Це справа честі для США – допомагати Україні – американець, який воює за Україну

Браян Боєнджер, снайпер, який пройшов війну в Іраку, став одним з трьох американських військових, які уклали навесні цього року контракти з Міністерством оборони України.

Браян Боєнджер родом з військової родини, служив у 101-й повітряно-десантній дивізії, тій самій, що висаджувалася в Нормандії і де, за сюжетом, служив рядовий Раян зі знаменитого голлівудського фільму.

Він приїхав в Україну, щоб особисто виконати, як він каже, «зобов’язання», яке дали США в рамках Будапештського меморандуму. Змінивши кілька добровольчих батальйонів, у квітні цього року Боєнджер уклав офіційний контракт зі Збройними силами України. Указ, який дозволяє іноземцям або особам без громадянства служити в ЗСУ, президент України Петро Порошенко підписав ще в листопаді 2015-го.

Фотографії Боєнджера і ще одного американського військового, Крейґа Ланґа, облетіли інтернет у квітні, коли вони отримали військові квитки і навіть виступили на прес-конференції у Києві. Разом з ними військовий квиток отримав і громадянин США Дейв Клемен. Ззовні це виглядало радше як піар-акція українського командування, проте для самих американців участь у війні на Донбасі такою не є: вони приїхали сюди вчити українських солдатів і «захищати життя мирних громадян». На сайтах прихильників «Новоросії» їх називають не інакше як «найманцями», «карателями» і «неонацистами».

Браян Боєнджер (зліва) і Крейґ Ланґ із військовими квитками Збройних сил України

Для Браяна Боєнджера, втім, війна вже закінчилася: він познайомився з українською дівчиною і скоро збирається одружитися. «Вона сказала: або війна, або я», – сміється він під час нашої розмови. Слово «найманець» його зовсім не зачіпає, радше смішить: «Наша зарплатня, згідно із контрактом, була всього кілька тисяч гривень, я навіть жодного разу не перевіряв баланс на своїй банківській картці… Ми воюємо тут не за гроші і не тому, що нам подобається вбивати. Ми приїхали, щоб допомогти Україні, тому що цього не зробили наші політики».

Про те, як доля привела його в Україну, чи бачив він російських військових у прицілі своєї снайперської гвинтівки, чим війна в Донбасі відрізняється від війни в Іраку і чи доводилося йому за час російсько-українського конфлікту бути за крок від смерті, Бряан Боєнджер розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Коли сталися всі ці події в Україні, у мене з’явилася дивна мрія – поїхати і допомогти Україні. Приблизно так, власне, все це і почалося.

– Чи легко було потрапити в Україну? Вас уже чекали, у Вас були якісь домовленості чи Ви просто сіли в літак і полетіли?

– Коли я вирішив, що поїду, я насамперед зв’язався з українським консульством. Вони дали мені кілька телефонних номерів, «Правого сектору» і декількох інших груп. Я став їм дзвонити, але там ніхто не говорив англійською, тому я почав шукати когось, хто говорив би російською або українською і англійською. Коли мені це вдалося, ми швидко досягли прогресу в переговорах, і нас у Києві вже зустрічали.

– В яких українських підрозділах Ви в результаті встигли послужити за цей рік?

– В багатьох. Ми не були прив’язані до якоїсь однієї бригади. Іноді навіть складно сказати – наприклад, в якийсь момент ми були на базі «Правого сектору», але ми не були формально в їхньому складі. Але якщо перераховувати всі, то ми працювали – воювали і навчали солдатів – із «Правим сектором», батальйоном «Донбас», «Дніпро-1». А з початку цього року я служив у 80-й десантній бригаді і, нарешті, в 54-й окремій механізованій бригаді Збройних сил України.

– У Вас із самого початку був контракт?

– Ні, контракт із нами уклали тільки цього року, минулого року ми служили як добровольці.

– Ви приїхали зі своєю власною зброєю, для снайпера це повинно бути дуже важливо, ні?

– Я приїхав зі своїм власним оптичним прицілом, а снайперські гвинтівки ми отримали вже в Україні.

– Це були американські гвинтівки чи радянські?

– Ні, це була цілком сучасна зброя. Weatherby Vanguard, Winchester Magnum, цього року використовую гвинтівку Barret і СГД (снайперська гвинтівка Драгунова – ред.).

– Як Ви їхали до Києва? Що Ви сказали на митниці: «Привіт, ми – американські солдати і приїхали воювати за Україну»?

– Ми з Крейґом зійшли з літака з сумками, повними військового екіпірування. Коли ми підійшли на контроль, нам сказали: хлопці, пройдіть ось у цю кімнату, ми поставимо вам кілька запитань. Що ви взагалі тут робите? Ну, ми їм розповіли, дали телефони людей, які повинні були нас зустрічати. Вони їм подзвонили, про щось говорили 2–3 хвилини і сказали: «Все окей, гарного дня!».

– Який Ви отримали контракт? На який термін?

– На два місяці.

– Він скоро закінчується?

– Він уже закінчився. Я повернувся, а Крейґ, як і раніше, в АТО. Він і ще приблизно десять осіб. Вони працюють у різних підрозділах і вчать солдатів, з якими ми встигли зустрітися за цей час.

– Десять американців?

– Ні, американці – тільки ми з ним і ще один хлопець із Північної Кароліни, Дейв. Там є і грузини, і хлопці з європейських країн, навіть із Австралії.

– І з ними усіма укладені контракти?

– Ні, контракти є тільки у нас, американців. Решта – добровольці. Вони приїхали ще до того, як стало відомо, що з нами підпишуть контракт.

– Яка зарплатня у Вас була прописана у цьому контракті?

– Така ж, як у будь-якого солдата української армії.

– Яка?

– Не знаю. Я навіть свою картку, на яку повинні приходити ці гроші, жодного разу не перевіряв. Думаю, що кілька тисяч гривень за місяць.

– На сайтах «Новоросії» Вас, американців на Донбасі, та й інших іноземців, називають не інакше як «найманцями». У російській мові у це слово зазвичай вкладають негативний зміст – людина, яка воює не за принципи, а за гроші. Вас це слово зачіпає?

– Ну, якщо я воюю за гроші, то я найменш оплачуваний найманець на цій планеті. Я б міг піти воювати в Blackwater (так до 2009 року називалася одна з найбільших приватних військових компаній в США, нині Academi – ред.) і заробляти кілька сотень тисяч доларів на рік. Але я поїхав в Україну і весь минулий рік воював узагалі безкоштовно. І в цьому році теж, крім двох останніх місяців, за які я заробив кілька сотень доларів. У Штатах я можу стільки за добу заробляти на роботі з мінімальною оплатою.

– Тоді навіщо Ви це робите? Воюєте в Україні?

– Україна з моменту проголошення незалежності від СРСР була другом і союзником США. Її солдати допомагали нам, гинули на наших війнах, допомагали у глобальній війні з тероризмом. Ми були б поганими друзями, якби після того, як вони допомогли нам, не допомогли б їм.

– Я прочитав на одному з українських сайтів Ваші слова про те, що Ви відчуваєте «провину» за американську владу, яка не виконала зобов’язання, взяті на себе в рамках Будапештського меморандуму про територіальну цілісність України?

– Я б не сказав, що слово «провина» тут пасує. Україна – наш друг і союзник, і ми зобов’язані допомагати нашим союзникам, в якій би точці Землі це не знадобилося. Це моя особиста думка. Україна допомогла США, коли відмовилася від ядерної зброї в рамках Будапештського меморандуму. Весь світ, не тільки Америка, сказав Україні: відмовтеся від ядерної зброї, і ми допоможемо, якщо вас хтось атакує. Наші політики говорять за нас. Якщо вони дають обіцянку – це і ми даємо обіцянку. Якщо не можеш виконати обіцянку – не треба її давати.

– З ким Ви скорше згодні: з тими, хто називає це «громадянською війною», чи війною Росії з Україною?

– І з тими, і з іншими. На Донбасі є регулярні частини російської армії. Вони використовують високотехнологічне дороге устаткування і техніку. Їх залучають до справи під час масштабних наступальних операцій. Якщо не йдеться про серйозний наступ, вони відходять на другий план. Російські солдати – це не ті, хто буде рити окопи або пити горілку в кабіні системи протиповітряної оборони вартістю в мільйони доларів. «Гей, а що це за кнопка? Давай натиснемо!» – «Та ну її на фіг!». Ні, ці хлопці точно знають, що вони роблять.

– Ви особисто бачили російських військових на сході України?

– Так.

​– Що Ви для себе винесли з цієї війни? Що найбільше запам’яталося?

– Як і на будь-якій війні, пам’ятаєш зазвичай тільки хороше. Я не хочу сказати, що війна – хороша штука. Війна завжди виділяє в людях найкращі і найгірші якості. Але частіше все-таки кращі. Що я винесу з цієї війни? Я знайшов нових друзів, зустрів чудових людей – це головне. І до того ж, я зустрів тут жінку, яка буде моєю дружиною!

– Ви можете порівняти дві війни: іракську і українську? Що у них спільного, в чому основні відмінності?

– Є і спільне, і відмінності. Відмінностей, звичайно, більше. Війна в Україні більше схожа на звичайну війну двох протиборчих одна одній сторін, ніж війна в Іраку. Ви воюєте з хлопцями, які одягнені у військову форму. Ви можете на досить великій відстані визначити, хто ворог, а хто ні. Ну, або, принаймні, припустити це з неабиякою часткою впевненості. Тут практично немає саморобних вибухових пристроїв, зате є сучасні міни. Різниця невелика, і те, і інше однаково вбиває людей, але війна в Україні набагато більше схожа на традиційну війну, ніж війна в Іраку.

– Багато хто називає її, навпаки, новим типом війни, «гібридною війною».

– Вона «гібридна» в тому сенсі, що Росія намагається подати це так, ніби вона в цій війні не бере участі, а воюють виключно «ополченці». У тому, що стосується безпосередньо методів ведення війни, вона набагато більш звична, ніж війна в Іраку або Афганістані. «Он лінія фронту, хто за нею – той ворог».

Війна в Україні схожа на якусь суміш Першої світової та Другої світової. Ось окопи, он житловий район, ти знаєш, де ворог, а ворог знає, де ти. Це дуже звична війна. В Іраку було зовсім інакше. Ти в’їжджаєш ц село і поняття не маєш, хто тут хто. Якась людина, яка виглядає як звичайний житель, запросто може підкласти саморобну бомбу на узбіччя і підірвати тебе. Тут майже всі одягнені в форму, нехай вона часто різна, але на ній обов’язково будуть різнокольорові пов’язки, щоб визначити, хто свій, а хто ні.

Вибухнув саморобний вибуховий пристрій, коли рухалася американська військова колона в Іраку

– Як би Ви оцінили стан і рівень підготовки сторін у цій війні? І української армії, і російських військових, і «ополченців»?

– У мене особливо не було можливості подивитися на рівень підготовки бійців із того боку або поспілкуватися з ними, я їх, як правило, бачу тільки у своєму прицілі. Але в цілому, якщо говорити про «ополченців», це повний кошмар, хоча деякі їхні частини підготовлені краще за інших. Якщо ми говоримо про частини російської армії, то це зовсім інша справа. Вони набагато краще натреновані, набагато краще екіпіровані і воюють набагато краще, ніж «ДНР» та «ЛНР». Якоюсь мірою це можна сказати і про тих, хто воює з боку України. Якісь частини краще екіпіровані, якісь гірше, в якихось з’єднаннях більше призовників, а в якихось більше професіоналів на контракті. Але загалом і в цілому українська сторона виглядає набагато більш професійною, ніж її опоненти. Повторюся, я ні з ким із тієї сторони не спілкувався і судити можу тільки з їхніх дій. Іноді сидиш, дивишся на них і думаєш: навіщо ви стріляєте туди? Чому не координуєте дії між собою? В такому дусі.

– Ви більше воювали самі чи тренували інших?

– І те, і інше. І воював, і вчив інших.

– Який момент на війні Вам запам’ятався найбільше?

– Коли ми воювали під Маріуполем, то одного разу потрапили під дуже сильний обстріл. Слава Богу, ніхто не загинув, але машину повністю зрешетило. У мене є фотографії. Якимось дивом тільки нашого водія поранило осколком у плече.

– Це був момент, коли ти розумієш, що був за крок від смерті?

– Зовсім ні, це просто був один з найбільш бентежних і пам’ятних моментів. Коли ти воюєш, ти весь час ризикуєш, треба просто навчитися з цим жити. Ти не думаєш щохвилини: «Зараз прилетить міна, і я загину». Але потім дивишся на дірку у своїй формі від уламка, який не зачепив тебе, і думаєш: «Гм, це міг бути не такий вже й хороший день!». Правда, зазвичай такі думки спадають на думку тільки через день або два після того.

– Ви читали, що про Вас пишуть на сайтах сепаратистів? Що Ви – «неонацисти», що приїхали виключно «з любові до вбивств»?

– Якби я знав російську, то, може, і прочитав би, але навіть не знаю, де це читати, на яких сайтах. Ну, нехай пишуть, що хочуть. Це їхнє право.

– Війна в Україні триває вже третій рік. Коли і чим вона, на Вашу думку, може закінчитися?

– Про це краще судити людям, які мають до неї набагато більший стосунок, ніж я. У принципі, Україна має достатньо солдатів, а в цих солдатів – достатньо ентузіазму і хоробрості, щоб перемогти. Але коли справа доходить до політики, такі конфлікти можуть тривати дуже довго.

– Ви вважаєте, що американська допомога Україні на офіційному рівні повинна бути продовжена і розширена?

– Я хочу зазначити, що США і так допомагають Україні – і в технічному оснащенні армії, і іншими способами, наприклад, направляючи інструкторів для навчання бійців. Звичайно, це справа честі для США – допомагати Україні і продовжувати це робити тією мірою, якою це можливо.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода