Товарна і енергоблокада потрібні проросійським кримчанам як повітря: тепер вони знову можуть повернутись у звичний режим «очікування щастя».
Особливість Криму в пострадянський період була в тому, що для нього теперішнє майже ніколи не було суб'єктним. Воно було лише полем бою між тими, хто хотів повернутись у минуле, і тими, хто мріяв про майбутнє. Теперішнє сприймали як випадковість, яку треба перетерпіти заради початку «золотого століття».
Коли до Криму прийшла Росія, для табору прорадянських хлопців настали важкі часи. Бо разом із прапорами і новими підручниками історії вони отримали неймовірне випробування: здійснення мрії. Вони отримали саме той Крим, про який так довго говорили і мріяли: без України і Меджлісу, натомість із Росією, яка «встає з колін».
Меджліс – відсунутий і маргіналізований, представники ісламських течій виїхали, України на півострові більше немає. Чорноморський флот може не чекати 2017 року, НАТО не прийде, а з Києва більше нікого не пришлють. У кримській «Держраді» – тотальна одностайність, столиця до півострова прихильна, опозиції немає ні в ЗМІ, ні у владі. Ось вона – уособлена мрія останніх двох десятиліть. І що тепер? Де закінчуються обставини, які заважали півострову жити добре, і починається сам Крим?
Проблема Криму була саме в тому, що сам собою триколор жодної мрії про краще життя втілити не міг. Корупція, відкати, свавілля, байдужість, соціальне розшарування, зростання цін – список того, що не залежить від кольорів прапора, можна продовжувати довго. Але раніше було як мінімум уявлення про те, хто несе за це відповідальність – Україна. А збереження всіх цих проблем після приходу Росії руйнувало такий бажаний концепт «хепі-енду», який нібито стався в березні 2014 року.
Доводилось би вдивлятись у Росію. Виявляти там весь набір відомих ще з України проблем, зокрема, й неофеодалізм. Відкривати для себе неготовність чиновників слухати сигнали «з місць». Засмучуватися з приводу зростання цін і власної нездатності впливати на обставини. Напружено спостерігати за ненастанням «ста тисяч років безтурботного щастя».
А дві блокади цю ситуацію змінили.
Саме вони зайняли порожню на той момент нішу «джерела всіх бід». На них можна списувати будь-які недопрацювання і головотяпство. Їх можна робити цапом-відбувайлом в усіх проблемних ситуаціях. Тобто щастя настане в той момент, коли з'являться Міст і Енергоміст. А доти Крим переводиться в режим очікування, коли світле майбутнє відкладене, але неминуче.
І це надзвичайно зручна схема, що полегшує життя всім: від чиновника до пенсіонера. Тому що вона підміняє реальність нездійсненої мрії очікуванням неминучого щастя. А жити очікуванням простіше, ніж вдивлятись у реальність. Тим більше, що в такій схемі є головний елемент: винуватець усіх бід. Той самий, на якого завжди можна перекласти відповідальність.
А що ще потрібно для щастя?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті «Крим.Реалії»
