Дебальцеве: рішення, які врятували військо

Учасники подій розповіли про подробиці підготовки операції виведення українських підрозділів з Дебальцевського виступу 18 лютого 2015 року

• Версія Генштабу
• 5 днів наосліп
• Полонений
• Прикриваючи спини
• Наказ, якого не було
• «Бендерівці» і сини
• Таємниче розслідування

Відхід українських підрозділів, які утримували так званий Дебальцевський виступ, розпочався в ніч із 17-го на 18 лютого. В результаті операції плацдарм залишили близько двох з половиною тисяч українських силовиків. Ставлення до результатів та причин відходу у безпосередніх учасників та військового командування кардинально протилежні. Якщо начальник Генерального штабу ЗСУ Віктор Муженко називає виведення підрозділів «однією з найуспішніших операцій української армії», то військові, яким довелось прориватися з міста, описуючи ті події, нерідко вживають словосполучення «Дебальцевський котел». Радіо Свобода напередодні річниці операції зібрало свідчення, що проливають світло на найменші подробиці підготовки й втілення виходу, а також дають відповіді на запитання про те, хто і як рятував українських військових у перебігу однієї з наймасштабніших операцій збройного конфлікту на Донбасі.

За версією Генерального штабу ЗСУ, утримуючи Дебальцевський плацдарм до 18 лютого, українські війська зірвали плани бойовиків на масштабний наступ, який передбачав захоплення Артемівська, Краматорська і навіть подальший рух бойовиків у напрямку Харкова. Аби не допустити розширення меж контрольованої бойовиками території, угруповання всередині виступу мусило якомога довше стримувати сили противника, завдаючи їм максимальних втрат, які б ліквідували загрозу наступальних дій. Відтак раніше ніж 18 лютого виводити українські підрозділи з Дебальцевського плацдарму, вважають у Генштабі, було недоречно.

На основі операції вчитимуть офіцерів, а інші країни візьмуть її за взірець – Генштаб

Євген Острянський, заступник начальника управління воєнно-стратегічного аналізу Генерального штабу ЗСУ

– Рішення відводити підрозділи було ухвалене в ніч із 15 на 16 лютого. Цьому сприяло декілька факторів: по-перше – потужне вогневе ураження – противник був максимально виснажений, він уже не міг активно здійснювати наступ. Також сприяла погода: пересування було можливе не тільки по шляхах, а й польовими дорогами. Забезпечували вихід зведені загони 79-ї та 95-ї бригади і окремі групи полків спецпризначення. Вони протидіяли ДРГ, що намагалися здійснювати напади на підрозділи.

Операція відходу з бою – це дуже складна операція. Вона набагато складніша, ніж проведення наступу. Повинні бути прикриті відходи і фланги. Тому артилерія, яка була у розпорядженні керівника сектору «С» штабу АТО, навіть артилерія сектору «В», була залучена для здійснення вогневого удару по противнику. Завдяки цим потужним ударам бойовики були вимушені всю артилерію вздовж Дебальцевського виступу відвести південно-східніше і південно-західніше. І коли наші підрозділи виводилися, вони вже не могли їх дістати.

Дим над Дебальцевом після обстрілу міста бойовиками з угруповання «ДНР». 18 лютого 2015 року

Всі командири були попереджені, що готується відхід. І вони безпосередньо здійснювали всі заходи, щоб організувати його. Коли все було готово, вночі з 17-го на 18-е почалась операція. Оперативна директива була доведена з Генерального штабу 17-го числа. Там було сказано – до шостої ранку 18 лютого вивести підрозділи.

– Тобто у підрозділів були фактично лічені години, щоб підготуватись до виходу?

Якби вони дізнались за три доби, то через паніку могли б початись самовільні відходи, а умови для відходу ще не були створені. Був би панічний відхід і значно більші втрати. Це був би другий Іловайськ

– Я вважаю, що це плюс. Бо якби вони дізнались за три доби, то через паніку могли б початись самовільні відходи, а умови для відходу ще не були створені. Був би панічний відхід і значно більші втрати. Це був би другий Іловайськ. А скільки треба готувати техніку? Вона ж не на довгостроковому зберіганні там була. Вона кожен день експлуатувалась. Якщо несправна, то була команда підривати. Її ніхто за дві години не намагався ремонтувати.

Із Дебальцевського виступу останні військові вийшли 20 лютого. Тому що було багато бійців, які відставали, блукали. Не всіх могли знайти, оскільки не було зв’яку. Дехто був виснажений морально і фізично, але основна частина вийшла 18 числа.

– На момент виходу війська перебували в оточенні?

– Ніякого оточення насправді не було. Що таке оточення? Це коли війська, які перебувають в оточенні, не мають вогневої підтримки – це основна умова. Підрозділи, які виконували завдання в районі Дебальцева, постійно отримували вогневу підтримку. За 17 днів було здійснено близько 1500 вогневих нальотів артилерії по цьому району.

Також після того, як Логвинове було захоплене бойовиками і була перерізана траса, організували інший маршрут постачання боєприпасів і продовольства до Дебальцева. Так, він був складний, але здійснювався до останнього дня. Тобто вести мову про оточення чи «котел» – некоректно.

– В опублікованому Генштабом аналізі операції описано кілька випадків, коли підрозділи самовільно залишали позиції. Наскільки такі дії військових вплинули на оборону Дебальцевського плацдарму?

– Коли плануєш будь-яку операцію, на будь-якому рівні: Генерального штабу, штабу АТО, сектору, – визначаєш мету, завдання кожному підрозділу, все це синхронізується по часу. Тоді кожен командир розуміє: якщо підрозділу визначене завдання, то він його обов’язково виконає. Але було багато випадків, це не таємниця, коли підрозділи ставили під сумнів накази. Багато хто відмовлявся виконувати завдання. Тому коли ти плануєш і думаєш, що все це буде працювати, а потім один елемент не виконує завдання – руйнується вся система.

Колона українських військових проїжджає повз Артемівськ після виходу з Дебальцевського плацдарму. 18 лютого 2015 року

– Чому рішення про відхід було ухвалено так пізно, адже ще за кілька тижнів до цього було зрозуміло, що сил втримати виступ недостатньо, не кажучи вже про наступ?

Якби ми вивели ці війська, то противник би не зупинився. На плечах наших військ він би виконав своє завдання і захопив би Артемівськ, Краматорськ і пішов би на Харків

– Якби ми не утримували цей виступ, то втрати були б на іншому напрямку. Противник би не зупинився. Тоді утворилась така обстановка, що вони йшли ва-банк. Звісно, в першу чергу вони хотіли створити черговий «котел», щоб максимально дестабілізувати обстановку в Україні. Тому я вважаю, що наші дії були виправдані. Плацдарми завжди утримують, щоб скувати сили і засоби і не допустити розширення. Якби ми вивели ці війська, то противник би не зупинився. А зупиняти його нам вже було б нічим. На плечах наших військ він би виконав своє завдання і захопив би Артемівськ, Краматорськ і пішов би на Харків. Тому головною умовою було заподіяти йому великі втрати, щоб він відмовився від своїх планів.

– Ви погоджуєтесь з оцінкою Віктора Муженка, який називає вихід із Дабальцева однією з найуспішніших операцій української армії?

– Це дійсно одна з найуспішніших операцій. В нашій новітній українській історії це була перша така операція. Зараз на цій операції проводяться навчання.

Це вперше проводилась операція, коли така значна кількість військ виводилась з одного району. Так, були небезпеки, але створювались умови, щоб втрати були мінімальними. Вогонь нашої артилерії був настільки інтенсивний, що була придушена практично вся артилерія противника. Працювали наші десантники з 79-ї і 95-ї бригади, і 3-й та 8-й полк спецпризначення. І під час цього відходу втрати були мінімальні, які можливі в цих умовах.

Український військовий після відступу з Дебальцевського плацдарму. Околиці Артемівська. 18 лютого 2015 року

– Як Ви вважаєте, чому тоді самі військові, які виходили з Дебальцевського плацдарму, доволі суворо критикують командування у зв’язку з операцією?

Не тільки в наших підручниках історії і в наших навчальних закладах будуть навчати майбутніх офіцерів на прикладі цієї операції. Я думаю, що і інші країни також цей приклад візьмуть за основу

– Дійсно, у військових, які виконують завдання безпосередньо в окопі, може скластися враження, що вони залишені. Але ж не може командування до кожного прийти і розказати йому весь задум операції. Солдат бачить свій сектор, командир взводу – взвод, у штабі сектору – сектор, у штабі АТО вже бачиться вся картина. І коли вже дивишся на всю картину, то розумієш, що Дебальцево – не вся антитерористична операція. Є ще Донецьк, Донецький аеропорт, і Авдіївка, і Піски, і Опитне. Є Волноваха, загроза Маріуполю, і все б зробив, щоб зібрати сили і засоби і наростити тут зусилля, а забравши хоч один батальйон, можна отримати таку ж ситуацію на іншому напрямку. Я як представник Генерального штабу вважаю, що не тільки в підручниках історії і в наших навчальних закладах будуть навчати майбутніх офіцерів на прикладі цієї операції. Я думаю, що й інші країни також цей приклад візьмуть за основу саме для планування та проведення таких операцій.

Розглядаючи Дебальцевську операцію, всі експерти розглядають її в тактичному масштабі. Але ж ця операція була стратегічна. Вона вплинула на хід всієї антитерористичної операції. Противник настільки був виснажений, що до цього часу не планує ніяких активних бойових дій. Були заподіяні такі втрати, що не дозволяють вести наступальні дії. Задум його щодо наступу на Артемівськ, Краматорськ, Харків зірваний, розширення контрольованих територій неможливе. І якби ми вивели війська раніше, наслідки були б набагато гіршими. Ніхто не гарантує, що ми контролювали б ту територію, яку зараз контролюємо.

Попри заяви про мінімальні втрати під час виходу військових з Дебальцевського виступу, начальник Генерального штабу Віктор Муженко визнав: 18 лютого загинуло 25 військовослужбовців ЗСУ. Тільки в Артемівській лікарні медики прийняли більш як сотню поранених. Щоправда, і така статистика викликає сумніви у частини експертів, які заявляють про свідоме заниження цифр з боку військового командування. В будь-якому разі, безпосередні учасники виходу з Дебальцева переконують, що насправді операція здійснювалась не так гладко, як це описано в аналітиці Генштабу ЗСУ. Так, шлях із цього плацдарму бійця нацгвардії Дмитра Каштеляна розтягся на п’ять довгих днів.

Я не тримаю зла за те, що мене залишили пораненим у полі – боєць Нацгвардії

Дмитро Каштелян, Національна гвардія України, демобілізований

– Близько третьої ночі почався збір. Все, що заводилось, – завели. Все інше – палили. Проблема була в тому, що, наскільки я зрозумів, – ніхто не знав дороги. Позаду нас Дебальцеве вже горить, а ми не знаємо, куди їхати. Їхня розвідка засікла, що ми відступаємо. Все це виглядало як перегони «Париж – Дакар». Хто як міг, так і їхав. Вибирались ямами, горбами, виїжджали на якісь дороги і знову з’їжджали. А потім, перебираючись через річку, застрягли в болоті, і нашу машину навіть витягував танк.

А за хвилин десять нас підірвали. Влучили в правий бік кабіни: хлопок, в очах молоко, у вухах дзвін, не знаю, що відбувається. В кабіні нас було четверо. Я за кермом і троє хлопців поруч. Згодом їх усіх поховали. Я зміг загальмувати, вистрибнути з машини і на лопатках трохи відповзти. Крили тоді щільно. Мусите розуміти: на одному пагорбі їде наша колона, а з іншого стріляють танки. А в кузов до мене набилось стільки піхоти, що я дверцята зачиняв плечем.

Виліз з машини і мене ще пару метрів якийсь хлопець провів. Ми за колоною бігли, бо сам я йти не міг – зовсім зір втратив після вибуху. Ми трохи пробіглись, але потім він побачив, що не зможе зі мною вийти. Не міг я наосліп пересуватись. Тому він мене теж залишив, і колона пішла далі. Я впав і отак весь десь пролежав на спині. Лежав і чув, як догорає наша машина. Десь до кінця дня я зрозумів, що ліве око потрохи відходить, і я можу бачити.

Українські військові виходять з лікарні в Артемівську, яка приймала поранених з Дебальцевського плацдарму. 18 лютого 2015 року

З ногами все в порядку було, а от правої руки не відчував. Також було серйозно розсічене плече і обличчя. Я був у балаклаві, і вона від крові прилипла до шкіри. Отак я пролежав день у полі, а ввечері вирішив йти. Наступного дня відсипався у якомусь гаражі. Збудив мене власник і, культурно кажучи, послав. Наскільки я розумію, село контролювали бойовики. Він сказав: «вали звідси, бо тебе тут закопають». Тому довелось йти далі.

– То вас, виходить, просто залишили пораненого посеред поля?

Зупинятися не було сенсу. Скажу чесно, якби я був на їхньому місці, я б теж не зупинився. Заради одного пораненого пожертвувати цілою машиною хлопців?

– Зупинятися не було сенсу. Скажу чесно, якби я був на їхньому місці, я б теж не зупинився. Заради одного пораненого пожертвувати цілою машиною хлопців? Зупинятись було небезпечно через обстріли. І ще так вийшло, що хлопці, з якими я був на ротації, не їхали зі мною в машині. Ми виходили окремо. А я понабирав чужих людей. Я їх не залишив, коли їхав, а мене пораненого виявилось нікому підібрати. Але я тих водіїв, які не зупинялися, розумію. Я не тримаю зла. А може, мене б підібрали і в наступній машині підбили?

– Наскільки важко було йти в такому стані, адже вихід відбувався в лютому, а Ви ще й із пораненнями?

– Не знаю, звідки брались сили. В кінці, скажу чесно, було дуже важко. Сил вистачало на метрів 50, далі треба було сісти відхекатися. Болю не відчував: права рука оніміла, а турбувало тільки ліве плече.

– Скільки знадобилось часу, щоб вийти?

– На третій день я дійшов до села. Ну як село, там було п’ять хат, в яких ніхто не жив. Сіра зона. Хати розвалені, однак знайшов всередині продукти, а в підвалі ліжко і матрац. Я ж три дні тільки сніг гриз. Тому поїв, і в підвал під покривала, щоб відігрітися. До цього три дні доводилось в полі спати. Шукав клаптик трави і на ньому спав. В селі я залишався два дні. А вийти було дуже просто. Через нього проходить єдина дорога. Треба тільки вибрати правильний напрямок. Я перехрестився і вгадав. Вийшов на інше село, і там вже були свої.

Поранений український військовий дивиться крізь вікно автомобіля, на якому його привезли в Артемівську лікарню з Дебальцевського плацдарму. 18 лютого 2015 року

– Наскільки серйозними виявились поранення?

– На лікуванні я був до червня. Мені в правій руці кістки складали, плече шили. У правому оці зір на рівні 10 відсотків, а ліве око – 90. На правій руці нема мізинця і фаланги безіменного пальця. А от ноги вже майже відійшли від обмороження. Ну і лице покалічене. Правий бік начинений осколками. Тепер воно наче в татуюваннях. Коротше, цілий букет.

– Хоч Ви і вдома тепер, але такий вихід важко назвати успішним.

– Я вже трьох хлопців на своєму плечі заніс на цвинтар. А в мене зараз є дівчина, є робота, весілля не за горами. То мені пощастило чи ні? Зважаючи на те, що могло бути, думаю, для мене це був ідеальний варіант. Тим більше, це був мій вибір. Прийшла повістка, я звільнився з роботи і пішов в армію.

– Як ставитесь до заяв Генштабу про те, що під час операції втрати були зведені до мінімуму?

– Не знаю, що сказати. Я не можу виправдати смерть трьох хлопців, з якими служив. Загинули вони просто так, бо нічого важливого ми в Дебальцеві не зробили.

Серед переломних моментів, через які не вдалось втримати оборону Дебальцева, у Генеральному штабі називають здачу позицій бійцями 40-го окремого мотопіхотного батальйону. 17 лютого за лічені години до початку операції виходу українських підрозділів опорні пункти «Капйо» і «Мойша» склали зброю. Загалом у полон потрапили 92 військовослужбовці. Через чотири дні їх обміняли на полонених бойовиків. У квітні 2015 року було ухвалене рішення про розформування батальйону.

Ми ідіоти, бо до останнього виконували наказ, а тепер нас називають зрадниками – полонений

Ярослав Кулида, 40-й окремий мотопіхотний батальйон, заступник командира опорного пункту «Капйо», демобілізований

На сусідніх опорних пунктах все в цяточках, а «Капйо» просто чорне. У нас не було снігу. Такий місячний пейзаж – усе перемелене «Градами» і «Піонами»

– «Мойша» і «Капйо» – це були два опорні пункти, які прикривали східний підступ до Дебальцева, а головне – до самої вузлової (залізничної – ред.) станції. Якщо подивитесь на супутникову карту, то побачите, що «Капйо» – це якраз та точка в Дебальцеві, яка обстрілювалась найбільше. Якщо дивитись згори, оскільки зима, то видно, що скрізь білий сніг і чорні цяточки від вибухів. На сусідніх опорних пунктах все в цяточках, а «Капйо» просто чорне. У нас не було снігу. Такий місячний пейзаж – усе перемелене «Градами» і «Піонами».

«Капйо» і «Мойша» були як балкон у нашій більш-менш рівній обороні, випираючи вперед на схід. І вже десь із сьомого числа ми зрозуміли, що нас будуть оточувати з півночі і з півдня, бо фланги нам уже відрізали. Зрештою, все сталося так, як ми і боялися. Тобто десь з десятого числа ми були повністю без зв’язку з «великою землею», а основною проблемою було те, що з 7-го по 17 лютого ми використали весь БК (боєкомплект – ред.). Якби ще були боєприпаси, можна було б сидіти і чекати цю примарну підмогу. Але 17-го числа нам подзвонив комбат і сказав: хлопці, все, ніхто до вас більше пробиватись не буде. І прямо дав команду командирові опорника: рятуй хлопців будь-яким чином.

Проросійські бойовики займають позиції на околиці Дебальцева. 16 лютого 2015 року

«Мойшу» 17-го ліквідували першими. Кілька чоловік загинули, декілька були поранені. Хлопці спробували до нас пробитись, але вдалось це тільки десятку чоловік. У сепаратистів була трофейна рація, і о 12-й годині на зв’язок вийшов їхній командир з позивним «Князь». В принципі, я про нього нічого поганого сказати не можу. Навіть навпаки, якби у наших штабах були такі командири, то, може, б ми цю війну вже виграли. І от вийшов він на нас і каже: хлопці, здавайтесь, і ми вам гарантуємо життя і згідно з Мінськими домовленостями вас обміняють на наших.

У нас в Іловайську і Дебальцеві з батальйону загинуло 80 чоловік. Давай ще наших сорок покладемо, і всім матерям по медалі за мужність принесуть, посмертно

А в мене були хлопці на опорнику, які ще в Іловайську полон пройшли. Тому я сказав командиру, що в полон не піду і з цими хлопцями вночі буду пробиватись. Але він, дай бог йому здоров’я, мене відмовив. Каже: Ярік, в ліпшому випадку покладете половину людей, в гіршому – всіх. У нас в Іловайську і Дебальцеві з батальйону загинуло 80 чоловік. Давай ще наших сорок покладемо, і всім матерям по медалі за мужність принесуть, посмертно.

На переговорах вони сказали, що ми маємо десять хвилин на збори. Ми відповіли, що треба більше часу і, поки повертались на опорник, дали команду знищувати все устаткування і зброю. Порозбивали автомати, прилади нічного бачення, тепловізори, біноклі, навіть ножі в туалет скинули, щоб сепаратистам нічого не дісталось. Ну і вийшли. Далі нас завантажили в «Урал» і повезли в Луганськ. Ось так і закінчилось безславне дебальцевське відрядження.

Проросійські бойовики завантажують боєприпаси у військову техніку на позиції неподалік Дебальцева. 17 лютого 2015 року

– Як до вас ставились в полоні?

– Скажу чесно, в полоні я виспався. Бо ми всі вже як зомбі були. На «Кап’ї» я жив в бетонному підвалі без буржуйки, без нічого. І постійно глушать, глушать, глушать, тому сну ніякого. Контужені всі: пішов поблював, знеболюючого випив, взяв АГС (автоматичний гранатомет станковий – ред.), поставив на позиції і «фігачиш». Отак ми й жили останній місяць.

– А тепер здачу ваших позицій називають однією з причин втрати Дебальцева

– В цьому і була наша помилка, що ми як ідіоти до останнього тримали цю позицію. Треба було ще 9 лютого, поки були хоч якісь доріжки, відійти до своїх на позицію «Кацо» і тоді б також стали героями. А так як ідіоти до останнього тримались, виконуючи наказ. Наказ виконали, потрапили в полон і нам тепер говорять, що ми зрадники.

– Відчуття не серед приємних, мабуть

Було бажання вдома закритись і на люди не показуватись. Але, слава Богу, у мене друзі хороші, постійно мене витягували

– Багато хлопців пили після цього. Я теж приїхав додому, ходив сам не свій. Запитуєш себе: а для чого все це було? На «Мойші» і «Кап’ї» за місяць боїв, щоб ви розуміли, загинуло 20 чоловік і 45 були поранені. А Генштаб розказує про два бездарні опорники, які стояли-стояли, а потім взяли і пішли кудись. Було бажання вдома закритись і на люди не показуватись. Але, слава Богу, у мене друзі хороші, постійно мене витягували. Так, виходь, в спортзал поїхали. Тренер каже: ось тобі груша, бери лупцюй, хай злість виходить. Так що я в цьому плані швидше адаптувався.

Вихід 2500 українських силовиків із Дебальцевського плацдарму відбувався під прикриттям артилерії та спеціально сформованих груп десантників і спецпризначенців. Групи працювали на двох маршрутах руху підрозділів. Одна з них, що складалась із бійців 95-ї аеромобільної бригади, у ніч із 17-го на 18 лютого зайняла дві панівні висоти в районі селища Нижнє Лозове.

Ми могли б піти, але від колони залишився б «вінегрет» – десантник

Ігор Герасименко, командир зведеного загону прикриття, командир першого батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади (раніше), командир 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї десантно-штурмової бригади (зараз), Герой України

– Задум полягав у тому, щоб не дозволити противнику вести вогонь по військах, які будуть виходити. Противник був у Логвинові, і нашим завданням було зайняти панівну висоту з цього боку, щоб їх задавити вогнем. На висоти вийшли вночі з 17-го на 18 лютого. А зранку вихід, тоді й почалась «карусель». Бойовики попрокидались і почали вилазити на свої висотки. Ну, і між нами зав’язався бій. Щоб ви розуміли: окопів там не було, бо сам по собі ґрунт дуже кам’янистий, плюс мороз. Тому те, що понаривали снаряди, і було укриттям.

Я їм кажу: що ж ви робите, чого лупите по нас? Дійшло до того, що командир другої роти, Юра, під вогнем виліз на БТР і тримав український прапор, щоб вони зрозуміли, що це свої

Скільки за часом наші виходили, я вже не пам’ятаю, але я дуже добре пам’ятаю, що вони стріляли по нас. Ми вели вогонь по сусідній горі, щоб вони не стріляли вниз по військах, а наші, виходить, «крили» нас. Я їм кажу: що ж ви робите, чого лупите по нас? Дійшло до того, що командир другої роти, Юра, під вогнем виліз на БТР і тримав український прапор, щоб вони зрозуміли, що це свої. У нього над головою два снаряди пролетіли, і він зліз зі словами: «Ну його, не вистачало ще, щоб свої вбили». Вони знали, що там маємо бути ми, але боялись. Бачать: бій йде. Хто по кому стріляє – бог його знає. От вони по двох сторонах і клепали: що то тих, що по тих.

Танки угруповання «ДНР» на дорозі Вуглегірськ – Дебальцеве. 18 лютого 2015 року

Найважче було висидіти день під вогнем артилерії. Тобто під вогнем артилерії треба придушити вогонь противника, який на паралельній висоті, плюс вогонь ще наших військ по нашій висоті. Уявіть собі цю картинку в голові. Плюс мороз.

Ми використовували танки як приманку. Танкісти це, звісно, розуміли. Просто щоб ви уявляли стан людини: він сидить в металевій коробці, в якій у нього дуже вузький кут огляду, і спеціально виїжджає, підставляючи свою броню, щоб противник стріляв. Тільки так їх можна було витягти на вогонь. Вони ж теж навчились воювати. Тільки-но вилазили, ми танками їх «давили», бо зайняли більш вигідну позицію. Якби вони почали лупити, цієї колони просто не було б.

Ми, звісно, могли піти, але від колон залишився б «вінегрет». Тут вже більше моральні принципи мають значення. От як ти будеш з цим жити, якщо міг зробити, а не зробив? Як ти бійцям в очі дивитись будеш? Ні, ми зробили все правильно. І, до речі, «200-х» у нас не було. Значить, хтось там зверху за нами таки дивиться.

– Обійшлось взагалі без втрат у групі?

Грубо кажучи – це чисте поле. Скільки ти зміг вритись в землю, стільки й фора для твого життя, бо тільки земля тебе зможе врятувати

– Багато хлопців вийшли обмороженими, оскільки температура була під мінус двадцять. І як вистояти так добу в бою? Це ж не в окопі. Ти ж там багаття не розкладеш. Грубо кажучи – це чисте поле. Скільки ти зміг вритись в землю, стільки й фора для твого життя, бо тільки земля тебе зможе врятувати.

Українські військові після відступу з Дебальцева. Околиці Артемівська. 19 лютого 2015 року

– Ви, як досвідчений військовий, допускаєте, що однією з причин втрати Дебальцева є відмова самих підрозділів виконувати накази, як про це заявляють в Генштабі?

– Звісно, є ж такі «каратисти», які кажуть: «та ну його», «за що ми воюємо?», «чому я повинен тут гинути?». Так ти не гинь. Ти воюй. Ти що, сюди гинути прийшов? Є ж різні категорії людей. Є такі, що бояться визнати, що вони боягузи, зате можуть підмовити десяток людей. Мовляв, не треба чогось там робити. І знайдуть для цього купу об’єктивних і суб’єктивних причин. І що в результаті – підрозділ не БГ (не в бойовій готовності – ред.). Тому що хтось не хоче йти воювати.

От візьмемо 95-у бригаду. Та будь-яку десантну бригаду. Ви чули якісь репліки, стогони, щоб хтось з десантників звинувачував когось? Тому що треба виконувати роботу. Хто хоче, той шукає можливості, хто ні, шукає причину. І все.

А є ще інша картина. Наприклад, приїжджає старший начальник і запитує: як справи? І військовий не може сказати, що йому бракує сил і засобів, або попросити підказки, бо власних мізків бракує. Він не може цього визнати. І каже: все нормально, товаришу генерал. А потім раз, і прорив. Тобто є ще й неграмотність.

– Тобто відповідальність треба розділяти?

– Якщо конкретно про Дебальцеве, то я не знаю, хто там винен, бо я там був чотири дні тільки.

Невдовзі після виходу українських військ із Дебальцевського плацдарму до Адміністрації президента був відправлений лист. Це було звернення, підписане офіцерами, що брали участь в операції. Зокрема, серед підписантів значився командир 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Сергій Шаптала, який 18 лютого фактично взяв на себе керівництво виводом військ, за що згодом був нагороджений зіркою Героя України, а також представники 40-го, 25-го та 54-го батальйонів. У листі йшлось про некомпетентність вищого військового командування та необхідність його відставки. Щоправда, вже невдовзі частина підписантів заперечила власну причетність до звернення, а в СБУ заявили, що мають докази участі російських спецслужб у його написанні. Одним з авторів листа був командир групи артилерійської розвідки 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» із позивним «Зелений». Військовий брав участь в організації виведення українських підрозділів із Дебальцевського плацдарму і на правах анонімності погодився розповісти Радіо Свобода про деталі підготовки операції.

За некомпетентність та боягузтво вищого командування ми розраховуємось кров’ю і територіями – командир артрозвідки

– До 17-го числа включно продовжувалась робота з командиром 128-ї бригади, щоб він узяв на себе відповідальність за відведення військ із Дебальцева. Сам факт того, що командир сектору відмовлявся залишати сектор під час відходу і пішов у колону, вже розуміючи, що його зараз просто фізично туди завантажать, щоб не залишати такий хоч і нічого не вартий, але почесний трофей противнику – доказ цьому. Наказ – це коли якась посадова особа бере на себе відповідальність. Такого наказу не існувало. Я можу сказати, що начальник Генштабу знав про вихід, можливо, ще деякі генерали, але вони не хотіли брати на себе відповідальність, бо, підозрюю, не вірили в успішність прориву. Муженко зайняв таку позицію, що коли є людина, яка бере на себе відповідальність і у неї все вийде, то молодець, якщо ні – то він тут ні при чому.

Українські військові на вантажівці після виходу з Дебальцевського плацдарму. Околиці Артемівська. 18 лютого 2015 року

Мова йшла про полон та загибель тисяч людей. На кону були ці життя

Аргументи, щоб переконати Шапталу ухвалити рішення, були дуже прості. Через добу ми не зможемо вийти організовано. Тобто мова йшла про полон та загибель тисяч людей. На кону були ці життя. Якби Шаптала не ухвалив рішення, то мій прогноз – вийти б змогли не більше тисячі людей. І це ще оптимістичний прогноз, можливо, й кілька сотень.

– Але комбрига 128-ї в будь-який момент могли звинуватити у злочині?

– Так, безумовно. Ситуація була неясна. Тривав Мінський процес. Тому ніхто не знав, як потім тлумачитимуть його рішення. Крім того, треба розуміти, що він кадровий офіцер і звик перебувати в вертикалі управління, при тому, що дві вищі ланки в цій вертикалі повністю ігнорували необхідність ухвалювати рішення. Тобто замість звання героя він міг би отримати суд і бути засудженим за якоюсь важкою статтею.

– Як відбувалось планування операції?

– Загалом операція й справді пройшла успішно. Кількість військ, які не були повідомлені про відхід, – це одиниці. Ми зробили все, щоб не було витоку інформації. Були вимкнені радіоканали, стандартні канали проходження інформації, а штаб сектору був повідомлений в такому форматі: під’їхала машина, і їм дали 20 хвилин на збори. Інакше, очевидно, був би витік інформації.

За даними, які нам вдалось зібрати, ми підготували план артилерійської підготовки перед виходом. У цьому плані містились удари по діючих бойових порядках противника і по мобільних резервах, що були на санжарівському фланзі, який був найбільш небезпечним для флангового удару.

Українські військові на танку після виходу з Дебальцевського плацдарму. Околиці Артемівська. 18 лютого 2015 року

– Та все ж втрат уникнути не вдалось?

– Основні втрати були за рахунок мінометного вогню з тих позицій, які ми не могли контролювати. Тобто ми знали, що вони там є, але не знали, як піде 128-а бригада. У нас не було точного маршруту. Ми зробили туди наліт перед початком руху військ. А вже коли рух почався – не били, бо там могли опинитись наші.

Рух почався о 12-й ночі, і вже за дві години перші наші військові досягли лінії зіткнення з противником. Хвіст колони досяг підконтрольної нам території близько третьої дня.

– Не можу не запитати про лист президентові. Чому це звернення з’явилось?

– Звернення було відправлене головнокомандувачеві і не для друку. Вилізло воно випадково, тижні, мабуть, через три. А вилізло тому, що старші офіцери за дорученням Генштабу почали пресувати підписантів, з’ясовувати якісь подробиці, шукати крайніх, хто ініціатор, шукати в цьому якусь державну зраду і так далі. Але ж заперечити-то нічого. Тому все, чого вони досягли, – це змусили Шапталу публічно сказати, що він нічого не знає про лист.

Президент Петро Порошенко повідомляє про присвоєння звання Героя України командирові 128-ї гірсько-піхотної бригади Сергієві Шапталі. Комбриг командував виведенням військ з Дебальцевсього плацдарму. Артемівськ. 18 лютого 2015 року

Командування збройних сил в особі Генштабу, штабу АТО і штабу сектору виявили в тому числі і в цій операції тотальну некомпетентність, нездатність вести бойові дії

А написаний він був, тому що командування Збройних сил в особі Генштабу, штабу АТО і штабу сектору виявили в тому числі і в цій операції тотальну некомпетентність, нездатність вести бойові дії. За некомпетентність, боягузтво вищого командування Збройних сил ми розраховуємось кров’ю і територіями.

Залишати Дебальцеве довелось не лише військовим. До 18 лютого впродовж трьох тижнів, за даними ДСНС, у зв’язку з боями місто залишили близько трьох тисяч мешканців. Зараз же, попри значні руйнування, люди повертаються до міста, яке контролюють бойовики з угруповання «ДНР». Ставлення до нової влади, українських військових та життя в Дебальцеві кардинально відрізняється залежно від того, по який бік лінії ромежування опинились колишні земляки.

Від «бендер» до синів – мешканці Дебальцева про українських військових

Валентина Миколаївна, мешканка Дебальцева, залишилась на окупованій території

– Спочатку все було нормально, бо прийшли хлопчики з Дніпропетровська. А вже останніми були ці «бендери». Вони говорили нам: йдіть з міста, бо буде дуже страшно, – але ми навіть уявити не могли, що настільки. І ще вони казали, що коли відступатимуть, то будуть бомбити місто. І бомбили. Люди кожен день бачили, що як тільки шоста вечора, то це у них як ритуал: виїжджали на танках і бомбили. Але нас вони не чіпали, бо самі тут за городами стояли. Нас розбомбив незрозуміло хто.

Ці українці говорили, що у нас будинки гірші, ніж у них сараї. Але нас влаштовували наші будинки. І не треба було їх бомбити

Взагалі не варто було їм починати це все. Ми ж одна країна. Що можна було ділити? Я ще розумію, якби інша країна напала. Для чого вони приходили? А ще ці українці говорили, що у нас будинки гірші, ніж у них сараї. Але нас влаштовували наші будинки. І не треба було їх бомбити. Скільки людей повбивали, поруйнували, калік скільки тепер.

Будівельник на даху пошкодженого будинку в Дебальцеві. 16 лютого 2016 року

Українським солдатам смски приходили від батьків їхніх: ти як будеш їхати додому, привези два телевізори, два холодильники і бажано машину. То що ж виходить, вони приходили грабувати нас?

У нас, звісно, такої краси в місті не було за тієї влади. Як то кажуть, не було щастя, так нещастя допомогло. А ця влада нам відновлює школи, садки, взагалі місто. Ялинка у нас новорічна така красива була, раніше ніколи такого не було.

Тетяна Собчук, мешканка Дебальцева, переїхала в Харків

– Я не знаю, як зараз там жити. Там нема життя, хоч його зараз і відбудовують, поставили в будинки пластикові вікна, допомагають людям, платять пенсіонерам гроші. Але того, що було, в місті вже не буде. Тому я не хочу туди їхати, хоч це і моя батьківщина. Я не хочу, щоб якийсь російський дядя, який прийшов, щоб він топтав мій дім. Я коли пізніше приїжджала, то в моєму домі жив такий непотріб… У мене син туди повернувся, вирішив жити… І не жив – загинув, через російського дядю.

– А що трапилось?

– Його БТРом збили, п’яні летіли і збили. В жовтні 2015-го. Сказали, що посадять винних.

– Як розслідування?

– Та наче триває, когось спіймати не можуть.

Місцевий мешканець проходить повз розбитий житловий будинок в Дебальцеві. 16 лютого 2016 року

– А як поводились українські військові?

– Я часто їздила на озеро і проїжджала через блокпост. Його саме будували. І я ніколи не проїжджала повз, щоб не завести хлопцям цукерок чи ще чого. Ну бо це ж діти, такі ж, як мій син. А ті, хто там зараз стоїть, я через смерть сина їх ненавиджу. Дали б автомат, я б постріляла всіх.

– Наскільки я розумію, Ви приїжджали в місто вже після того, як контроль над ним захопили бойовики. Що там змінилось?

Люди бояться розмовляти. Все тихіше, тихіше. Та не буду я тихіше. Я нормальна вільна людина, я хочу мати право говорити те, що думаю

– Люди залякані. Бояться всього. Повертаються туди від безвиході. Я не бачила, щоб люди там усміхались. Всі бояться, ввечері вимикають світло.

Я хочу жити в Україні і за українськими законами, а не за тими, що зараз в Дебальцеві. От як у радянські часи було, там зараз ситуація у всьому чимось схожа. Люди бояться розмовляти. Все тихіше, тихіше. Та не буду я тихіше. Я нормальна вільна людина, я хочу мати право говорити те, що думаю.