Донбас Росії не потрібен – військовий журналіст

Днями українські військові взяли в полон пораненого офіцера одного із загонів проросійських сепаратистів на Донбасі, який виявився кадровим старшим лейтенантом російської армії на ім'я Олексій Седиков, родом з Архангельської області. Це підтверджують і його власні свідчення, і знайдені при ньому документи. Відеозапис допиту Седикова і його розмову з українськими журналістами показали кілька українських телеканалів.

Розповідь Олексія Седикова про те, як він потрапив на схід України, його оцінки обстановки і настроїв на території, підконтрольній бойовикам, становлять великий інтерес, каже журналіст, військовий кореспондент українського телеканалу «1+1» Андрій Цаплієнко, який був серед тих, з ким полонений росіянин (який спочатку назвав себе Олександр) погодився спілкуватися.

– У районі села Троїцьке, Луганська область, у ніч на 11 липня був обстріл наших позицій з боку бойовиків. Обстріл почався десь о 22:20, а о 22:45 спостерігачі помітили трьох озброєних чоловіків, які рухалися до українських позицій. Їх дочекалися і запропонували їм здатися. Вони відмовилися. Тоді українські військові відкрили вогонь, в результаті чого всі троє були поранені. Один із них, як з'ясувалося, його звали Натан Цакіров, був поранений смертельно і помер на місці. Другий трохи пізніше помер, отримавши поранення в груди. Олексій Седиков отримав поранення в область стегна, і його вдалося врятувати, і ми змогли з ним поговорити.

– Ви вже довго працюєте в зоні АТО на сході України, при цьому пишете, що це було одне з найскладніших Ваших інтерв'ю за весь час. Чому?

– По-перше, коли ти спілкуєшся з військовополоненим, це вкрай важко, знаючи, що ця людина воює проти твоїх товаришів. У мене на фронті дуже багато друзів за роки війни з'явилося. І знати, що ця людина могла стріляти в них... Другий момент – ця людина поранена, з пораненими спілкуватися також досить складно. По-третє, він від самого початку відмовився від інтерв'ю, кричав: «Я не буду з вами спілкуватися! Мені потрібні тільки російські журналісти! Я хочу бачити консула!». У нього була істерика. Дуже складно було перечекати цю істерику і переконати людину піти на розмову. Ми не можемо спілкуватися з людиною всупереч її бажанню і коли вона перебуває у такому стані.

Довелося, по-перше, його переконати. По-друге, було вкрай складно спілкуватися з ним, розуміючи ступінь зазомбованості цієї людини. Він абсолютно не хотів визнавати очевидних речей. На фразу «ви воюєте проти нас» він відповідав фразою «а ви воюєте проти нас». І він ніяк не хотів розуміти, що перебуває на території іншої держави, що він прийшов на територію цієї держави зі зброєю в руках як окупант і агресор. Десь всередині нього, напевно, Україна – це не окрема країна, а якась територія, яка за волею провидіння якось випадково опинилася самостійною, і її терміново потрібно повернути в стійло.

Тому доводилося з ним говорити акуратно, наводити такі аргументи, з якими він не міг би сперечатися, щоб ця людина трошки зрозуміла, що вона перебуває в іншій країні, що він – окупант. Мені здається, що в якійсь мірі це вдалося. Плюс у нього певна культурна обмеженість була присутня. Він аргументував свої вчинки так: «Пам'ятайте фільми «Троя», «Триста спартанців»?». Весь його культурний горизонт був обмежений ось такими дитячо-голлівудськими поняттями про добро і зло. Проте все-таки ми з ним поговорили. Вдалося з'ясувати, що у нього були психологічні проблеми через розлади в сім'ї. Мабуть, це теж його підштовхнуло до того, щоб виїхати на Донбас.

– У його зізнаннях і розповідях про те, що відбувається на землях, захоплених «ДНР» і «ЛНР», щось принципово нове для Вас прозвучало?

– Спочатку з ним вдалося поговорити співробітникам Служби безпеки України, на камеру. Частина цього інтерв'ю потрапила в інтернет. Потім він поговорив з нами. І це були ніби дві абсолютно різних розмови за настроєм.

У першому інтерв'ю він був більш податливий, мабуть, розумів ситуацію. Йому потрібна була допомога. Він був готовий дякувати кому завгодно. З нами він був спочатку агресивішний. Інформація, яку він дав у другому інтерв'ю, дещо відрізнялася від попередньої. Але при цьому нам вдалося з'ясувати деякі загальні факти: що на командних посадах у збройних структурах бойовиків числяться російські офіцери (це він підтвердив і в першому, і в другому інтерв'ю), що ці люди приїжджають і виїжджають, що це – відрядження.

Він підтвердив, що досить велика кількість озброєних людей з «підрозділів збройних сил» «ДНР» і «ЛНР» підведені в район Дебальцева. Це, зокрема, ті речі, які нас цікавили. Тому що ми не розуміємо, з чим пов'язана нинішня активізація бойовиків уздовж лінії фронту. Чи то це готується наступ, чи то це чергове розгойдування ситуації – при тому, що Україна дотримується Мінських угод. Звичайно ж, самі бойовики цього не роблять. Власне, він не зміг нам пояснити причину. Він говорив, що «це не мій рівень, я всього лише старший лейтенант, командир взводу».

– Як ми зрозуміли, він скаржився на те, що сам він отримує гроші, що місцеве населення з того боку фронту дивиться на таких, як він, як на диких звірів. Чи було відчуття, що цей російський військовослужбовець пішов воювати просто за гроші, як найманець?

– Я точно знаю, що «місцеві», які воюють за «ДНР» і «ЛНР», отримують на рівні рядового приблизно 15 тисяч рублів (і то нерегулярно) – це десь 5 тисяч гривень. Ми цю інформацію і від Олексія отримали, і з інших джерел. Крім того, настрої на тому боці ми теж дуже непогано знаємо. І розуміємо, що, навіть якщо люди на тій стороні ще не стали любити Україну, вони вже щосили страждають від нескінченної кризи, яка викликана війною. Тому що ціни на тій стороні приблизно в 2 рази вищі, ніж на решті України. Зарплати, звісно, менші, оскільки промисловість, в основному, не працює. Для багатьох єдиний спосіб заробити – це піти служити в ці незаконні збройні формування і отримувати ось ці жалюгідні 5 тисяч гривень, тобто 15 тисяч рублів.

Специфіка цього регіону в тому, що вони від самого початку хотіли «по-тихому віддрейфувати» до Росії, як Крим, – і в цьому була головна мета всіх цих маніпуляцій, які згодом призвели до війни. А цього не вийшло, Росії цей Донбас не потрібен! Це абсолютно депресивний регіон, з величезною кількістю кримінальників, які взяли в руки зброю. Те, що нам розповів Олексій, швидше, пов'язане з його якоюсь особистою проблемою, можливо, сімейною, яка його виштовхала на Донбас. І він вирішив стати «героєм», «звільняти «русский мир» від злісних «укров». Гроші не були головною для нього причиною.

– Чи не було відчуття, що цей російський старший лейтенант після всього вважав себе якось зрадженим російською державою?

– Коли я йому сказав, що за ним ішла ще група в кількості 20 осіб, він так розхвилювався! Він сказав: «Та ви що?! Ви розумієте, що ви говорите?! Якби нас було 20, ситуація б взагалі обернулася по-іншому». А наші спостерігачі з різних пунктів відзначили, що за його групою йшла більш підготовлена група в кількості приблизно 18-20 осіб. Олексій про це не знав. Це говорить про те, що цих хлопців, ось цю трійку, зупинену на українському опорному пункті, відправили на завдання як смертників, як гарматне м'ясо. Звичайно ж, це була зрада! І він це розуміє. І його злість пов'язана, мені здається, саме з цим – з розумінням того, що їх просто кинули на українські позиції вмирати, відволікати від основного удару. Ту групу, до речі, теж помітили, і їм не дали пройти.

– У настрої і в поведінці цієї людини ви не побачили якоїсь перспективи завершення конфлікту на Донбасі – що сепаратисти здуваються, що з того боку ніхто не бачить ні сенсу, ні мети?

– Коли цих хлопців затримали, вони лежали в кущах, стікаючи кров'ю, і просили про допомогу. І їм почали надавати допомогу, дуже професійно. Повірте, я уважно дивився ці кадри, щоб побачити, чи не було якихось знущань над військовополоненими. Цього слід було, можливо, очікувати. Так ось, українські лікарі дуже коректно виконували свій обов'язок, оскільки перед ними були поранені. При цьому запитували: «Що ви тут робили? Навіщо ви сюди прийшли?». Вони говорили, що вони випадково забрели на українські позиції. А коли їх відвезли в госпіталь, під залишеним ними боєкомплектом була виявлена бомба-«розтяжка», тобто вони встигли поставити розтяжку для того, щоб підірвати цей боєкомплект і нас! І коли їх уже затримали, вони про це не сказали! Це показує, що ніякої жалості і співчуття до українців ці люди не відчувають. Мета їх була – зробити диверсію. Ну, про що можна говорити? Я думаю, що нічого у свідомості цих людей так радикально, на жаль, не зміниться.

Упевнений, що ці військовополонені, зокрема Олексій, ще зіграють свою роль. Їхні свідчення, мені здається, будуть взяті до уваги в майбутньому суді щодо злочинів на Донбасі. У тому, що такий суд буде, я навіть не сумніваюся. На тому боці є наші полонені, дуже багато. З ними поводяться не так, як з Олексієм. І окрему палату не виділяють, а найчастіше просто залишають гнити без медичної допомоги. А ще є українські політв'язні в російських в'язницях. І є велика надія, що цю людину зможуть поміняти на будь-кого з цих людей, про яких я говорю. Взагалі ще показовий момент – склад цієї групи. Їх було троє, і з цих трьох у двох були російські документи. Третій був без документів. Я б, звичайно, не хотів екстраполювати процентне співвідношення росіян у цій групі на загальне процентне співвідношення росіян серед бойовиків, але, повірте, їх достатньо.

– Українці, які воюють на Донбасі, які сидять безпосередньо в окопах, не роздратовані тим, що таких свідчень того, що відбувається все більше і більше, очевидних для них, але в Києві, в Брюсселі або де б то не було ще їм уваги якось не приділяють? Чи немає якоїсь зневіри?

​

– Українці в окопах роздратовані, швидше, політикою подвійних стандартів країн ЄС, які декларують свої союзницькі наміри щодо перспектив возз'єднання України, але нічого не роблять для допомоги нашій воюючій країні. Яка, по суті кажучи, захищає європейські ідеали, яка декларує своє прагнення жити за європейськими законами – нормальне, людське, цивілізоване. Роздратування є. Я після говорив з командиром батальйону, який затримував цю диверсійну групу, Олексієм, і він сказав дуже просто: «Треба, щоб ця людина була цілою і неушкодженою, тому що у мене на тій стороні троє полонених. І є шанс, що завдяки обміну вони повернуться». А роздратування з приводу високих політичних матерій в окопах немає. Наші військовослужбовці зараз виконують роль «замка на дверях», який не дозволяє зламати ці двері і ввійти злодієві в будинок. Це зараз їхня головна функція. У Кремлі, мені здається, вирішили поставити питання ребром: або є Україна, або нема України. Ну, що ж, ми прийняли ці умови гри! Ми теж розуміємо, що від результатів цієї війни залежить буде у нас країна чи не буде.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода