Мої дідусь і бабуся живуть у селі на окупованій частині Донеччини. Ще до війни молодь виїхала звідси, тому що не було роботи. Нині тут живе десь двісті людей, віком 60+. Транспортного сполучення з районним центром і містами поблизу немає. Один магазин, куди з перебоєм завозять продукти.
Я не бачила свою бабусю півроку. Вчора поїхала до неї в гості. Вона показує мені нових гусенят і цьогорічний урожай картоплі.
Прямуємо на город. Бабуся каже: «Ой, забула тобі показати. Дивись на пагорб!»
Я бачу, як окопуються бойовики. Це через річку від городу. Бабуся додає: «Так само, як улітку 2014-го».
Важкої техніки ще не привезли. У 2014-му звідти стріляли з «градів». Бойовики користувались пересувною технікою, після чого одразу їхали звідси. Відповідь прилітала вже жителям села та в степ, що навкруги. Таке повторювалось багаторазово. Тому все літо моя бабуся та її земляки просиділи в підвалах. Нині в районі подейкують, що всіх бойовиків призвали. Відпусток не дають і проводять інтенсивні навчання.
Тоді, у 2014-му, селяни майже не їхали звідси. Одні хотіли помирати вдома, інші ж не бажали бути тягарем для дітей, які живуть переважно в містах.
Моїй бабусі 73, діду – 75. Кажуть, що ще два дні тому думали, як зібрати весь урожай із городу. Сьогодні ж займаються облаштуванням помешкання під землею. «Жити більше хочеться, ніж помідорів», – жартує дідусь. Умовляння переїхати до нас не діють. Бабуся каже: «Дивлюсь українські новини. Люди переживають через підвищення комунальних тарифів, а ми не знаємо, чи доживемо до завтра, чи в гості завітає снаряд».
Того ж 2014-го щодва тижні сюди приїжджали «Лікарі без кордонів». Вони допомагали, точніше – повністю забезпечували селян медикаментами. Для деяких це був єдиний шанс підтримувати у нормі власне здоров’я. Влітку того ж року «Лікарі» тут були востаннє. Відтоді на території під контролем «ДНР» заборонили діяльність міжнародних організацій.
Нині більшість селян оформили собі соціальну допомогу від «ДНР». Вона складає дві тисячі рублів. Це приблизно 560 гривень. Української пенсії тут не отримують. Моєму дідусеві соціальної допомоги вистачає на одну пластинку таблеток, а таких щомісяця потрібно три. У нього хвороба Паркінсона. Він каже: «Якби не діти, то й без снаряду вже помер би».
Бабуся не оформлює виплати від «ДНР» із ідеологічних міркувань. Їздить до Маріуполя з надією повернути українську пенсію. Її вона не отримує від вересня 2014-го. Поки що три спроби закінчились невдачею. Втім, вона вірить у краще, не здається.
Наталя Парій, Донецька область
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org
