(Рубрика «Точка зору»)
Є в Шевченка такий вірш, присвячений Миколі Маркевичу – етноісторику й фольклористу, маєтком якого була Турівка на Полтавщині (з 1963 року – Яготинського, з 1986 року – Згурівського району на Київщині). Однак мені здається, що якби інший мій земляк, Андрій Бобир, жив у Шевченкову епоху – був би і він у поета «орлом сизим»...
А все почалося з села…
Їхній козацький рід дав селу Ничипорівка поблизу Яготина на Київщині назву – від козака Ничипора Бобиря, першого поселенця. Є тут і вулиця його нащадка в «надцятому» коліні Андрія Бобиря, а на гербі села (автор О. Желіба) – козак Мамай з кобзою. Ничипоряни пам'ятають Андрія Матвійовича не сивим маестро «при краватці», а сином рано овдовілої Марії «Бобирихи» – голосистої, роботящої жінки. Рубель з качалкою, якими прасувала рушники, стали для її сина першими музичними інструментами. А бандуру обрав не випадково. Якось до них на нічліг попросилися мандрівні бандуристи. За вечерею хлопчик не втримався, почав підтягувати дорослим… Гості дивувались: таке мале, а вже отак співає! Дізнавшись, що родина має глибоке козацьке коріння, порадили вчитися після школи. І обов'язково на бандурі, бо кращого, сказали, «струменту» немає...
Кобзарство в Україні тоді, в середині 1920-х, сколихнулося від сплячки. Одна за другою множилися капели бандуристів – Київська, Харківська, Полтавська, Конотопська, аж три Миргородські... Дива в тому не було, адже Полтавщина, Харківщина та Чернігівщина здавна славилися кобзарством. Етнографи та фольклористи саме тут записували по селах невольницькі плачі й козацькі марші, чумацькі пісні, кобзарські думи та псалми, побутові та ліричні пісні. Серед них був і Гнат Хоткевич – гарячий носій української ідеї, перший «зрячий» бандурист України. У 1902 році Хоткевич збере кобзарів та лірників і влаштує їхній гуртовий спів перед науковцями 12-го археологічного з'їзду в Харкові. Посіяне зерно згодом дасть паросток – Кобзарський хор Василя Ємця (1918), при підтримці Михайла Теліги та фінансовому сприянні гетьмана Павла Скоропадського. Цей хор розпадатиметься і відроджуватиметься протягом століття не один раз, оновлюючись новим складом і дістаючи різні назви, доки, врешті-решт, утворить у 40-х роках дві гілки – одну в Америці (Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка), другу в Україні (Національна заслужена капела бандуристів імені Георгія Майбороди). Андрій Бобир, правда, пов'яже свою долю з ансамблем бандуристів Республіканського радіо (нинішня Національна радіокомпанія України), розпочавши в 1931 році зі здобуття музичної освіти.
Як найкращий «струмент» потрапив в опалу
Це була тяжка пора для українського селянства, і мати Андрієва, з одного боку, раділа, що парубок вирвався до столиці (вступив до Київського музично-театрального технікуму). Однак, замість того, щоб і справді побудувати «новый мир», інтелектуальне життя повернули назад, до царату 1870-х. Розпочалося гоніння на кобзарів, особливо тих, хто не вмів тримати язика за зубами. Никифор Чумак з Полтавщини, наприклад, розкривав людям очі на Голод, що поволі простирав свої кістляві руки над Україною, однією фразою: мовляв, винна не посуха, а «ота грузинська морда в Кремлі» (більше відома тоді як «дорогий товариш Сталін»).
Першою жертвою стала Великосорочинська мандрівна капела бандуристів, яку розстріляли восени 1929 року. Заборонили твори Гната Хоткевича, який ще на зламі століть видав друком цінні для бандурництва посібники та пропагував харківський («зіньківський») спосіб гри на бандурі. Це фатально позначилося на розвитку бандурництва в Україні: новий стиль гри («київський») повністю витіснив самобутню старосвітську манеру, Георгій Ткаченко був у 1960-их чи не єдиним її носієм. Отож, замість бандури, вивчав юний Андрій Бобир хорове диригування. Перший свій концерт він дасть на Галицькому базарі Києва. Вступить до консерваторії (1937-1941 роки, клас М. Грисенка), а коли Республіканське радіо перебралося з Харкова до Києва (1934 рік), починає там підробляти бандуристом…
Молодий нащадок давнього козацького роду (і хіба тільки він?!..) наче жив у двох світах. В одному пахло живою весною – повною надій на кращу, ніж у його батьків, долю; другий поглинав ті надії і розсівав навколо морок. Кобзарству його пращурів стали приписувати «буржуазний націоналізм» і «заяложене хуторянство», хоча з репродукторів лунало: «Кто был никем – тот станет всем», маючи на увазі, певно ж, і хуторян. По станціях та базарах стануть виловлювати сліпих кобзарів, прикриваючись «боротьбою» з жебрацтвом; у Харкові й ловити не треба було – музик зібрали на початку 1930-х на так званий «конгрес кобзарів», щоб потім... знищити. А в столичних колах чутки про цю ганьбу гасили одним словом: «Брехня!!!» і науковці писали оптимістичні дисертації про епічну спадщину радянського народу. Газети вихваляли «справу Леніна і партії», а в цей час ГПУ як не у «справі Чумака», так у «справі Борця» (Івана Борця) катувало бандуристів. Набула недоброї слави Лубенська тюрма – «українська Луб‘янка».
Духовна енергетика України о цій порі зазнала спаду не на роки, а на століття. Дослідника українського козацтва академіка Дмитра Яворницького звільнили від обов’язків директора Дніпропетровського історично-археологічного музею. Кобзарство втратило Гната Хоткевича й «бандурного батька» Кубані Миколу Богуславського, його побратимів Миколу Вересу та Юхима Півня. Дмитра Балацького й Зота Діброву було заслано до казахських степів, Микиту Варраву на Соловки, Володимира Кабачка й Івана Гавриша на Колиму... Хтось утік в закордоння, хтось мусив приховати бандуру до кращих часів, а хтось і притерся: Іван Шеремет десь на Кубані колгоспним активістом став, бандуристи Федір Кушнерик з Полтавщини та Євген Мовчан із Сумщини переписали думу кобзаря Чернігівця «Зима була з відлигою» на новий лад, і стала вона «Думою про Леніна»...
Цей новотвір і Андрій Бобир матиме у репертуарі, спущеному «згори» для ансамблю бандуристів Українського радіо, яким керуватиме після війни. Пощастило й мені колись її почути з радіоприймача в своєму Яготині на Київщині... Пам’ятаю у батька-фронтовика на очах сльози, а я, відкривши тоді для себе бандуриста-земляка Андрія Бобиря, була, якщо по правді, тим співом обчарована. Адже всі ми, як і наші земляки десь по столицях, виросли на ідеях революції та з іменем Леніна на вустах, а до протиріч у повсякденні просто притерлися, як і вцілілі кобзарі 1930-их. Рушники та ікони позакидали на горища, легко піддалися моді на гармошку-«жалєйку», замість кобзи... Привчили нас до однієї «молитви»: що завгодно, аби не голод... аби не війна!
На війні: мав і крила, і бандуру
Війна з нацизмом, як і багатьом з його покоління, перекреслила Андрію Бобирю його молоді мрії. Замість диплома Київської консерваторії (Київська національна музична академія імені Чайковського), в руки всунуть повістку до військкомату, а замість бандури довелося освоювати штурвал бойового винищувача Р-39 «Аерокобра» у складі 212-го гвардійського авіаполку. Вперше побачив Андрій рідну землю згори – з висоти польоту Шевченкового «орла сизого». Та найбільшими буквами вписалася в його фронтовий щоденник не орлина звитяга в небі, а фронтова сестриця-бандура. Коли в їхньому ансамблі не виявилося цього, майже зниклого в СРСР, музичного інструмента, він почав майструвати його сам – з дюралю та запчастин, знятих з гітар та мандолін. Клав бандуру в крило літака, коли вилітав на завдання, а в хвилини затишшя співав з хлопцями «Реве та стогне Дніпр широкий» (ці позивні радіостанції «Дніпро», що стали після війни позивними Українського радіо, були записані з його, Андрія Бобиря, довоєнної бандури).
Була вона в нього на 12 басів і 18 приструнків. Зберігається в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва в Києві. До слова, саме тут Андрій Матвійович відпрацював свої останні роки. Багато хто з відвідувачів музейної виставки «Живії струни України» у 1990-их пам’ятає, певно, цього сивочубого чоловіка – як не з бандурою, так гуслями чи лірою в руках… Він володів ще й даром оповідника, його екскурсами в козацьку минувшину та кобзарство можна було заслухатися…
Льотчик Бобир вернеться до нотних партитур змужнілим солдатом, який не тільки понюхав пороху, а й не втратив на війні – серед гуркоту, смертей, прокльонів та лайок – своє вроджене чуття на вірну ноту. І не тільки в музиці, хоровому чи сольному співі, а й у буденному житті. Відновлює перерване війною навчання в консерваторії (клас хорового диригування Григорія Верьовки та Григорія Компанійця), закінчує аспірантуру з оперного симфонічного диригування у професора Олександра Климова, а коли пропонують викладати в консерваторії щойно створений (1950 рік) клас бандури – радо згоджується. На радіо його залучають до керівництва ансамблем бандуристів, в якому він грав до війни (з 1965 року – оркестр народних інструментів Держтелерадіо УРСР), і він буде його душею до 1979 року.
Микола Кондратюк і Оркестр народних інструментів під керівництвом Андрія Бобиря, 1969 рік
Від «відлиги» до «відлиги»
Однак за цим скупим переліком крилося ціле життя, перекраяне війною й пошматоване політичними вітрами. Він зумів влитися в повоєнний його плин з терплячістю, яка передалась йому від матері. Студенти хотіли навчитися грати на бандурі, а в учителя – ні нот, ні підручників, а тільки власні пальці та природній дар (на посібник власного авторства збереться через кілька років – «Поради керівнику ансамблю бандуристів»). Однак і цього виявилося досить, щоб хлопці та дівчата полюбили бандуру на все життя. А коли і зовсім потепліло у 1950-их, під хрущовську «відлигу», Андрій Матвійович, уже добре знаний у столичних колах, поможе багатьом вийти на велику сцену. Добре відомий у нинішній Україні та поза нею ансамбль бандуристок «Чарівниці» з Дніпропетровщини, скажімо, зародився з іскри, викресаної в студентки консерваторії Лідії Проскури (Воріної) ним, Андрієм Бобирем. Радів, коли його учні були удостоєні високих звань, діставали престижні пропозиції (серед них, окрім Воріної, – Микола Гвоздь, Ніна Павленко, Сергій Баштан, Віктор Кухта, Василь Лобко, Володимир Войт-старший, Юрій Демчук та інші). Сам же діждався «Народного» в 1986-му, коли в повітрі запахло ще однією «відлигою».
Як соліст-бандурист, грав так, ніби рукою водила сама воля Божа. Подобалась чи ні бандура післявоєнного зразка, а намагався видобути зі струн та приструнків чистий і глибинний звук. Усе, що пропонувалось нове, накладав на канву старого, і народжувалась власна обробка, яких у нього більше п’яти сотень. Щоправда, в роки «брєжнєвщини», коли Андрій Матвійович, ревний прибічник народних традицій, опиниться під мікроскопом у КДБ, з фондів радіо зникнуть його унікальні записи народних дум та історичних пісень. Однак і на вічний спочинок піде (у 1994 році) переконаним, що бандура – не просто інструмент, а ідея, спосіб вираження нашого українського характеру. Тому-то їй і не пасують надумані ритми.
Ювілей, якого майже ніхто не «помітив»...
Понад 200 творів у виконанні Оркестру народних інструментів під керівництвом Андрія Бобиря зберігається у фондах Українського радіо. Якусь дещицю його спадщини – «Вечір надворі», «Ой, глибокий колодязю», «Пісня Залізняка», «Гей, як був я молодий», «Гей, січ іде, красен мак цвіте», «У сусіда хата біла» (ансамбль бандуристів Українського радіо під керівництвом Андрія Бобиря), «Їхав козак за Дунай» (соліст Петро Білинник, музичний та вокальний супровід ансамблю бандуристів під керівництвом Андрія Бобиря), «Ой, по горах, по долинах», «Солом‘яні бички мав» (спів і соло на бандурі Андрія Бобиря) – можна знайти якщо не на відеохостингу Youtube, так вроздріб – у вітчизняних записах 1982-1990-их років та польської фірми PolJazz (1986 рік), на дисках Аstra Records (2005-2008 роки).
Однак природнім було б очікувати напередодні 100-ліття митця (13 грудня 2015 року) певного пожвавлення навколо його імені. Цього ж не сталося: ні іменного диску немає, ні диску його учнів, хоча вони, невдячні, і призабули свого вчителя. У Києві, де він жив і творив, було б доречно встановити пам’ятну дошку на Галицькому базарі (площа Перемоги), де вперше концертував 16-річним. Якби такого льотчика-бандуриста мали в Америці, то давно б уже зняли фільм і відхопили б Оскара. А в Києві пошанував його (причому в пристойний спосіб – до ювілею, а не після) тільки згаданий вище музей. На батьківщині митця могло б уже й улітку 2015-го зародитися свято, подібне «Вересаєвому святу» в селі Сокиринцях на Чернігівщині, адже Андрій Бобир докладав зусиль до появи його на культурних обріях України. Більшатиме таких свят – ширшатиме простір впливу, і дітвора підростатиме на наших – не чужих зразках масової культури, як, скажімо «моряк Попай» з американського мультика Popeye the Sailor, замість козака Мамая з кобзою.
Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
