Націоналізм повертається в Європу. Політики різних європейських країн від Британії до Угорщини, від Франції до Польщі обіцяють своїм виборцям, що боронитимуть національні інтереси від Брюсселя, виборці вимагають повернення національного суверенітету до їхній країн. Але коли мова заходить про Україну, то націоналізм в уяві багатьох західних політиків починає ототожнюватися з крайньо-правими та іншими радикальними рухами. Чим український націоналізм відрізняється від інших? Про це говоримо з багатолітнім дослідником націоналізму, істориком і професором політології американського Ратґерського університету Олександром Мотилем.
– Гадаю, що цей проект європейських еліт під назвою Європейський союз, який створювався практично повністю зверху, шляхом указів з Брюсселя, пробуксовує, вони не розрахували швидкості його впровадження. Звичайно, можна згадати і про зовнішні чинники, наприклад притік біженців, чи появу Володимира Путіна. Але я думаю, що за великим рахунком, причина у зарозумілості європейських еліт, які повірили в те, що вони можуть змінити менталітет і культуру, що складалися століттями. Спроба була шляхетною, і вона не провалилася. Під багатьма оглядами, вона є успішною і досі. Але з іншого боку, з боку певної частини населення у багатьох країнах, ми чітко бачимо спротив, і цей активний спротив не був передбачений. Європейські еліти тепер не знають, як на це реагувати.
Чи можна назвати це націоналізмом? Це слово обросло стількома різними значеннями
Чи можна назвати це націоналізмом? Лише до певної міри. Це слово обросло стількома різними значеннями… Зараз для більшості європейців воно почало означати відчуття закритості, авторитаризму, нетерпимості, і подібні речі.
Шовінізм, саме це слово точніше виражає почуття Орбана в Угорщині, Качинського в Польщі, Ле Пен у Франції, чи політиків у Голландії, Данії та Британії
Я думаю, що для цього є набагато краще і змістовніше слово – шовінізм. Гадаю, саме це слово точніше виражає почуття Віктора Орбана в Угорщині, Ярослава Качинського в Польщі, Марін Ле Пен у Франції, чи політиків у Голландії, Данії та Британії.
На жаль, нині люди, говорячи про націоналізм, насправді найчастіше мають на увазі шовінізм
Але є й інші занепокоєння європейців, які намагаються відновити контроль над рішеннями своїх країн. І це вже можна назвати націоналізмом, в первісному сенсі слова, яке виникло у 18-19 століттях, коли йшлося про національне визволення та створення певної суверенності для своїх країн. І тут не йшлося про жодний шовінізм. Навпаки, в 19-му столітті німецький націоналізм, італійський націоналізм, навіть французький націоналізм, який був породжений революцією, мав ліберальні якості, йшлося про визволення від авторитаризму. На жаль, нині люди, говорячи про націоналізм, насправді найчастіше мають на увазі шовінізм. В результаті виникає плутанина, коли націоналізм, навіть ліберальний націоналізм, який існує в багатьох частинах світу, сприймається як нетолерантний авторитарний рух.
– Чи Ви маєте на увазі Україну?
Націоналізм в Україні протягом останніх 25 років був винятково демократичним і ліберальним
– Гадаю, що Україна є добрим прикладом цього, бо націоналізм в Україні протягом останніх 25 років був практично винятково демократичним і ліберальним. Це була ліберально-демократична ідеологія, і незважаючи на це, європейці сприймають саме слово «націоналізм», який вживають українці, у якихось потенційно темних тонах авторитаризму, що очевидно, є помилковим.
– Чому націоналізм в сенсі прагнення більшого контролю над долею своєї країни вітається в Європі, і водночас із позиції багатьох європейців сприймається як загроза, якщо йдеться про Україну?
– В тому то і річ. Якщо подивитися на політику, скажімо, Франції є, за визначенням, націоналістичною. Вона має на меті обстоювати інтереси Франції, французької культури, мови, кіно. Якщо подивитися на Німеччину, то як ще можна назвати приєднання Східної Німеччини в 1990-1991 році, якщо не націоналістичним проектом?! Якщо це не є націоналізмом у тому первісному значенні слова, в якому воно вживалося у 19-му столітті, то що ж тоді є націоналізмом?!
Але європейські держави – це потужні держави. І вони визначають націоналізм не в сенсі того, що вони роблять, а в тому сенсі, що роблять інші. Тобто в їхньому дискурсі, навіть поляки і угорці можуть вважатися «націоналістами», незважаючи на те, що пан Орбан, чи пан Качинський роблять практично те саме, що і вони.
На їхній уявній мапі українці є десь в Африці, незважаючи на те, що насправді українці живуть в кількох сотнях кілометрів від них
Але тут є проблема набагато глибша, бо ми далі зустрічаємося зі старими віруваннями, коли французи, британці, німці, італійці вважають себе на вищому цивілізаційному щаблі, і вони продовжують далі дивитися на Східну Європу великою мірою так само, як вони на неї дивилися у 18-19 століттях, як на відсталу, нецивілізовану частину Європи. І якщо таке ставлення є до поляків, угорців, румунів, то що вже казати про українців, які заледве взагалі існують в уяві багатьох західних європейців. На їхній уявній мапі українці є десь в Африці, незважаючи на те, що насправді українці живуть в кількох сотнях кілометрів від них.
Гадаю, що ця цивілізаційна культурна зарозумілість відкрито, чи приховано, проявляється у тому, як західні європейці ставляться до України. Тож, за визначенням, те, що роблять українці – це націоналізм, а те, що ми робимо – це просвітництво. Насправді, це не так.
