Світлана Павлова
Поки українські військові і сепаратисти далі звинувачують одне одного в порушенні перемир'я, в зоні конфлікту працює «пошта миру». Листи з добрими побажаннями жителям Луганська пишуть харків'яни, бійцям батальйону «Айдар» – жителі Горлівки, російські опозиціонери – сепаратистам угруповань «ЛНР» і «ДНР». А доставляє їх громадська активістка з Росії, москвичка Варвара Даревська. Про неї навіть зняли документальний фільм «Варя». У Росії його заборонили у прокаті, в Україні він викликав неоднозначну реакцію. Варвара Даревська стала також одним із номінантів на премію Фонду Бориса Нємцова – за відвагу у відстоюванні демократичних цінностей.
За словами Варвари Даревської, до початку конфлікту на сході України вона не займалася ніякою громадською діяльністю, не бувала навіть на мітингах на Болотній площі та проспекті Сахарова. Але коли в 2014 році почалася війна, Варвара почала збирати гроші на медикаменти для української армії, а потім передавала ліки волонтерам в Києві і Харкові. Через деякий час вона сама вирушила на не підконтрольні Україні території. За словами Варвари, обстріли і важка гуманітарна обстановка – не єдині біди Донбасу. Ідея організувати переписку мирних жителів із військовими з обох сторін, а також з росіянами і українцями, які живуть поза зоною конфлікту, виникла через усвідомлення того, що частина сходу України перебуває в сані інформаційної блокади.
– Все почалося півтора року тому. Я поставила риторичне запитання на своїй сторінці в «Фейсбуці»: чи не з'їздити мені на Донбас? І мені почали відповідати абсолютно незнайомі мені люди: так, дуже потрібно, приїжджайте, ми вас чекаємо, все безпечно, зустрінемо. Я дуже здивувалася. Питаю: а що вам привезти? Може, щось треба? Вони кажуть: нічого не треба привозити, просто самі. Жителі Донбасу хотіли пробити інформаційну стіну і показати, що вони теж існують.
І тоді у мене виникла ідея привезти їм якісь листи від українців, щоб вони знали, що про них пам'ятають, їм співчувають, вважають своїми, незважаючи на те що вони перебувають у зоні конфлікту. Домовилися з Харковом, що вони передадуть листівочки. Ніби як вони погодилися, написали, передали, а коли сіла в потяг і отримала цей пакет з листівками, то виявила, що це листівки і малюнки, які діти відправляють українським солдатам. Тобто передали мені зовсім не те. Ці листівки в результаті потрапили за адресою, адже я не могла їх викинути. Потім я запитала у харків'ян, що ж таке трапилося, чому вони передали не те? А вони сказали, що не знайшли в собі сил написати добрі листи на території, не підконтрольні Києву.
– Потім їм вдалося якось подолати це суперечливе почуття?
– Не всім. Досі є проблеми з цим.
– Я правильно розумію, що зараз в рамках цього проекту листи пишуть не тільки жителі центральної України в зону конфлікту, а й жителі Донбасу (непідконтрольної частини – ред.) українським військовим, а військові пишуть сепаратистам?
Може, знизу якось можна домовитися, перестати один одного ненавидіти
– Так, зараз там всі всім пишуть. Ця війна настільки протиприродна. Якщо згори її не можуть зупинити, я думаю, що, може, знизу якось можна домовитися один із одним, перестати один одного ненавидіти і стріляти один в одного. Мені здається, що ці листи – це спосіб побачити, що по той бік барикад сидять не якісь звірі, а люди.
– Я так розумію, що Ви не тільки листи возили в зону конфлікту, але, по-моєму, Ви ще з ліками теж допомагали обом сторонам?
Коли я вперше поїхала, мені хотілося подивитися на гуманітарну ситуацію. І я побачила, що багато хто зиму не переживе
– Ні, не обом сторонам, звичайно. Коли почалася війна, ми почали возити медикаменти для української армії. А потім, коли я почала їздити на Донбас, переключилися на мирних жителів. Коли я вперше поїхала, мені хотілося подивитися на гуманітарну ситуацію, оцінити її. І я побачила, що багато хто просто зиму не переживе. І ми знайшли там місцевих волонтерів, які склали списки самотніх людей похилого віку. З Москви та інших міст почали надсилати гроші. І я привозила їх туди. Там же банків не було, віддавали гроші волонтерам. А вони там купували продукти і ліки першої необхідності для місцевих бабусь.
– Як давно Ви востаннє бували в зоні конфлікту?
– Буквально днями повернулася. Побувала в Луганську, Горлівці, Донецьку.
– На Ваш погляд, змінилося щось у свідомості людей за два роки військових дій?
– Ті листи, які я привезла звідти цього разу, вони всі про мир. Вони всі – про те, що досить вирішувати проблеми військовим способом. Мирні жителі хочуть, щоб припинили цю війну, і політики почали розмовляти.
– Чи багато таких людей, які підтримують політичні гасла сепаратистів, хочуть приєднання до Росії або незалежності?
Різні місця на Донбасі – як різні світи. У Луганську, наприклад, багато хто вже готовий повернутися назад до України. А ось Горлівка готова виживати сама по собі
– У мене, звичайно, нерепрезентативна вибірка, але в Горлівці таких людей багато. Втім, різні місця на Донбасі – це просто як різні світи. Вони по-різному влаштовані. Їх порівнювати важко. Наприклад, Луганськ, Горлівку та Донецьк. Це – три різні світи. У Луганську, наприклад, у зв'язку з тим, що Плотницький так і не зміг забезпечити нормальні «державні функції», багато хто вже готовий повернутися назад до України, навіть ті, які були за «ЛНР». Вони можуть бути ображені, вони бояться, що коли зайде українська армія, буде різанина (і абсолютно справедливо цього побоюються), думають, як би акуратно в цю Україну зайти, щоб всі залишилися цілі. А ось Горлівка готова виживати сама по собі і цілком бадьора.
– А як Ви оцінюєте конфлікт в цілому? Ви вважаєте, що за якоюсь зі сторін більше моральної правоти? Чи Ви намагаєтеся абстрагуватися від будь-яких оцінок?
– Ні, я з самого початку цього конфлікту вважаю себе на стороні України. Я це ніде не приховую – ні в Донецьку, ні в Луганську, ні навіть тоді, коли спілкуюся з сепаратистами. Але я проти нелюдських методів війни з будь-якого боку.
– Я вважаю, що і на тій, і на іншій стороні, крім людей, які воюють за ідею, є чимале число професійних військових, найманців, які воюють за гроші, а не за якісь цінності. Вам з такими людьми доводилося коли-небудь стикатися?
Російських найманців я тільки бачила, але не розмовляла з ними
– Мабуть ні. Але це не означає, що їх там немає. Так сталося, що у мене в Луганську коло спілкування – це переважно ті, хто за Україну. Російських найманців я тільки бачила, але не розмовляла з ними. Місцевим, хто пішов воювати за гроші, мої листи передавали.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода