(Рубрика «Точка зору»)
Два роки протистояння російській агресії в українському Донбасі у формі антитерористичної операції і загальна динаміка цього конфлікту переконливо доводять – насправді Москва воює не з Києвом; головний її ворог – Вашингтон і його європейські союзники.
У протистоянні цих «важковаговиків» світової політики Україні потрібні надійні однодумці, об’єднані спільним цілями та баченням регіонального й міжрегіонального розвитку, таких, як «Вишеградська група».
Тісне партнерство в рамках Вишеградської групи – це шанс для Києва бути почутим у Європі і світі по багатьох пунктах, починаючи від отримання дієвої військової підтримки і закінчуючи сприянням у вирішенні проблемних моментів інтеграції країни до ЄС і НАТО.
Геополітика російсько-української війни
Сам Донбас, як слушно відзначають експерти приватної аналітичної групи Stratfor, є важелем впливу і тиску на український політикум і суспільство. Україна, в свою чергу, є іншим, масштабнішим важелем впливу і тиску на Європу, а через неї – на США. Ефективність такого впливу варіюється на різних напрямах і рівнях, тож однозначно оцінити його досить важко.
Однак незаперечним є факт: Путіну потрібен або контроль (політичний, економічний, інформаційний тощо) над цілою українською державою як один із кроків до повернення колишнього геополітичного впливу, або, в гіршому разі, створення і підживлення перманентного «керованого хаосу» на окремій її частині (і чим ця частина більша, тим краще для Москви) як інструмент вирішення цілої низки внутрішніх проблем.
Враховуючи масштаб геополітичної гри, Києву вкрай потрібні не просто союзники, а однодумці, які не просто періодично висловлюють «стурбованість», а усвідомлюють реальну небезпеку локального конфлікту в регіоні Центрально-Східної Європи, яким погрожує політично і соціально нестабільна, тоталітарна і клептократична держава з чималим ядерним арсеналом, і відтак готові надавати нам практичну допомогу.
Одна загроза – «дві Європи»
Різниця у ставленні до російсько-української війни дозволила виразно окреслити приналежність європейських держав до двох умовних груп.
Представники першої – традиційно «вкрай стурбовані країни так званої «Старої Європи», готові обрати мовчазну підтримку Кремля перед загрозою воєнної ескалації протистояння, яке в такому разі загрожує непередбачуваними наслідками, аж до обмеженої війни в Європі, якою Росія не забуває лякати європейців, відвиклих з часу завершення Холодної війни від таких страхів.
Загальне бачення політичних еліт цієї частини Європи досить чітко висловила канцлер Німеччини ще під час переговорного процесу в рамках так званого «Мінська-2». «Мова йде про те, щоб врахувати в першу чергу наші – німецькі, французькі, і, звичайно ж, європейські інтереси», – відзначила тоді Меркель. Відстояти свої права наодинці перед такими важковаговиками Україні навряд чи вдасться. Крім того, Німеччина і Франція самі стали заручниками власних мантр про виключно «політичне вирішення» війни на Донбасі.
Країни-представники другої групи – «нової Європи», знаходячись географічно ближче до епіцентру конфлікту, розуміють, що Путіна потрібно зупиняти, не гаючи часу на беззмістовні політичні переговори, практична користь яких давно загубилася у засіданнях численних комітетів і підкомітетів.
Марними є й суперечки зі «старою Європою», яка своїми заявами про вирішення конфлікту власними силами намагається не в останню чергу зменшити вплив Вашингтона в регіоні.
«Вишеградська четвірка» і війна на Донбасі
Саме ця, дуга група країн, є найбільш природними союзниками України. Особливо варто відзначити держави «Вишеградської четвірки» (В4) – Польщу, Чехію, Словаччину і Угорщину. На сьогодні Україна є одним із ключових партнерів В4, головна мета якої – комплексний діалог і вироблення спільної позиції з цілої низки актуальних питань міжнародного співробітництва, політичної ситуації, в тому числі й у регіоні Центрально-Східної Європи. Від самого початку кризи в Україні група неодноразово висловлювала підтримку Києву.
На останній, травневій, зустрічі у Празі, міністри закордонних справ В4 та країн-учасниць «Східного партнерства» приділили значну увагу обговоренню ситуації в регіоні з акцентом на ситуації в Україні та російською агресією на Донбасі.
Та найважливіше, що і в рамках індивідуальних міждержавних контактів країни-члени В4 гарантували Українській державі повне розуміння і практичну допомогу в час кризи.
В4 залишається найоптимальнішим стартовим майданчиком для України: членство країн групи у ЄС і НАТО дозволяє використати об’єднання як платформу для перенесення дискусії регіональних проблем на загальноєвропейський і трансатлантичний рівень.
Так, до прикладу, Польща виступає за те, щоб в рамках майбутнього Варшавського саміту НАТО надіслати Москві чіткі й неоднозначні сигнали щодо неприпустимості продовження незмінно агресивного і конфронтаційного воєнно-політичного курсу Росії, спрямованого на підживлення і використання воєнної агресії проти України для розколу існуючих європейських та євроатлантичних структур.
Однак Вишеградську групу не варто абсолютизувати – Україні слід пам’ятати про особливості країн-учасниць групи та їхні часто специфічні стосунки з Росією, які наразі здатні індивідуально впливати на позицію кожної. Однак саме в єдності В4 і України лежить ключ не лише до зменшення монопольного політичного, економічного й інформаційного впливу Кремля, а й до збільшення ваги і ролі означених країн в регіоні – і в Європі в цілому.
Не забуваючи працювати над вирішенням цілої низки проблем, в першу чергу, економічних і політичних, Україна може і повинна максимально використовувати цей зовнішньополітичний майданчик для вирішення своїх проблем на максимально високому рівні міжнародної політики, спираючись на підтримку і розуміння своїх партнерів із В4.
Київ, як і його партнери з В4, нездатен самотужки протистояти викликам такого масштабу. Однак спільними зусиллями у країн регіону з’являється шанс не лише забезпечити власну безпеку і благополуччя, але й у перспективі стати важливим елементом гарантування безпеки і благополуччя для усієї Європи.
Тарас Жовтенко – експерт з проблем національної безпеки, кандидат політичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
