«В окопах вони не з автоматами, а з книгою – це вселяє оптимізм» – Любка

Український письменник, поет, популярний колумніст, зірка «покоління тридцятирічних» Андрій Любка випустив авантюрний сатиричний роман «Карбід» про хлопців із Західної України, які риють тунель до Словаччини заради ідеї єдності з Європою і успішної контрабанди. Автор побував із презентацією книги в багатьох українських містах, в тому числі східних, нещодавно був у зоні бойових дій. Філологічна спеціальність Андрія – балканістика, досліджуючи це, він подорожував країнами Східної Європи, спостерігаючи транзит сирійських біженців.

– Понад місяць тривала Ваше подорож з романом. Мене, звичайно, дуже цікавлять міста східної України. Що найбільше запам'яталося, в чому була відмінність від центральної і західної України? З якого міста Ви почали подорож і де Ви її закінчили?

– Ми почали в Києві, тому що Київ – це мати міст, як відомо; найбільші презентації, ЗМІ і так далі. Потім ми поїхали на східну Україну вниз по Дніпру – це була Полтава, Харків, потім Черкаси, потім прифронтова зона, ми проїхали всю прифронтову зону, Луганську, Донецьку області обігнули, спустилися в Дніпропетровськ і Запоріжжя, знову повернулися в прифронтову зону до Маріуполя. Донбас – це інша, песимістична картинка. Коли ти дивишся на ці індустріальні міста і селища, які побудовані навколо шахт, навколо території, які стали якимись горбами, горами, сміття просто – це жахає, це дуже депресивно діє на психіку. Скажу відверто, коли ми виїхали з Донецької області, начебто жодної різниці, поле як було, так і є, але була табличка на дорозі «Дніпропетровська область», і з'явилося якесь метафізичне полегшення, ніби ти повертаєшся в цивілізацію, де можеш відчувати себе в безпеці, де все буде ок. А поки ти їдеш там, проходиш блокпости – це все неочевидно.

Ми їздили в міста Донецької та Луганської області, які зараз контролюються Україною, але що найважливіше – ці міста були окуповані, потім вони були звільнені. Тому в цих містах було цікаво. Я погодився не стільки для того, щоб презентувати свою книгу, а щоб поговорити там з людьми – це був для мене досвід. Скажу, наприклад, що Сєвєродонецьк, хоча назва його звучить не дуже привабливо, це не Флоренція, але Сєвєродонецьк зараз обласний центр Луганської області, в Сєвєродонецьку була з 26-ти найтепліша презентація в Україні. Там прийшло 130 осіб, ці люди говорили мені спасибі за все: за те, що я приїхав, за те, що я пишу, за те, що я пишу українською мовою. Просто для них після окупації, коли всіх проукраїнських вираховували у Facebook, всі вони були на олівці, під загрозою, для них навіть зараз презентація книги – це подія, рівнозначна піти на фронт або пройтися містом з українським прапором. Тобто якщо ти йдеш на презентацію українського письменника, україномовного, всі про це знають, всі бачать, потім можна побачити фотографії, хто там був, це означає, що коли, не дай Боже, повернуться сепаратисти, то тебе можуть убити, ти можеш за це отримати або змушений будеш тікати. Для них похід на презентацію книги – це дуже вагоме рішення, дуже важливе. Там відчувається особлива атмосфера. Для письменника це цікаво, тому що там ти розумієш, що твої слова не йдуть просто так, якщо люди вирішили до тебе прийти.

Про населення, що було цікаво: приходить 130 людей у Сєвєродонецьку, кажуть «дякую» тощо, але мені запам'яталися на все життя дві речі. Вони кажуть, що добре, ми прийшли, пройшла українська презентація, але знайте, що ті, які прийшли, – це і є тут Україна, а навколо – мільйон, антиукраїнське море. І якби змінилася ситуація, то все б знову змінилося. Це не ті люди, це не пасіонарії, які самі могли б піднятися, організуватися, провести «референдум» або щось захопити, – це не вони. Без диверсантів вони нічого не можуть. Але якби змінилося, вони були б не проти, щоб тут знову був «русский мир».

– Тобто Гіркін повертається до Слов'янська, наприклад, такий сценарій, і всі говорять ок? Але я знаю, що це не зовсім так. Коли Гіркін там стояв, багато людей дуже швидко розчарувалися в цій ситуації.

– Ситуація в тому, що вони не хотіли б знову в окупації опинитися, у зоні вогню, вони не хочуть нестабільності. Але якщо їм сказати, що це буде стабільність, якби вони почули, що Слов'янськ, «ДНР» і «ЛНР», як і Крим, увійдуть в Росію і будуть отримувати російські пенсії, це буде стабільна ситуація, більшість була б знову «за». Вони не хочуть цього: то українська, то неукраїнська лінія фронту – цього вони бояться і знають, що це несе тільки труднощі.

Що інше мене вразило: ось прифронтова зона, навіть сам звук цієї фрази вже насторожує. Наприклад, у мене, в найзахіднішому місті України, в обласному центрі, в Ужгороді, де я живу, час від часу виникає дискусія, під час місцевих виборів якийсь кандидат навіть говорив, що треба ввести ресторанний податок, тому що ті, хто ходять і веселяться під час війни, – це взагалі аморально. Коли хлопці мерзнуть в окопах, аморально тут ходити, співати пісні, пити, відвідувати хороші ресторани, коли на фронті немає нічого, крім тушонки. Наприклад, 5 відсотків від чека має йти в АТО, повинен бути міський податок. І це дуже популярна тема в Ужгороді. Про феєрверки говорили, що якщо у когось день народження, весілля або Новий рік, то не можна запускати феєрверки, тому що війна. Особливо вибухи – це сигнал тривоги. Після презентації в Сєвєродонецьку нас запрошують повечеряти, ми приходимо в ресторан, в якому може розміститися 200 осіб, не можемо знайти столика, все зайнято, все галасує, все сміється, п'є, співає. Нам доставляють якісь стільчики, ми сідаємо, їмо, через годину в іншому залі, вхід з іншого боку, але в тій же будівлі, починається ще і дискотека зі стриптизом. До фронту – 20 кілометрів, танки стоять, більшість людей, які ходять вулицями, це військові і так далі. Картинка війни і прифронтової території, напруги, яку ми собі вигадуємо, вона там зовсім інша. Якби забрати цих людей в камуфляжі, це б було цивільне життя.

– Маріуполь, як там усе було? Ваше враження від цього прифронтового міста?

– Остання новина, яку я прочитав про Маріуполь, про те, що там теж некомерційна громадська організація відкрила курси української мови для старших людей. І коли вони розвісили оголошення у місті і сказали, де збиратися, хто хоче записатися, приходьте, поговоримо, запишемося, встановимо якийсь графік зустрічей і так далі, зала, яку вони орендували, виявилася занадто мала, дуже багато старших людей прийшло вчити українську розмовну мову. Вони розуміють українську, але у них не було досвіду, не було середовища, в якому можна було б спілкуватися. Ось вони зараз приходять. Маріуполь із Сєвєродонецька, Слов'янська, Краматорська, всіх цих прифронтових міст мені сподобався найбільше. Там не відчувається, що це Донбас. В інших містах все одно є щось, сірість така, вона поїдає тебе. Я не знаю, як пояснити, але ти там відчуваєш себе як кольорова тварина в сірому середовищі. А Маріуполь – це інше місто. Я думаю, що Маріуполь, хоча це маленький порт, але все-таки море, відкриває зовсім іншу перспективу для людей. Тому що море означає, що хтось припливає – це інші люди, інші мови, інший колір шкіри, і вони з цим «на ти», вони бачать це кожен день – це нормально. Для них відмінності – це не проблема, це них вигода, тому що порт процвітає, коли є багато людей.

Я у всіх містах запитував: як ви вважаєте, чому ви опинилися на українській стороні? У Маріуполі мені сказали, що «ми випадково були в Донбасі, тому що повинен був бути для цього регіону вихід до моря, щоб відвантажувати все». А взагалі до створення Маріуполя навколо були грецькі поселення, у них найпопулярніша страва – це грецькі чебуреки. Кажуть, що це мультикультурне місто – таке ж, як Одеса, Констанца, Дубровник – інша цивілізація. Чесно кажучи, я навіть повірив у це. Але потім, як завжди в Україні, були місцеві вибори, коли я подивився на результати виборів, що вони вже без тиску, без якихось проблем, фальсифікацій тощо, знову всі проголосували за Партію регіонів, я був шокований. Це для мене «комплекс жертви», яка хоче, щоб до неї повернувся кат, який нею користувався. Я цього не розумію, але так є, хоча атмосфера там інша. Наприклад, Сєвєродонецьк – це північ Луганської області. Вони кажуть, що Донбас – це промислова зона, це те, що називається, агломерація, коли стіна в стіну йдуть заводи, поселення, це якийсь єдиний комплекс. А ось північ Луганської області, звідки Сергій Жадан родом, – це аграрні регіони, навколо українські села, україномовні, які розмовляють на українському діалекті, суржиком, тому вони якраз не Донбас.

У Краматорську мені говорили, що це останнє місто Слобожанщини, ніякий це не Донбас. Маріуполь – це приазовська зона, це не Донбас. Тобто сам Донбас вважає, що він не Донбас. Це дуже цікаве спостереження, тому що, виявляється, в дуже короткі терміни часу настрій людей може помінятися – це дає і позитив, і негатив. Позитив означає, що з людьми можна працювати, що вони не безнадійні. У Краматорську після кожної презентації була дискусія, і місцеві жителі – молоді з літніми – почали сваритися між собою, я навіть не встигав втручатися. Молоді говорили, що у «нас місто складається з генетичного сміття, просто треба пережити покоління, і тільки молодь наведе порядок». А літні люди говорили, що «ні, це інтелігенція, тут багато людей хороших, освічених» і так далі. Але це була їхня дискусія. Це неправда, там живе не генетичне сміття, ці люди змінюють погляди. Але інша, негативна сторона медалі в тому, що це означає, що людьми можна маніпулювати, і це теж упродовж короткого часу може статися.

– Дуже Одеса цікавить, як портове місто, як місто, яке завжди стверджувало, що воно є поза політикою, але яке відомим трагічним випадком показало, що все не так, що там багато суперечностей, досить сильні проросійські інтереси й настрої. Які враження від зустрічі з цим містом?

– Від Одеси дуже хороші враження, тому що це мегаполіс, а в мегаполісі, коли є мільйон населення, завжди знайдеться якась частина, яка більш-менш має подібні до твоїх погляди. Одеса – звичайно, це регіон потенційної нестабільності, це не місто, яке точно вирішило, що воно має на увазі.

Наприклад, мій знайомий професор з Варшави, коли він поїхав до Одеси, хотів купити газету в центрі міста, сказав: дайте мені всі українські газети, які у вас є. Він політолог, хотів купити всі ЗМІ і прочитати. Але він хотів українські. Кіоскерка сказала: «Які тут українські? Це не Україна. Що ви тут хочете?». Це така «ватниця», у неї такі погляди, по-перше, і, по-друге, вона не боїться. А не боятися можна, коли це більш-менш популярна позиція, коли ти знаєш, що такі люди є навколо, і вас досить багато. Моя знайома Галина Дольник володіє українською книгарнею в Одесі, це єдиний український книжковий магазин у місті. Коли у мене ще 2 червня був вечір, під книгарнею стояла міліцейська машина, тому що вони побоювалися терактів. Тобто український книжковий магазин – це потенційне місце проблем, нестабільності тощо. Це досить дивно, коли ти читаєш вірші, а тебе охороняє міліція. Одеса мала б бути містом більш мультикультурним, ніж Київ. Все, що там є, це мультикультурність, але, на жаль, Одеса, як і багато міст в Україні, як і мій Ужгород, частково деградувала через відсутність уваги до провінції. Коли вищі навчальні заклади перетворюються в якісь апарати, в яких ти платиш і отримуєш диплом. Коли немає справжнього культурного, інтелектуального життя, дуже часто пасіонарії виїжджають з таких міст. На мій погляд, децентралізація може дати імпульс таким містам. Можна залишити там хороших людей, які побачать, що вони можуть там реалізуватися.

– Велика трагедія сталася в Україні, і великі наслідки сирійської катастрофи Ви спостерігали зараз під час поїздки Європою. Є якісь паралелі чи це зовсім різні процеси?

– По-перше, відвідавши різні країни, дивлячись на Сирію, на вибори в різних європейських країнах і на кризу в Україні, я думаю, що світ потроху божеволіє, що в різних точках ми не встигаємо переключитися на різні конфлікти, тому що їх уже занадто багато і вони вийшли з-під контролю. Мені здається, ми перед великим викликом перебудови світового порядку. На жаль, це завжди буде ціною для простих людей – це перед нами.

А що мене найбільше здивувало в українській прифронтовій зоні – це блокпости, на яких стоять люди з автоматами, в найновішій формі, з амуніцією, зброєю, ми проїхали всю Україну – це кілька тисяч кілометрів на машині, нас не раз зупиняли працівники ДАІ, міліціонери. На кожному блокпосту, ми проїхали їх, я думаю, штук 20, нас теж зупиняли. Яка різниця?

Коли ДАІвець, відкриваєш йому багажник, він дивиться – цілий багажник книг, просто книги, нічого більше, ти закриваєш багажник – і все, ти поїхав далі. Коли ми зупинялися на блокпостах і військові бачили книги, у них змінювалися обличчя, вони запитували про книжки, вони просили книги собі, вони читають, вони говорили, що хотіли б почитати. Їх цікавить військова література, щось серйозне. Ти бачиш, що це людина, яка з книгою «на ти», він читає. Я думаю, що це різниця між старою і новою Україною. ДАІвці – це те, проти чого ми вийшли на Майдан, це корумпована держава, «жирні шкуродери». А люди, які зараз стоять на блокпостах, – це перші добровольці, які самі пішли до військкомату. Це люди, які мали освіту, але не мали в тій Україні перспектив. Тому вони пішли спочатку на Майдан, а потім цю Україну, яку зрадили, почали захищати. Для мене це оптимістичний момент, коли людина з автоматом просить у тебе книгу, просить підписати і каже, що любить читати, дуже добре, що він тут знайшов таку можливість – це приємний шок. В окопах вони не з автоматами, а з книгою – це вселяє оптимізм.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода