Єдину базу ініціатив допомоги учасникам бойових дій на сході України «Без броні» створили громадські активісти. Причина проста: бійці, які повертаються із зони конфлікту, не знають, до кого йти зі своїми проблемами, зазначила в ефірі програми «Молодь плюс» координатор проекту Анастасія Мельниченко. За її словами, окрім інформації, військові потребують розуміння, що звернення до психолога не робить їх слабкими. Роз’яснювати ж це своїм побратимам беруться «кіборги».
Виникла ідея створити базу безоплатних перевірених ініціатив допомоги учасникам АТО, ветеранам АТО «Без броні». Підібрано понад 500 ініціатив, які надають психологічну, соціальну, юридичну, медичну допомогу
– Я сама з таким зіткнулась. У мене є друг, який потребував допомоги, і я вирішила знайти, куди він може звернутись. Я побачила, що немає якогось одного місця, де були б зібрані усі ініціативи, які допомагають АТОшникам. Я почала продзвонювати ініціативи, і виявилося, що половина з них не працює, половина – вже змінила спеціалізації. Відповідно виникла ідея створити базу безоплатних перевірених ініціатив допомоги учасникам АТО, ветеранам АТО «Без броні». Така база була створена, було підібрано понад 500 ініціатив, які надають психологічну, соціальну, юридичну, медичну допомогу.
– Чи входять туди державні центри і чи знають про цю базу ті ж самі військкомати?
– Державні центри входять, ми не обмежились виключно громадським сектором. З військкоматами була цікава історія. Ми ставили за мету обов’язково вносити державні ініціативи. Ми почали продзвонювати у військкомати, і з нами не дуже хотіли говорити: нас просили писати листи, подавати запити. Вони не готові були до комунікації. Але в якийсь момент ми побачили, що в нас на сайті почало з’являтись дуже багато військкоматів (вони додавалися самі, в нас є така функція). Починаємо з’ясовувати, і нам кажуть, що Міноборони «спустило» листа з розпорядженням додати військкомати в нашу базу. Це було приємно: нам спростили роботу, про нас дізналися моментально.
– А якої ще допомоги від уряду потребуєте?
Не можемо достукатися до кожного бійця, а нам би цього хотілося
– Потрібно було і, можливо, в рамках наступних проектів це буде, щоб вони через їхні потужності, наприклад, військкомати, поширювали інформацію про наявні ініціативи. Тому що ми, на жаль, навіть використовуючи такі канали інформації, як телебачення, радіо, зовнішню рекламу, все одно не можемо достукатися до кожного бійця, а нам би цього хотілося.
– Крім іншого, проблема в тому, що українці не звикли звертатися до психолога?
В Україні існує проблема низької психологічної культури. Український чоловік радше піде нап’ється, ніж звернеться до фахівця. Ми звертаємося до бійців АТО, які користуються повагою у інших, наприклад, до «кіборгів», і просимо, щоб вони переконували їх звертатись по допомогу
– В Україні існує проблема низької психологічної культури. У нас, особливо чоловіки, звикли вирішувати всі питання самостійно, бо якщо вони визнають, що їм потрібна допомога, це нібито буде їх характеризувати як людей слабких, нездатних справитися самостійно. Український чоловік радше піде нап’ється, спробує вирішити свої проблеми за допомогою горілки, тобто створити ілюзію, що він вирішив свої проблеми, ніж звернеться до фахівця. На жаль, існує така проблема «мачизму» в нашій культурі. Ми звертаємося до бійців АТО, які користуються повагою у інших, наприклад, до «кіборгів», і просимо, щоб вони переконували їх звертатись по допомогу.
Неможливо за один раз отримати повноцінну допомогу. Зіткнувшись з «не своїм» психологом, кажемо, що вся психологія погана
Але ми знову і знову наголошуємо, що неможливо за один раз отримати повноцінну допомогу. Крім того, складно одразу підібрати собі психолога чи психотерапевта, тобто боєць повинен розуміти, що він може перебрати 3-5 фахівців, доки він знайде людину, з якою йому буде комфортно працювати і чиї методи йому підійдуть. А ми, зіткнувшись з «не своїм» психологом, кажемо, що вся психологія погана. Бійцю необхідно шукати «свого» фахівця.
– За Вашою статистикою, 27% бійців кажуть, що звернулися до психолога саме за порадою іншого бійця. Такі ініціативи теж є?
«Що могло б спонукати бійців звернутися по допомогу»: ніщо не переконає – це 41%. 86% бійців ніколи не зверталися до психолога, і тільки 14% – зверталися
– Ми справді проводили таке опитування: «що могло б спонукати бійців звернутися по допомогу». Найвищий показник – ніщо не переконає – це 41%. 86% бійців ніколи не зверталися до психолога, і тільки 14% – зверталися. Відповідно найвищий показник серед того, що могло б переконати звернутися, – це рекомендації побратимів. Є низка українських ініціатив, де бійці працюють з бійцями. Це ті самі Wounded Warrior Ukraine, «Побратими», Development Foundation. Вони набирають на курси бійців АТО, навчають їх і випускають, щоб вони могли працювати зі своїми побратимами за різними техніками. Це користується неабияким попитом.
Це проблеми зі сном, із засинанням, прокидаються від жахів. Певна настороженість і агресивність, депресія
– З якими проблемами найчастіше приходять?
– Це проблеми зі сном, із засинанням, прокидаються від жахів. Певна настороженість і агресивність, депресія. Але найбільше, що постійно звучить, – це підвищена збудливість і проблеми зі сном.
– Так само кажуть про складну соціалізацію – повернення в соціум.
Дуже важко довіряти людям, які не пройшли війну. В Ізраїлі – найнижчий в світі рівень посттравматичного стресового розладу, тому що там 70% людей служили: і чоловіки, і жінки
– У вашому сюжеті дуже правильно сказав чоловік про те, що на фронті все просто, а в нас не видно, хто ворог, хто друг. У нас діють якісь закони, і дуже важко довіряти людям, які не пройшли війну. До речі, в Ізраїлі найнижчий в світі рівень посттравматичного стресового розладу, тому що там 70% людей служили: і чоловіки, і жінки. Повернувшись із бойових дій, ветеран з дуже високою імовірністю опиниться в середовищі, де його будуть розуміти.
У нас виникає ситуація знецінення досвіду – це те, що найбільше дратує будь-якого бійця в спілкуванні з цивільним населенням
У нас дуже часто виникає ситуація знецінення досвіду – це те, що найбільше дратує будь-якого бійця в спілкуванні з цивільним населенням. Коли ти приходиш, а тобі кажуть: «Я тебе туди не посилав, що ти там розказуєш про чужі ігри, у нас війни немає». Це таке знецінювання, а для людини це був величезний досвід, який змінив його чи її життя, і тут кажуть, що цим можна знехтувати. Це дуже дратує. Мене саму це дратує, я не уявляю, як бійцям це чути.
– Ідея «гарячої лінії» – це найперше, що може прийти на думку для вирішення психологічних проблем. Чи існує щось подібне в Україні?
У нас існує багато «гарячих ліній». Немає, наскільки мені відомо, єдиної «гарячої лінії» на державному рівні, щоб кожен знав прості 3 цифри
– У нас існує багато «гарячих ліній». Немає, наскільки мені відомо, єдиної «гарячої лінії» на державному рівні, щоб кожен знав прості 3 цифри. Коли до нас звертаються бійці з проханням підказати «гарячу лінію», то я їм зазвичай даю мобільний телефон, який неможливо запам’ятати. І в стані стресу чи ступору людина не зорієнтується туди подзвонити. Безперечно, необхідним є створення «гарячої лінії» на державному рівні. Але тут питання, щоб там працювали фахівці.
– А в нас велика нестача військових психологів?
У Краматорську і виявили, що там взагалі немає психологів
– Їх справді дуже мало. Існує багато курсів підготовки, але вони не справляються. Нещодавно ми готували до відкриття центр соціально-психологічної адаптації у Краматорську і виявили, що там взагалі немає психологів. Є шкільні психологи, але щоб працювали з посттравмами, не було.
– Міжнародний досвід. У кого ми можемо брати приклад?
Сподобалась ідея так званої пригодо-терапії, яку практикують в США
– Мені дуже сподобалась ідея так званої пригодо-терапії, яку практикують у США. І ми будемо пробувати застосувати цю методику в нас у центрі: і в Києві, і в Краматорську. Вважається, що бійці звикають до певного гормонального рівня на полі бою, і коли вони потрапляють у мирне життя, цей рівень падає. Вони відчувають певну спустошеність, хочуть знов пережити цей драйв. У США бійців поміщають у контрольовані умови виділення того самого рівня гормонів, адреналіну. Наприклад, вони лазять по скелях чи ходять у гори. Там вони бачать, що навіть мирне життя може бути яскравим. Безперечно, для них це буде повністю безкоштовно. Вони підуть з інструкторами, такими самими бійцями, як і вони, на складний маршрут у Карпати.
Також у нас запускаються курси скалолазіння – це, звісно, буде в скалодромах, ніде вони там над прірвами не будуть лазити, у нас, на жаль, поки немає можливостей забезпечити їм усю страховку та все обладнання. Але ми хочемо подивитися і за допомогою різних способів виміряти, наскільки дієвою є ця методика.
– А арт-терапія, наскільки дійсно вона дієва і наскільки вона зацікавлює таких серйозних брутальних чоловіків, які повернулися з війни та, здавалося б, не будуть брати пензлика до рук?
Про арт-терапію дуже позитивно відгукувалися
Вони відтворюють логіку подій і травмуючий спогад перетворюється на звичайний
– Знаєте, навіть я до неї ставилася скептично, але потім я поговорила з учасниками Київської міської спілки ветеранів АТО, і вони якраз про арт-терапію дуже позитивно відгукувалися. Вони показували ті картини, які створили. Вони, по суті, якісь спогади, які пережили на війні, можуть вилити через творчість. Ще страшенно допомагає бійцям виписуватися, тому що не кожен цивільний готовий слухати, а для оцих травматичних спогадів дуже важливо їх розворушити, оцей травмуючий досвід перевести у так звану наративну пам'ять, тобто в оповідь. І коли вони пишуть, то згадують усі свої переживання, наприклад, який був запах, який був стан, що вони переживали, що відбувалося. Вони відтворюють логіку подій і травмуючий спогад перетворюється на звичайний. Страшний бій, який вони пережили, описували на великих полотнах. Я читала ці розповіді і вони виглядають дуже реалістично. Після цього бійці розказують, що їм дійсно стає легше. Це такий спосіб, який можна втілювати без звернення до психотерапевта.
– Наскільки можливо і потрібно перевіряти всіх бійців?
На жаль, у нас досі немає офіційної статистики скільки людей у нас мають посттравматичний синдром
– Усі переживають травмуючі події з певними наслідками. Дуже часто цей наслідок – це так званий посттравматичний зріст, коли людина, набувши певний досвід, починає рости і розвиватися. Але у різних країнах існує різна статистика: в Ізраїлі посттравматичний синдром мають 1,5% військових, в США – приблизно 15%, в Україні – хай це буде 10%, хоча, на жаль, у нас досі немає офіційної статистики скільки людей у нас мають посттравматичний синдром.
– Це може бути в будь-якого бійця? Чи потрібно тоді проводити мінімальні психологічні бесіди з усіма, хто повертається з АТО?
Є поширений стереотип серед бійців, що їм зараз щось «вліплять» і більше не дадуть у руки зброю або не дозволять керувати машиною, або не візьмуть на роботу. Вони дуже цього бояться
– У нас є сильний міф про каральну психіатрію. Якщо людині скажуть, що їй потрібно пройти психіатра, вона злякається. Є поширений стереотип серед бійців, що їм зараз щось «вліплять» і більше не дадуть у руки зброю або не дозволять керувати машиною, або не візьмуть на роботу. Вони дуже цього бояться. Це діагноз, який не дасть далі повноцінно працювати. Хоча треба розуміти, що ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.) є цілком виліковним.
Говорячи про самогубства ветеранів, про їх алкоголізм, про розлучення, психопатію, ми формуємо наративну матрицю, куди людина може підлаштовуватись. Тому, мені здається, не варто наголошувати на негативі. Якщо ми будемо очікувати від ветеранів АТО, що вони прийдуть додому, проявлять свої лідерські якості, покажуть себе як чудові працівники, вони будуть це робити
Водночас є поняття так званої набутої ідентичності. Говорячи про самогубства ветеранів, про їхній алкоголізм, про розлучення, психопатію, ми формуємо наративну матрицю, куди людина може підлаштовуватись. Тому, мені здається, не варто наголошувати на негативі. Якщо ми будемо очікувати від ветеранів АТО, що вони прийдуть додому, проявлять свої лідерські якості, покажуть себе як чудові працівники, вони будуть це робити, тому що суспільство від них цього очікує. Якщо ми від них будемо очікувати алкоголізму, розлучень і самогубств, то так і буде.
– Як би Ви описали ідеальну систему психо-соціальної адаптації бійців?
– Ідеальна схема: приходить боєць у якийсь центр у своєму населеному пункті, за ним закріплюється фахівець, який його повністю веде. У цьому центрі розроблена ідеальна мапа перенаправлень, тобто фахівець знає, з яких питань до кого можна звернутись. Він дивиться, що є, наприклад, проблема із працевлаштуванням, є проблема з отриманням статусу, є проблема з боргами за комунальні послуги, проблеми зі сном.
Зараз іде розробка законопроектів психологічної реабілітації бійців. Сподіваємося, що це буде втілено на державному рівні. Зараз, наскільки мені відомо, ці закони розробляє громадський сектор, зокрема, ми.
