(Рубрика «Точка зору»)
Наприкінці квітня ледь не у всі газетні скриньки киян була вкинута листівка без вихідних даних, яка закликала всіх узяти 9 травня участь в акції «Бессмертный полк». Мовляв, це «всемирная акция памяти, уважения и долга, которая проводится в духе единства народов Европы, Азии, Африки, Американского континента и Австралии ежегодно 9 мая». Далі в листівці говориться, що йдеться про «добровольное мероприятие, посвященное Дню Победы», і що «по традиции акции 9 мая потомки героев Великой Отечественной Войны – сыновья, внуки и правнуки – желающие почтить память своих родных, сражавшихся за Родину, выходят на улицу с фотографией своего солдата, чтобы принять участие в параде в колонне «Бессмертного полка». І, нарешті, що «Украина не забудет Великий подвиг героев – участников Великой Отечественной войны, партизан, подпольщиков, тружеников тыла и узников концлагерей».
Комусь може здатися, що йдеться про справді благородну й неполітичну акцію суспільного вшанування героїв війни. Проте треба бути надзвичайно наївною чи неосвіченою людиною, щоб пристати на цю думку. І не лише тому, що реальні її організатори глибоко законспірувалися – тільки на друк листівок потрібні декілька мільйонів (скільки?) невідомо де взятих гривень – не випадково даних про наклад листівки, так само, як і про друкарню, немає. І не лише тому, що акція ця в Росії, де вона й виникла, не є добровільною (як написав один блогер, «добровольчеству конец, объявлена обязательная мобилизация»), чи що на чолі московської колони «Полку» торік ішов особисто Путін. Ідеться про значно фундаментальніші та небезпечніші речі.
Спроба «прихватизації» воєнної героїки
Почнімо з того, що День перемоги є святом локальним, він відзначається навіть не у всіх державах-членах СНД. Це радянське за ґенезою свято не об’єднує, а роз’єднує народи (об’єднуючим же є встановлений ООН День пам’яті та примирення, присвячений пам’яті жертв Другої світової війни, який має відзначатися 8 або 9 травня). Я вже не кажу про те, що сталінський термін «Великая Отечественная война», запроваджений 22 червня 1941 року, мав замаскувати справжні цілі Кремля: загарбання Європи та Близького Сходу. Сталося не так, як гадалося, тому цю війну пропаганда оголосила «оборонною» і «народною»; проте закладена в цьому терміні «інфекція зла» у ХХІ столітті на повну силу виказала себе, вилившись у прагнення Путіна і десятків мільйонів просякнутих імперською ідеологією росіян привласнити перемогу над нацизмом і принизити інші народи та держави. Одним із інструментів такого привласнення – вкрай підлого, бо йдеться про цинічну спекуляцію на пам’яті про фронтовиків, – і є акція «Бессмертный полк». І чи не передусім це стосується українців.
Адже Друга світова війна для України розпочалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше – 1 вересня 1939-го. Близько ста тисяч українців у складі Війська польського зустріли того ранку вогнем німецькі танки, і ще сто тисяч були потім призвані до армії. У ті дні Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії нові землі (за Пактом Молотова-Ріббентропа, йшлося про радянську анексію польських земель по Віслу, це потім Сталін збагнув – йому вигідніше виставити свою агресію як «визволення Західної України»)… І «визволяла» Червона армія, і воювала спільно з Вермахтом!
Не випадково у грудні 1939-го Сталін, відповідаючи на вітальну телеграму від нацистського міністра закордонних справ фон Ріббентропа, наголосив: «Дружба народов Германии и Советского Союза, скрепленная кровью, имеет все основания быть длительной и прочной». В тому числі – й кров’ю українців…
До початку «Великой Отечественной» у складі різних армій загинуло на полі бою, померло від ран та хвороб, було знищено у радянських та нацистських таборах полонених не менше від 100 тисяч українців. Із 1 вересня 1939-го по 2 вересня 1945-го українці без жодних пауз воювали з нацистами, фашистами і японськими імперіалістами – не лише на території Європи, а й у Північній Африці, в Тихоокеанському регіоні, на Близькому Сході, в Індокитаї та на теренах Атлантики й Індійського океану. У польських підрозділах на Західному фронті (то були громадяни Речі Посполитої), у французькій армії (особи з французьким громадянством) та у французькому Іноземному легіоні (особи без громадянства) у 1940 році служили тисячі добровольців-українців. Після того, як офіційна Франція вийшла з війни, солдати-українці воювали у складі військ де Голля. Понад 10 тисяч українців воювали з 1942 року у Війську польському на різних ділянках Західного фронту; вони брали участь у знаменитій битві при Монте-Кассіно (Італія)… Одним із морських піхотинців США, які підняли прапор над здобутим після жорстоких боїв островом Іводзіма, був син емігрантів-лемків, сержант Михайло Стренк. А 2 вересня 1945 року акт про капітуляцію Японії від імені СРСР підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.
І не лише на фронтах гинули українці – серед майже 22 тисяч офіцерів Війська польського, розстріляних чекістами у 1940-му під Катинню та в інших місцях, були й десятки уродженців України…
Але, як випливає з концепції «Бессмертного полка», то все – люди другого, а то й третього ґатунку. І не лише про українців ідеться. Маємо зневагу й до поляків (які, ще раз нагадаю, у вересні 1939-го відбивалися від узгоджених дій Вермахту й Червоної армії), до британців (які з того ж вересня вели масштабні бойові дії, заблокувавши з моря Німеччину), до французів, норвежців, голландців, бельгійців, які воювали з Німеччиною тоді, коли СРСР мав з нею та Італією договори про дружбу і домовлявся про поділ світу… Цікаво, якби у 1940-му під час боїв у небі Франції, а потім Битви за Британію не був зламаний чи, принаймні, надламаний хребет Люфтваффе, якби Німеччина змогла виставити проти СРСР удвічі більше кваліфікованих льотчиків і літаків, куди б добігла Червона армія – до Уралу чи ще далі?
Іншими словами, перемога над нацизмом і його союзниками була здобута спільними діями Об’єднаних Націй, а не Радянським Союзом і Сталіним. Акція ж «Бессмертный полк» прагне це перекреслити, а на додачу виставити українців не героями, а сталінськими рабами-нікчемами, що воювали з нацистами тільки за помахом руки «великого вождя», з літа 1941-го.
У Росії добрі наміри вимощують шлях до пекла…
Утім, «Бессмертный полк» був ініційований 2012 року як справді громадська акція – працівниками томської телекомпанії «ТВ2» Сергієм Лапенковим, Сергієм Колотовкіним й Ігорем Дмитрієвим. Тоді центральною вулицею Томська учасники маршу пронесли понад дві тисяч фотопортретів учасників війни (офіційно говорилося – «Великой Отечественной», але переконаний, що були й портрети учасників війни з Японією у 1945-му). Назва акції на той час відповідала її суті – за чисельністю портретів ішлося справді про полк. До речі, тоді на акції офіційно була заборонена радянська символіка. Кремль, утім, одразу збагнув ціну політичного виграшу від узяття цієї акції під свій контроль; ініціатори «Бессмертного полка», схоже, так і не збагнули, якого брутально-цинічного характеру набула ця акція, що торік відбулася в 15 країнах і в сотнях міст Росії. Назва акції стала засобом маскування масштабу війни та втрат СРСР у ній; через різні види радянських збройних формувань у 1941-45 роках пройшло до 50 мільйонів людей, а загинуло – в бою, в полоні, від рук СМЕРШу і політруків, від ран – понад 20 мільйонів. Це вже не «полк», і навіть не армія, а ціла країна, і немаленька!
Ба більше: якщо для росіян війна з нацизмом справді почалася 22 червня 1941 року, то для українців і білорусів – 1 вересня 1939-го, для інших народів Європи, Азії й Америки (до речі, «Американського континенту», як написано в листівці, не існує: Америка – це частина світу) – здебільшого до початку «Великой Отечественной», тому встановлені у Томську часові межі воєнного героїзму стали виглядати блюзнірством, не кажучи вже про «сражение за Родину» (за тоталітарний СРСР? за Росію?).
І ще одне: під прикриттям «Бессмертного полка» у Росії в останні роки на місце реальних подвигів реальних героїв війни повертаються «подвиги» тих «героїв», що були створені сталінською пропагандою: «28 панфіловців», «5 моряків-севастопольців» тощо. Це ще один вимір брехні та цинізму…
Насамкінець процитую ще одного блогера – Славу Рабиновича, спеціально для тих, хто збирається йти на акцію: «Мой дед, Иосиф Рабинович, инвалид 1-й группы по зрению, ставший таковым в результате побоев на допросах в НКВД в 1937-1938 гг., полуслепой, гасил зажигалки на крышах домов блокадного Ленинграда, а потом умер от голода, в этом самом своём родном блокадном Ленинграде. На момент голодной смерти ему было 40 лет. Был он сыном купца первой гильдии из Санкт-Петербурга, убитого большевиками. А второй дед НКВД просто не пережил и до войны не дожил… Вторая мировая война длилась шесть лет. Из них одну треть времени советско-фашистский СССР был другом и союзником фашистской Германии. Понял? Одну треть. Понял? Гордись и помни. Ленточку не забудь нацепить колорадскую».
Сергій Грабовський – онук фронтовика, капітана Червоної армії, який ніколи на 9 травня не вдягав свої бойові нагороди та не хизувався ними
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
