього боку забирали, згадує Ольга. Розповідає, що допомагали і переселенцям: теж одягом і їжею.
За словами Олександра, сьогодні у волонтерській групі Торецька – приблизно три десятки людей – це кілька родин: хтось пиріжки пече, хтось розвозить їх на пости. В основному знайомились через соцмережі, поділили, хто куди їздить. Зараз достатньо разу на тиждень. Кажуть: постачання армії покращилось, у шкарпетках на руках бійці більше не ходять.
Називають ці свої візити «батьківським днем». Як у літньому таборі.
