У 17 років Еріксон захворів на поліомієліт. Він впав у кому, і здавалося, що вже не зможе вижити. Через три дні до Мілтона повернулася свідомість, але хлопця повністю паралізувало. Одного разу, коли він сидів у кріслі-качалці, у нього з'явилося сильне бажання подивитися у вікно. Це сильне бажання призвело до легкого руху крісла-гойдалки і мотивувало юнака до подальших вправ. За допомогою своєї уяви він домігся відновлення функції своїх паралізованих м'язів. Приблизно через рік йому вдалося навчитися ходити на милицях, і він зміг відвідувати університет штату Вісконсин. Всупереч вказівкам лікарів перебувати в спокої, він відправився в подорож на каное по Міссісіпі. Це зміцнило його фізичний стан. Ще через два роки Еріксон зміг ходити без милиць, лише кульгаючи на праву ногу.

У 1953 році Еріксон знову захворів на поліомієліт, що ускладнився м'язовою дистрофією. Він переїхав в Меріленд. Коли випадала можливість, він продовжував займатися письменницькою діяльністю і виступати з доповідями.

Мілтон Еріксон – автор понад 140 статей та кількох книг, він створив Американське суспільство клінічного гіпнозу і був його першим президентом, заснував «Американський журнал клінічного гіпнозу» і був його головним редактором. Удостоєний багатьох високих нагород в області психотерапії, довічний член Американської асоціації психологів та Американської асоціації психіатрів.

У п'ятдесят років його метод боротьби з перенесеною недугою перестав давати результати і в останні роки життя Мілтон був прикутий до інвалідного крісла, його мучили постійні сильні болі і він був частково паралізований.

Ва Мінг Чанг народився в Гонолулу на Гаваях. Його родина переїхала до Сан-Франциско у 1919 році і батьки незабаром відкрили чайну кімнату. Мати хлопчика Фай Сью Чанг була талановитою художницею, тож чайна кімната стала притулком для арт-спільноти.

Маленький Ва любив слухати розмови митців і сам був талановитим – роботи семирічного хлопчика зацікавили відомого художника Блендінга Слоана.

Слоан привіз Ва в свою студію, де він створив свій перший офорт. Талант Ва часто був предметом численних газетних публікацій і радіорепортажів. У дев'ятирічному віці у нього відбулась перша персональна виставка в мистецькій галереї у центрі Сан-Франциско. Ва став дуже відомим художником.

У 1941 році 31-річному Чангу діагностували поліомієліт. Після тривалого перебування в госпіталі в Каліфорнії і процедур за допомогою «залізних легень» (апарат штучного дихання, що використовувався у США до 1950-х років) він знову міг ходити, але після цього йому не вистачало повітря у легенях навіть для того, щоб лопнути повітряну кульку.

У той час як його рання творчість – це були спецефекти та фільми, пов'язані з чудесами, його більш зрілими художніми творами стали бронзові скульптури. Приміром, скульптура «Денніса-мучителя» в натуральну величину, яку замовив творець однойменного мультфільму Хенк Кетчем, стоїть в «Денніс-парку» в місті Монтерей у Каліфорнії, та невеликі статуї для приватних колекцій.

Френсіс Коппола захворів на поліомієліт у 6-річному віці. Майже три роки хлопчик провів у своїй кімнаті та палаті лікарні. Після хвороби у нього залишилися кульгавість і викривлення хребта. Через ці каліцтва однолітки не кликали хлопчика грати в ігри, він більшість часу проводив на самоті. Але це не змогло зламати його – Френсіс багато читав і спостерігав за однолітками.

Хвороба буквально перетворила Копполу в кінематографіста. Замість того, щоб замкнутися в собі, Френсіс спостерігав, аналізував, уявляв, фантазував, влаштовував лялькові вистави біля ліжка. Також він дивився кіно. Перегляд фільму «Броненосець Потьомкін» Ейзенштейна практично визначив професію Копполи. Вийшовши з кіно, він продав свій перший нещодавно придбаний автомобіль і придбав першу 16-міліметрову кінокамеру.

Коппола закінчив школу і виграв місцевий конкурс сценаристів, і всупереч волі батька обрав шлях кінорежисера, вступивши на факультет кіно Каліфорнійського університету. Юнакові довелося працювати і оператором, і постановником діалогів, і навіть продюсером, і лише після цього йому вдалося стати режисером трилера «Божевілля 13».

Справжня популярність прийшла до Френсіса Копполи після екранізації книги Маріо П’юзо «Хрещений батько». Після виходу на екрани саги про будні американських італійського мафіозного клану ніхто вже не помічав кульгавості та інших фізичних недоліків Копполи.

Бредлі навчався у школі Святого Марка у місті Саутборо, штат Массачусетс, коли навесні 1936 року в кампусі спалахнув поліомієліт. Бен і його друг Річард захворіли на цю страшну хворобу. Річард помер, а Бена після перенесеної недуги паралізувало нижче поясу.

Після хвороби з юнаком почав займатися тренер, який допоміг йому здолати наслідки поліомієліту. Саме тренер Кронан запропонував хлопцеві почати ходити в той час, коли ноги Бредлі були нерухомими. Кронан ставив його на ноги і допоміг знову навчитися стояти. Протягом восьми тижнів реабілітації Бредлі вже почав грати в гольф.

Спочатку виходило доволі незграбно, але через два роки він уже грав в університетській бейсбольній команді Святого Марка.

Бена Бредлі наразі знають як головного редактора The Washington Post. Він керував виданням з 1968-го до 1991 року. Вважають, що саме завдяки йому видання перетворилося в один з флагманів американської журналістики. Бредлі істотно розширив кореспондентську мережу газети, відкривши її нові бюро як всередині країни, так і за кордоном. Тиражі видання практично подвоїлися за той час, поки його очолював Бредлі. За цей же період він 17 разів удостоювалось престижної Пулітцерівської премії.

У 2013 році Бредлі був удостоєний вищої цивільної нагороди США – Президентської медалі Свободи. Її вручив легендарному журналістові президент США Барак Обама.

У дворічному віці Скотт перехворів поліомієлітом, після якого на все життя залишився кульгавим. Хлопчика відправили одужувати на ферму діда. Там він познайомився з минулим Шотландії, що постало перед ним у вигляді балад і казок, які сформували його мистецтво оповідача і інтерес до старовини. Скотт вивчав право в Единбурзькому університеті, його прийняли в колегію адвокатів у 1792 році. Але незабаром стало зрозуміло, що найбільше його цікавить література, якою він спочатку займався заради розваги, коли був редактором і перекладачем.

Літературний дебют Вальтера Скотта – переклади двох поем німецького романтика Готфріда Бюргера у 1796 році – пройшов непоміченим. Але два перших томи зібраних і відредагованих ним «Пісень шотландської межі» принесли йому популярність. Поема «Пісня останнього менестреля» прославила його ім'я: нею зачитувалися в Англії і Шотландії, столицях і провінції, уривки з неї заучували напам'ять і переписували. Ця поема і ті, що були потім, «Марміон», «Діва озера», «Рокбі», та інші, а також збірка балад і лірики поставили Скотта поряд зі знаменитими поетами-романтиками Британських островів – Вордсвортом, Байроном, Кольриджем та ін.

Коли Мії було дев'ять років, вона захворіла на поліомієліт під час епідемії в Лос-Анджелесі, яка охопила приблизно 500 осіб. Її помістили в карцер на три тижні і цей досвід, як зазначала сама акторка, поклав кінець дитинству.

Вперше юна Міа знялася у кіно в фільмі батька Дж. Ферроу «Джон Пол Джонс» у 1959 році. Закінчила курси драматичного мистецтва у Лос-Анджелесі.

Ферроу опинилася в центрі уваги, стоячи у 1966 році під вінцем з Френком Сінатрою. Їх шлюб розпався в 1968 році, тоді ж вийшов перший значний фільм з її участю «Дитина Розмарі».

У 1982 Ферроу зустрічається на зйомках з Вуді Алленом. В її особі режисер знайшов нову творчу музу, яка надихнула його на фільми «Ханна і її сестри», «Вересень», «Інша жінка», «Злочини і проступки», «Еліс», «Чоловіки і жінки». Але найвищим досягненням їх творчого дуету стали грандіозна кіномістифікація «Зеліґ» і пародія на кіно 30-х років «Пурпурна троянда Каїру». Цей союз перервався в 1992 році. Разом з Вуді Алленом Ферроу зробила в цілому 13 фільмів.

В останнє десятиліття Ферроу рідко з'являлася на великому екрані. Однак у 2006 році її можна було побачити в успішному римейку знаменитого містичного фільму жахів «Омен». Крім того, в кінці 2006 року вийшла казка Люка Бессона «Артур і мініпути», де Міа Ферроу також грає одну з головних ролей.

Енергетика і краса Лоуренс зробили її популярною серед аудиторії, що знається на опері. На думку більшості, вона виконала «Танець семи покривал» з опери Salome Ріхарда Штрауса набагато переконливіше, ніж більшість інших сопрано.

29 березня 1941-го Марджорі вийшла заміж за Томаса Кінга, остеопата і члена руху «Християнська наука». У цьому ж році під час виступу в Мексиці співачка не змогла встояти на сцені через поліомієліт. Намагаючись подолати параліч обох ніг, Лоуренс через 18 місяців повернулася на сцену в спеціальному кріслі. Вона виступала напівлежачи на спеціально підготовленому для неї майданчику, остаточно покинувши сцену тільки в 1952 році.

У 1944 році, під час Другої світової війни, Марджорі взяла участь у благодійних концертах, щоб підняти бойовий дух військ в Австралії.

У 1946-му вона була нагороджена хрестом ордена Почесного легіону за свою роботу у Франції.

Після грудня 1947 року, після успішних концертних виступів з «Електрою» Ріхарда Штрауса, Лоуренс рідко з'являлася на сцені, зосередившись на викладацькій діяльності.

У дитинстві перехворів на поліомієліт, після чого праву руку паралізувало, і подальше лікування не допомагало. Фортепіано Хорас почав освоювати у 8 років за наполяганням батьків, які повірили в терапевтично-піаністичний ефект подібних занять. Не грати Хорас просто не міг, тож навчився невимушено імпровізувати навіть частково паралізованою правою рукою, яка зіграла особливу партію в його кар'єрі.

Хорас став популярним завдяки своїй особливій манері гри, яку він разом зі своїм приголомшливим звуком відшліфував, пристосовуючись до частково паралізованої кисті.

У 1952-1957 роках грав в місцевих групах і акомпанував Кеннонболу Еддерлі і Кліффорду Брауну, коли вони виступали в Піттсбурзі. У 1957 році приїхав в Нью-Йорк, працював з Чарльзом Мінгусом (1957-1959), а також з Лу Дональдсоном, Джонні Гріффіном, Роландом Керком та іншими.

У 1973 оселився в Копенгагені, постійно грав у клубі Montmartre, виступав і записувався з приїжджими американськими музикантами – з Редом Рідні, Елом Коном, Френком Фостером, Редом Мітчеллом, Міхалом Урбаняком, Зутом Сімсом, Арчі Шеппом та іншими.

Наразі Хорас Парлан живе в Данії зі своєю дружиною і продовжує грати для неї, незважаючи на ослаблене цукровим діабетом здоров'я і майже повну втрату зору.

Народилася в багатодітній афро-американській родині. В дитинстві перехворіла на поліомієліт (через що довго мала проблеми навіть з ходінням), кашлюк, скарлатину, вітряну віспу та інші захворювання. Оговтавшись від недуг, успішно займалася баскетболом, а вже в 16 років потрапила в збірну США з легкої атлетики на Олімпійських іграх в Мельбурні, де виграла бронзу в естафеті 4×100 метрів.

Справжній тріумф чекав Вільму на Олімпіаді 1960 року в Римі. На дистанції 100 метрів у півфіналі вона повторила світовий рекорд (11,3 секунди), а у фіналі 2 вересня показала найвищий результат – 11 секунд, навіть з урахуванням того факту, що попутний вітер (+2,8 м/с) перевищував норму, і тому світовий рекорд не був зафіксований. На дистанції 200 метрів Вільма також була беззаперечною фавориткою: в липні 1960 року вона встановила світовий рекорд – 22,9 секунди.

У першому попередньому забігу вона встановила новий олімпійський рекорд (23,2 секунди), а у фіналі 5 вересня усі чекали нового світового рекорду. Однак цього разу вітер на олімпійському стадіоні був хоч і сильним, але зустрічним, тому Рудольф показала лише 24 секунди, на 0,4 секунди випередивши 19-річну німкеню Ютту Хайне. Для американок це було перше в історії золото на Олімпійських іграх на 200-метрівці, яка була включена в олімпійську програму в 1948 році.

Артур Гайтон народився в місті Оксфорді, у родині лікаря і вчительки математики та фізики.

Гайтон мав стати кардіохірургом, але був частково паралізований після зараження поліомієлітом. Він страждав цим захворюванням ще в 1946 році під час свого останнього року навчання в резидентурі. Після хвороби йому паралізувало праву ногу, ліву руку, й обидва плеча, він провів дев'ять місяців у штаті Джорджія, де лікувався від наслідків поліомієліту і застосовував свій винахідливий розум для будівництва першого інвалідного мотовізка, яким би можна було управляти за допомогою джойстика, моторні лебідки для підйому пацієнтів та інші пристрої для допомоги інвалідам. За ці винаходи він отримав подяку президента.

Незважаючи на свою інвалідність, він був батьком десяти дітей, які стали медиками, включаючи професора офтальмології, професора хірургії, професора медицини, кардіохірурга, ревматолога, двох анестезіологів і двох хірургів-ортопедів.

Через інвалідність він повинен був відмовитися від професії хірурга, але замість цього він зосередився на дослідженні фізіології і навчанні, і очолив кафедру фізіології і біофізики в Університеті Міссісіпі. Він пішов з посади завідувача кафедрою у 1989 році, але був почесним професором до смерті.

Лауреат Міжнародної премії з фантастики за книгу «Дослідження космосу» та премії Калінгі (ЮНЕСКО) за досягнення в популяризації науки. Почесний доктоp коледжу Бівеp у Гленсайді (Пенсильванія). У 1980 Кларк став відомим ще й завдяки своїм телевізійним програмам «Таємничий світ Артура Кларка», «Світ незвичайних здібностей Артура Кларка» і «Таємничий всесвіт Артура Кларка». Кларк захворів на поліомієліт у 1962 році. Письменник був прикутий до інвалідного візка фактично до кінця життя. Артур Кларк протягом багатьох років був віце-керівником благодійної організації The British Polio Fellowship, яка підтримує тих, хто постраждав від поліомієліту.

1989 року Кларка нагородили Орденом Британської імперії, і тривалий час він був єдиним письменником-фантастом, удостоєним такої честі. У 1998 році Артура Кларка посвятили в лицарі.

Наразі існує британська літературна нагорода за кращий науково-фантастичний роман – премія Артура Кларка.

Захворів на поліомієліт, коли йому було вже за 40. Здавалося, хвороба мала б усе зруйнувати – кар’єру, родину. Рузвельт до кінця днів залишився прикутим до інвалідного візка, але через 7 років після перенесеної хвороби Рузвельта обрали губернатором штату Нью-Йорк. Але це був не кінець його політичного шляху. Два терміни на посаді губернатора дали Рузвельту колосальний досвід, та мало хто вірив у те, що людина на візку зможе досягти чогось більшого. Але він зміг. У 1932 році Франклін Рузвельт здобув перемогу на президентських виборах, ставши одним із найдіяльніших і найпродуктивніших президентів США. Серед його досягнень – численні економічні та політичні реформи і перетворення, встановлення відносин з країнами Латинської Америки та СРСР. На його долю випала також і роль головнокомандувача військами США у Другій світовій війні. У 1944 році Рузвельт був переобраний на четвертий термін, що стало своєрідним рекордом, адже до нього ніхто з президентів не обіймав цю посаду більше ніж два рази.

Ян Дьюрі в дитинстві перехворів на поліомієліт і на все життя залишився інвалідом, але це не завадило йому створити надзвичайно динамічний сценічний імідж. Ян Дьюрі і The Blockheads мали п'ять хіт-синглів і два тoп-10-альбоми в період з 1978-го до 1980 року. Протягом багатьох років Дьюрі зберігав величезну популярність, залишаючись (за даними Allmusic) одним із найулюбленіших у Британії культових рок-героїв.

В останні роки життя Ян Дьюрі активно співпрацював з ЮНЕСКО, зокрема, був послом доброї волі, пропагуючи масову кампанію щеплень проти поліомієліту в країнах третього світу. Він здійснив кілька візитів до країн Південної Африки, їздив у Шрі-Ланку, зокрема, із Роббі Вільямсом. Разом із журналістом-ветераном, лордом Біллом Дідсом співак був призначений спеціальним представником Британського комітету ЮНЕСКО.

Джеймс Андерсон ДеПріст народився в Філадельфії у родині музикантів, отримав ступінь магістра в Пенсильванському університеті і вчився в консерваторії Філадельфії.

На гастролях у Тайланді у віці 26 років він захворів на поліомієліт. Це було в той час, коли він готувався до Міжнародного конкурсу диригентів. Його відправили лікуватися, поклали в госпіталь для ветеранів війни у В'єтнамі, і весь період реабілітації він провів, сидячи над музичними творами. У конкурсі він дійшов до півфіналу. А наступного року знову взяв участь і переміг. Після перемоги на нього звернув увагу знаменитий диригент Леонард Бернстайн і взяв його в Нью-Йоркський філармонічний оркестр.

Після цього, ДеПріст поїхав у Нідерланди і з великим успіхом дебютував у Роттердамській філармонії. Це стало для нього путівкою в життя: через чотири роки йому запропонували стати заступником головного диригента у Вашингтоні.

Як диригента його запрошували по всій Америці, він їздив у Берлін, Будапешт, Амстердам, Копенгаген, Прагу, Рим, Стокгольм, Відень. У нього були концерти в Сеулі, Сіднеї та Тель-Авіві.

Найбільше Джеймс ДеПріст відомий своєю роботою в симфонічному оркестрі Орегону. Він присвятив йому близько 25 років і за цей час перетворив його з регіонального колективу середньої руки на відомий оркестр, який записав під відомими звукозаписними брендами понад 10 композицій.

Ліз Хартел з дитинства любила коней і захоплювалася кінним спортом. Однак після народження доньки захворіла на поліомієліт і була частково паралізована. Але улюблений спорт не покинула і чудово їздила верхи, хоча залізти в сідло і вилізти з нього без допомоги не могла.

До 1952 року до участі в Олімпійських іграх з кінного спорту допускали тільки чоловіків, в основному це були військові. Але правила змінили, і жінки отримали право виступати на кінно-спортивних турнірах будь-якого рівня нарівні з чоловіками. На «Олімпіаді-1952» в Гельсінкі серед учасників кінних змагань були чотири жінки. На цих іграх Ліз виграла срібну медаль і стала першою жінкою-призером олімпійських змагань у кінному спорті. На Олімпійських іграх 1956 року вона повторила свій успіх.

Ліз Хартел прожила яскраве, насичене життя. Виростила двох дітей, займалася тренерською роботою і благодійністю, заснувала спеціальні лікувальні кінно-спортивні школи в різних країнах. Лікувально-реабілітаційний напрям кінного спорту – іпотерапія – завдяки їй став популярним у всьому світі.

Народився в Тель-Авіві, виріс в Ізраїлі. У чотири роки Перлман перехворів на поліомієліт, тому змушений користуватись милицями для пересування і грає на скрипці сидячи.

Його перший виступ відбувся у 1963 році в Карнегі-Холі. У 1964 році він виграв престижний американський конкурс імені Левентрітта. Незабаром після цього почав виступати з персональними концертами. Крім того, Перлмана запрошували на різні шоу на телебачення. Кілька разів він грав у Білому домі. Перлман – п'ятиразовий володар премії «Греммі» за виконання класичної музики.

Крім класичної музики, Іцхак Перлман також відомий виконанням єврейської народної музики – інструментальними обробками народних пісень на ідиш у супроводі Ізраїльського філармонічного оркестру.

Минулого року Перлману присудили премію «єврейського Нобеля» – мільйон доларів США. Він отримає її наприкінці червня 2016-го в Ізраїлі. Частину із мільйона скрипаль має намір направити на ініціативи із боротьби з поліомієлітом.

У шість років Пол захворів на поліомієліт, який зробив його частково паралізованим і прикутим до ліжка та інвалідного візка на півроку. Коли хвороба потроху почала відступати, батько Пола почав займатися з ним гімнастичними вправами і гірськими прогулянками, для відновлення та збільшення сил і витривалості ослабленого організму хлопчика. Коли Полу виповнилося 10 років, його батько помер, однак хлопець не полишив заняття і продовжував приходити в гори в супроводі своїх сестер або друзів, але найчастіше наодинці.

У 11-річному віці Пол почав робити спроби сходження на складні вершини, постійно вдосконалюючи себе як альпініста.

Пізніше, коли його інтерес до альпінізму посилився, він розробив унікальну методику тренувань – переїжджаючи в поїзді від однієї станції до іншої, він розставляв на краю верхньої полиці перевернуті склянки і підтягувався на них якомога більше разів – це була прекрасна практика стійкості на нестабільних, здатних у будь-яку хвилину обвалитися, гірських схилів.

Крім альпінізму, Пол Пройс був також і видатним шахістом, грав у теніс, чудово знав 4 іноземні мови: англійську, французьку, італійську та німецьку.

З дитинства Танакіль брала уроки балету у Михайла Мордкіна, російського танцівника і балетмейстера, який у свій час працював із Сергієм Дягілєвим. У 1941 році її талант привернув до себе увагу професіоналів, і дівчинці запропонували стипендію на навчання у Школі американського балету, однієї з найвідоміших балетних шкіл світу.

Джордж Баланчин, один із найвидатніших хореографів 20-го століття, запропонував п'ятнадцятирічній Танакіль танцювати разом з ним у благодійній постановці на користь хворих на поліомієліт. Баланчин танцював партію поліомієліту, а Танакіль – його паралізованої жертви. Діти кидали в Леклерк монетки, після чого вона вставала і знову починала танцювати.

У Копенгагені під час чергових гастролей 27-річна Леклерк відчула, що їй зле, її привезли в лікарню, і, за іронією долі, з'ясувалося, що балерина захворіла на поліомієліт, який назавжди позбавив її можливості не лише танцювати, але й ходити.

Але Леклерк не опустила руки і заповнила своє життя іншими проектами. У 1964 році вийшла її книга «Мурка, автобіографія кішки», через три роки – «Балетна куховарська книга». З 1970-х років Леклерк присвятила себе викладанню, працювала в Танцювальній школі Гарлема. За спогадами студентів, Танакіль використовувала руки замість ніг. Крім того, вона захоплювалася фотографією і складала цікаві кросворди.

Олімпійська чемпіонка в одиночному катанні Тенлі Олбрайт зі США з трьох років була прикута до ліжка – вона хворіла на поліомієліт. Потім дівчинка почала пересуватися на милицях. Лікарі порадили батькам купити їй ковзани для фігурного катання і вивести дівчинку на свіже повітря. У вісім років Тенлі вийшла на лід. Спочатку вона рухалась з кріслом перед собою. Два роки щоденних вправ на льоду допомогли дівчинці забути про те, що ноги колись її не слухались. З десяти років Олбрайт починає тренуватися по-справжньому. За п'ять років вона пройшла шлях від початківця до найсильнішої фігуристки країни. А ще через три роки весь спортивний світ аплодував їй – новій олімпійській чемпіонці з фігурного катання на «Олімпіаді-1956» в Кортіна-д'Ампеццо (Італія). Олбрайт знайшла в спорті і ліки, і своє покликання.

З ім'ям Тенлі Олбрайт пов'язують новий напрямок в жіночому одиночному катанні. Вона була дуже музикальною і пластичною, і в композиціях, що виконувалися нею на змаганнях, домінував принцип злиття рухів з мелодією.

Олбрайт пішла з аматорського спорту після закінчення сезону 1956 року. На відміну від більшості фігуристів елітного рівня, вона ніколи не каталася професійно. Своє життя Тенлі вирішила пов'язати з медициною. У 1961 році вона закінчила Військово-медичну школу Гарварду і стала хірургом.

У 6 років маленька Фріда перехворіла на поліомієліт. Недуга «висушила» її праву ногу, тому Кало все життя кульгала і ховала ногу під штанами або довгими спідницями національних суконь. А через 12 років вона потрапила в страшну автокатастрофу. В автобус, в якому вона їхала зі своїм другом Алехандро, врізався трамвай. Фріда отримала серйозні травми: потрійний перелом хребта (в ділянці попереку), перелом ключиці, зламані ребра, потрійний перелом тазу, одинадцять переломів кісток правої ноги, роздроблена і вивихнута права стопа, вивихнуте плече. Крім того, її живіт і внутрішній статевий орган прокололи металеві поручні, що позбавило її можливості мати дітей.

Фріда рік була прикута до ліжка, а проблеми зі здоров'ям залишилися на все життя. Саме після трагедії вона вперше попросила у батька пензлі і фарби. Для Фріди зробили спеціальний підрамник, який дозволяв писати лежачи. Під балдахіном ліжка прикріпили велике дзеркало, щоб вона могла бачити себе. Першою картиною був автопортрет, що назавжди визначило основний напрямок творчості.

У 1953 році відбулася її перша персональна виставка на батьківщині. До того часу Фріда вже не могла встати з ліжка. Незабаром через гангрену їй ампутували праву ногу нижче коліна.

Фріда Кало померла від запалення легенів.