(Рубрика «Точка зору»)
Нещодавно закарпатські засоби масової інформації повідомили про зустріч генерального консула Словацької Республіки в Ужгороді Янки Буріанової та мера міста над Ужем Богдана Андріїва. На ній йшлося про встановлення в обласному центрі Закарпаття на знак дружби пам’ятника Мілану Штефаніку. Пропозиція словацької сторони була прийнята міською владою і невдовзі збереться художня рада для затвердження ескізу.
Переважна більшість закарпатців вперше довідалася про Мілана Штефаніка, мабуть, із того повідомлення. Поміж тим, цей науковець і військовий брав активну участь у створені Чехословацького війська в роки Першої світової війни. Став навіть генералом французької армії і першим міністром оборони Чехословаччини. Щоправда, аварія літака в квітні 1919 року обірвала блискучу кар’єру 39-річного сподвижника Т. Г. Масарика. Сам Штефанік на Закарпатті не був, а його діяльність припадає на той період, коли край ще повноцінно не входив до Чехословаччини.
Таким чином прив’язка до Ужгорода пам’ятника саме цьому державному словацькому діячеві є вельми умовною. З таким самим успіхом на місці Штефаніка може опинитися ще кілька десятків імен. Але чи потрібно ставити в Україні пам’ятники державних діячів інших країн, які не мають до неї стосунку?
Як би відреагували словаки, якби Київ запропонував поставити у Пряшеві чи в Кошицях пам’ятник генералові Скоропадському чи військовому міністру Петлюрі на знак українсько-словацької дружби? Думаю, що словацька влада відмовилася би від такої пропозиції. Наша – згідливо киває головою.
А поміж тим серед словаків є чимало діячів, які справді прислужилися порозумінню між двома сусідніми народами і заслуговують на увіковічення в Ужгороді. Наприклад, Богуслав Носак-Незабудов (1818-1877) поет, журналіст і громадський діяч, який тут побував у 1843 році і залишив безцінні репортажі про Закарпаття під промовистою назвою «Листи з невідомої країни». Бо живучи в одній країні, для Братислави і Праги Закарпаття була «тера інкогніто», настільки дух мадярського панування тут заглушував громадське і культурне життя.
Людовіт Штур, чільний діяч словацького відродження ХІХ століття, попросив свого молодшого колегу Богуслава Носака-Незабудова, аби поїхав у цю «невідому землю» і описав все, що там побачить. Завдяки цьому маємо унікальну фіксацію Закарпаття з 1843 року, яка друкувалася у словацькій пресі і навіть викликала полеміку. Ставлення автора до закарпатців надзвичайно приязне, сповнене дружби та солідарності. Окрім того, Носак-Незабудов ще став автором першого літературного твору про легендарного князя Лаборця, який панував в Ужгородському замку до вторгнення мадярських племен.
Без сумніву, цей діяч штурівської плеяди, який був навіть членом «Літературної спілки Пряшівської», заснованої закарпатським будителем Олександром Духновичем, заслуговує на вшанування. І бюст в місті над Ужем, про яке він так чудово відгукнувся, на відміну, наприклад, від Шандора Петефі, був би тут цілком доречним. Натомість нам пропонують французького генерала.
Неоколоніальний культ?
Пам’ятник Штефаніку хочуть відкрити на одній площі з бюстом Т. Г. Масарику, який уже встановлений у 2002 році. Мовляв, вони були засновниками Чехословацької держави і однодумцями. Хоча бюст словаку, тому ж Богуславу Носаку-Незабудову, логічніше би поставити перед школою зі словацькою мовою навчання, яка працює в Ужгороді.
До речі, встановлення пам’ятника Томашу Масарику у свій час викликало зливу критики на Закарпатті. Аргументація громадськості була та ж: ставити пам’ятники треба не чужим політикам, а культурним діячам, які об’єднують народи. Адже Масарик як президент першої Чехословачини не виконав двох головних обіцянок, які давав закарпатцям перед прилученням краю до його держави. По-перше, так і не було запроваджено автономного правління. А по-друге, не було проведено справедливого кордону між Словаччиною та Підкарпатською Руссю, згідно з етнічними межами. Таким чином значна частина української людності залишилася у Словаччині. Та попри невдоволення громадськості, бюст першому президентові Чехословаччини таки відкрили.
Професор Ужгородського університету Любомир Белей, який спеціалізується на слов’янській спадщині, твердить що в Ужгороді формується неоколоніальний культ. А й справді: маємо пам’ятник Масарику, його іменем названо площу, міст, школу… «Тоді давайте назвемо університет іменем Сталіна, бо він був відкритий за його правління, гуртожиток імені Хрущова… Це ж повна дурня виходить! А де ж закарпатці були? Хіба не їхніми руками все це зводилося?»
Професор правий: у своєму прагненні сподобатися іншим, ми можемо втратити і власну гідність.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
