Андрію Гладуну – 21 рік. Він – новоспечений лейтенант Збройних сил України. Вирішив йти до військового училища підлітком, коли армійська служба в його країні не була ні престижною, ні грошовою.
– Я не з військової родини. Я не знаю, чому вибрав військову службу, може, тому що у мене важкий характер. Я відчував, що у військовій галузі мені багато вдасться. Великих перспектив в Ужгороді не було, містечко маленьке. Хотілося кудись вибратися. Коли я закінчив військовий ліцей, мені запропонував командир взводу: якщо хочеш, можеш піти в університет. Я подав документи до університету, я отримав із зовнішнього тестування хороші бали, мене прийняли. Я не пам'ятаю, який точно факультет. Я сказав: спасибі, я залишаюся тут. Так почалося моє курсантське життя.
У Криму Гладун провів три роки. Після Майдану, коли Крим був анексований Росією, його разом з іншими курсантами, які відмовилися прийняти російську присягу, перевели в Одеську морську академію. Там здав тести з англійської мови в рамках програми з навчання курсантів у військових академіях інших країн і його запросили в Англію, в коледж Королівського флоту в Дартмут. Через півтора роки навчання там Гладун повернувся додому – служити в українській армії.
Він не пам'ятає точної хронології подій в Криму. Він описує, як курсанти намагалися захищати свою академію і як їм пропонували перейти на російську службу.
Ми розуміли, що присягу дати одній країні і служити в якійсь іншій, не маючи там нікого, – повна маячня
– У нас не дуже гарне харчування було. Вони почали завозити своє, нам навіть пельмені давали. Самі розумієте, для курсанта це дуже хороша їжа. Різні салати, омлети вранці. Їжа заманює, кожному доходить через шлунок. Говорили, що зарплати будуть хороші, що з випуску будуть місця нормальні. Але ми розуміли, що присягу дати одній країні і служити в якійсь іншій, не маючи там нікого, – повна маячня.
– Ви пам'ятаєте, як це розвивалося, як Ви відчули, що щось відбувається, влада переходить?
– Я тільки пам'ятаю, що спочатку містом їздили незрозумілі люди в незрозумілих формах. Народ говорив: ось, ми приєднаємося до Росії, – це частіше від цивільного населення йшло. Потім різні шишки, генерали, адмірали приїжджали в нашу академію. Я вже розумів, що це не просто так. Ми говорили, що не будемо здавати академію, я думав, ми будемо триматися до кінця. Але так вийшло – не хотіли кровопролиття, напевно, тому здали зброю. І як тільки з'явилося нове начальство в академії, швиденько офіцери поперестрибували, не замислюючись, щоб утриматися на плаву.
– Ви коли приїхали до Криму, не усвідомлювали, що у людей навколо Вас зовсім інші настрої?
– До цього ні. Коли я приїхав, там всі спокійно жили. Чорноморський флот був. Знав, що багато росіян, тому що російські кораблі там дислокувалися. Що всі були налаштовані проросійськи, не помічав. Потім почав, коли люди стали виступати з прапорами російськими, ходити з гаслами «Крим – Росія». Там завжди жили люди, більш схильні до Росії.
– Коли з'явилися так звані «зелені чоловічки», Ви, курсанти, обговорювали військове протистояння?
Якби на територію хтось напав, я думаю, вони відстрілювалися б. Може, ми не розуміли повністю всю серйозність ситуації, але всі були налаштовані захищати свою академію
– Так, звичайно. Ми були готові. Нас ставили в патрулі, у нас навіть була зброя, в автоматі – магазин без патронів і чотири повністю заряджених магазини на крайній випадок. Попереджали, якщо хтось залазить – робіть попереджувальний постріл. Курсанти готові були, якби на територію хтось напав, я думаю, вони відстрілювалися б. Я спілкувався з хлопцями і не сказав би, щоб хтось боявся, страху не було ні у кого. Може, ми не розуміли повністю всю серйозність ситуації, але всі були налаштовані захищати свою академію. Потім зброю у нас забрали. Нас шикували, говорили, не знаю чому: напевно, о 5-й годині планується напад на академію. Ми стали в оточення, всі курсанти, один за одного тримались. Нам було весело, стояли перед казармою. Ніхто не прийшов.
– Коли російські війська без розпізнавальних знаків почали блокувати військові частини, підрозділи, ви теж опинилися в облозі?
– Ми були поруч з портом, у нас кораблів було дуже багато, підводний човен стояв, ми на них практику проходили. Російські буксири перегородили повністю затоку. Наші кораблі були заблоковані. У нас був мис, сказали, що, можливо, будуть нападати водолази з моря. Ми не розгубилися, у нас були виставлені всі пости. Єдине, ми не стріляли, ми закидали камінням. Було кілька водолазів, підпливали, не знаю, росіяни, не росіяни, ми не розбиралися, ми просто закидали їх камінням, змушували відпливати.
– Ви коли-небудь стикалися з російськими військовими, «зеленими чоловічками»?
– У місті стикалися. Ми в цивільному одязі виходили, тому я не пам'ятаю, щоб у нас якісь конфлікти з ними були.
– В академії було шикування, де Вам запропонували перейти на російську сторону. Як це відбувалося?
Ми жили окремо, виходили на своє шикування на плацу ліцею, піднімали свій прапор, співали свій гімн, поки нас не вивезли з Криму
– Просто вишикували, сказали: ті хлопці, які хочуть залишитися, будуть складати російську присягу. Сказали кілька слів про зарплати, що буде в майбутньому з академією, як її повністю перебудують, басейн буде, каток. Я навіть не дослухав до кінця, що вони пропонували, відразу вийшов, зі мною багато хлопців. Ми жили окремо, виходили на своє шикування на плацу ліцею, піднімали свій прапор, співали свій гімн, поки нас не вивезли з Криму.
– При цьому не обговорювалися високі матерії, Росія – батьківщина або Україна – батьківщина? Тільки побутові питання – що буде з зарплатами?
У нас одна Батьківщина – Україна, ми за Росію навіть не думали
– У нас одна Батьківщина – Україна, ми за Росію навіть не думали.
– Хтось думав. Скільки людей перейшло на російську сторону?
– Більш ніж половина перейшла, у нас виїхало 103 особи.
– А всього скільки було?
– Близько 300, напевно, може, більше.
– А Ви вже склали до того моменту українську присягу?
– Звичайно, я був уже на третьому році навчання.
– Відповідно, ті, хто залишився, переприсягали Росії?
– Так.
– Що було далі?
– Було багато офіцерів, які відмовилися присягати Росії, вони виводили нас на шикування, розповідали, що нам варто зробити, які документи забрати, коли готуватися до виїзду. Всі потихеньку збирали речі, планували, що буде «зелений коридор», будуть вивозити нас.
– Як вас вивезли?
– Ми сіли в автобус, і вивезли. На кордоні перевіряли, я так розумію, росіяни, повністю все, що ми завозимо, щоб зброї, нічого такого не було. Всі речі. Грубо кажучи, обшукували нас.
– І куди вас далі?
– Ми приїхали до Одеси в Академію сухопутних військ. Вночі ми приїхали, нас прийняли добре, розмістили в казармах нових. Потім ми перейшли, – я вже поїхав на той час, – до Одеської національної морської академії.
– Вас як героїв вітали, оскільки відмовилися переприсягнути?
Героїчного нічого не бачу, так кожен повинен був вчинити
– Так, нас зустріли з почестями. Я героїчного нічого не бачу, так кожен повинен був вчинити.
– Ви не зберігаєте стосунків з тими людьми, які залишилися в Криму?
– Ні, я не спілкуюся ні з ким, у нас інші інтереси.
– Були конфлікти, Ви з'ясовували стосунки?
– Підколювали їх, жартома. Такого, щоб все переросло в щось ще, не було. Ми не засуджували, якщо вони так вирішили – це їх вибір. Все-таки, як ніяк, прожили три роки разом.
– Ви були в комусь розчаровані?
Там багато хто був навіть з Львівської області, два слова російською зв'язати не можуть і залишилися там – це просто смішно було
– Так, звичайно, були. Там багато хто був навіть з Львівської області, два слова російською зв'язати не можуть і залишилися там – це просто смішно було.
– У Вас було відчуття, що правда на Вашому боці?
– Звичайно. У будь-якому випадку, ми нічого поганого не робили, нас не засуджували, принаймні, інші за парканом люди. Ми поїхали на Батьківщину, знали, що будемо продовжувати вчитися, закінчивши навчання українськими офіцерами.
– Коли Ви поїхали вчитися до Англії?
– Ми пробули в Одесі приблизно місяць, були постійні наряди, патрулювання. Потім нам запропонували написати тести з англійської мови, всім 103 курсантам. Ми написали, п'ятьох вибрали для подальших тестів. Ми приїхали в британське посольство в Одесі, там здали тести, з цих п'ятьох були обрані троє, щоб вчитися в коледжі в Британії. Потім ми поїхали до Києва, оформили візу, поїхали вчитися.
– Як довго Ви там навчалися?
– Півтора року.
– Це був шок після України?
– Швидко звик, шоку не було.
– Там розуміли, що Ви з України, що Україна перебуває у конфлікті з Росією, війна йде?
– Так. До нас дуже добре ставилися всі. Я завжди готував презентацію щосереди, доповідав про ситуацію в Україні, за інформацією, яку можна знайти в інтернеті, – що трапилося і що насувається.
– Ви користувалися підтримкою, думка людей була на Вашому боці?
Недолюблюють, я б сказав, росіян. Не тільки через те, що з нами сталося, а у них своя неприязнь
– Так, однозначно. Недолюблюють, я б сказав, росіян. Не тільки через те, що з нами сталося, а у них своя неприязнь.
– Ви повернулися, тепер як Ваша доля складається?
– Я закінчив університет, випустився лейтенантом. Зараз я в 36-й окремій бригаді морської піхоти, яка розташовується в місті Миколаєві. Весь мій взвод перебуває безпосередньо в АТО. Зараз я закінчую лейтенантські збори і я їду до своїх хлопців – знайомитися зі взводом, приймати особовий склад, матеріальну техніку.
– Як Ви думаєте, у кого сильніша мотивація – в українців чи у російських військових?
– Я думаю, у нас. Тому що ми захищаємо Батьківщину, ми за щось б'ємося. Росіяни, я думаю, самі розуміють, багато хто не хоче йти, тому що ця війна – нерозсудливість повна. Навіщо їм іти, за що їм воювати? Їм не життєво важлива ця територія – це все політика, це гроші, жадібність політиків. Українці за свою територію, за своїх матерів, за свої родини воюють. Однозначно у нас сильніший бойовий дух.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
