Рубрика «Точка зору»
Якщо хтось у середині дев'яностих захотів би зрозуміти, якою Росія стане в середині «десятих» – йому варто було би вдивитися в Крим. Це зараз Росія вирішила приміряти на себе лекало «оточеної фортеці», а півострів жив у цій матриці з 1991 року. Його внутрішній ізоляціонізм описувався фразою «за Перекопом землі немає».
Він не був схожий на ту Росію, яку ми знали в дев'яності і нульові – Москва намагалася стати пострадянською, а півострів вперто залишався прорадянським, причому як етично, так і естетично. Все закінчилось 2014-го – в той самий момент, коли Кремль остаточно вирішив нагадати всім і кожному про колишню радянську велич.
2014-го Крим просто збігся з Росією, увійшов із нею в резонанс. Для цього йому навіть не довелось змінюватись – це Росія підлаштувалась під його очікування. Історія півострова схожа на історію Рогозіна – той теж усі пострадянські роки був послідовним антизахідником і реваншистом, суперничав із Жириновським за електорат, викривав євроатлантичний альянс, і в підсумку виграв кадровий джекпот. Не тому, що змінився сам, а тому, що Росія стала такою, якою він її всі ці роки описував.
Але так було не завжди. Останні років п'ятнадцять Крим і Москва жили абсолютно за різним порядком денним. Поки в Росії Чечня звикала до статусу привілейованого бюджетника, на якого з подивом дивились регіони-«попелюшки» з середньої смуги, Крим виводив пікети проти навчань НАТО. Поки в Москві обговорювали заходи з обмеження міграції, півострів викривав «план Даллеса». Поки в Росії зростала популярність націоналістів, у Криму так і не з'явилось жодної національної російської партії. І в цьому немає нічого дивного.
Тому що Крим залишився радянським. Тут не читали «Спутник и Погром». Не проводили «Російський марш» на 4 листопада. За інерцією вірили в інтернаціоналізм і радянський народ. Тут практично не з'являлось «бритологових» росіян, тут могли набити морду за кинуту «зігу». Весь цей час півострів продовжував вірити в ту Росію, яка зникла 1991-го і раптово постала з гробу 2014-го.
А потім Росія прийшла і принесла півострову все те, про що він так довго мріяв. А саме – відчуття власної потрібності і значущості. Тому що для Кремля півострів відтепер – головний доказ того, що Росія – імперія. Здатна посваритися з усіма, занурити світ у радіоактивний попіл заради права кримчан не вчити українську мову.
У радянські роки півострів був у привілейованому становищі – «Орден на грудях планети Земля», «перлина імперії» – все це говорили про нього, а у відчуттях поставало забитими до краю санаторіями, численними підприємствами і багатотисячним ВПК. У дев'яності колишня велич канула в лету – регіон мало чим відрізнявся від будь-якого іншого за рівнем пострадянської ентропії. А тепер Крим знову засинає і прокидається з самовідчуттям імперського вінця.
Кримська прорадянська більшість нагадує персонажа зі старого голлівудського фільму, який раптово подорослішав і поставив удома автомат з торгівлі газованою водою, який працював від стусана. Тепер в уяві його промосковських спікерів настав час «грозити шведу», трясти ядерними потужностями і запроваджувати примусові скрепи для тих, хто носить різнокольорові штани. Його внутрішнє політичне життя полягає в конкуренції за звання найбільш лояльного Кремлю політика.
У будь-якого неофіта є відмінна риса: той, хто раптово знайшов віру в що-небудь – будь-то Алан Карр або Докінз – буде завзято проповідувати серед оточення. Півтора роки тому Крим увірував у Володимира Путіна. І в цьому своєму неофітстві він випереджає сьогодні всі інші регіони РФ.
І якби не історія з Донбасом – то ніщо б не змогло потривожити залізобетонну впевненість прорадянськи налаштованих кримчан у правильності того, що відбувається.
Тому що півтора роки тому Крим відпливав у Росію з чіткою впевненістю, що Україна закінчилась. Учорашні українські силовики, які переходили на бік РФ, виправдовували себе тим, що держави, якій вони приносили присягу, більше немає. А тому, мовляв, вони вільні від своїх зобов'язань. А тепер виявляється, що Україна більш ніж жива. І їхній демарш часів минулої весни – не втеча з неіснуючого корабля, а всього лише банальна зрада і порушення присяги.
У березні 2014-го у прорадянських кримчан було стійке переконання, що з дня на день їхній приклад наслідують інші регіони України. Що Донбас стане лише першою ластівкою, а десанти «ввічливих людей» відіжмуть у Києва щонайменше вісім областей. А потім в Україні відбулись президентські вибори, потім парламентські, потім Кремль їх визнав. «Новоросія» виявилась мертвонародженим дітищем в кордонах «деяких районів Донецької та Луганської областей». Тепер Москва і зовсім намагається зруйнований регіон перев'язати георгіївською стрічкою і вручити Києву – щоб годував і дбав.
Виявилось, що за півтора роки нове громадянство Криму ніхто в світі так і не визнав, російський великий бізнес на півострів так і не прийшов, інфраструктурне щастя не настало, курортний рай з минулого в сьогодення так і не перекочував. Натомість золотовалютні резерви з'їдені на третину, активи РФ за кордоном потроху арештовують, а в самому Криму при владі все ті ж добре знайомі люди, які вийшли з чиновницької шинелі Віктора Януковича.
І всі ті кримчани, які зривали голоси на проросійських мітингах, схожі на майстра гробових справ Безенчука, якому Прусіс сказав, що в Москві «грип» лютує, і який приїхав до столиці заробити, а тепер стоїть посеред жвавого проспекту з очманілим обличчям, розуміючи, що «щось пішло не так».
І єдиний вихід з усього цього – увірувати в «хитрий план Путіна», який виглядає як «злив Новоросії», але насправді – лише обманний маневр. Власне, саме цим сьогодні прорадянська частина Криму і займається.
Тому не кладіть їм пальця до рота.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті «Крим.Реалії»
