В Україні слід запровадити інститут реєстрованого цивільного партнерства як для гетеро-, так і для гомосексуальних пар, і надати нотаріусам право їх реєструвати. Це – ідеальний компроміс між необхідністю забезпечити права десятків тисяч пар із одного боку, і страхом частини суспільства перед «одностатевими шлюбами» – з іншого.
План дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, опублікований 30 грудня (затверджений Кабміном ще 23 листопада), передбачає розроблення та подання на розгляд Кабміну відповідного законопроекту уже в 2017 році. Законопроект передбачатиме «легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар з урахуванням майнових і немайнових прав, зокрема володіння та наслідування майна, утримання одного партнера іншим в разі непрацездатності, конституційного права несвідчення проти свого партнера».
Останні кілька тижнів тема одностатевих щлюбів/партнерств, здається, не сходила зі стрічок новин. Доки УПЦ КП стверджувала, що прихильники одностатевих шлюбів самі відлучають себе від церкви, а у Словенії такі шлюби не підтримали на референдумі, парламент православної Греції ухвалив закон про цивільні союзи…
Протести проти права гомосексуальних пар укладати шлюб нарівні з гетеросексуальними мають хоч якийсь сенс в тих країнах, де церква наділена правом реєструвати шлюби. Там і справді релігійні організації постають перед непростим вибором: або визнати одностатеві шлюби і реєструвати їх, або відмовитись від функції реєстрації шлюбів взагалі. Це означає для них втрату однієї з важливих функцій і суттєвого джерела прибутку. Як відомо, в Україні функція реєстрації шлюбів належить виключно державі, і нікому не спадає на думку наділяти церкву такими повноваженнями. Отже, навіть в разі визнання в Україні одностатевих шлюбів, це не матиме жодного прямого впливу на релігійні організації. Твердження про те, що забезпечення прав одностатевих пар призводить до дискримінації віруючих, позбавлене логіки.
Церкви не можуть вимагати, щоб ті, хто не належать до їхніх конфесій чи взагалі не сповідують жодної релігії не укладали (одностатевий) шлюб, бо це, мовляв, ображає їхні почуття чи суперечить їхнім поглядам. Однак, я візьму на себе сміливість стверджувати, що український ЛГБТ-рух готовий до компромісу і не наполягає на запровадженні шлюбів. У славнозвісній дилемі «шашечки чи їхати» для ЛГБТ-пар зараз важливіше отримати реальні права, а не назву; важливіше стати суб’єктом у взаєминах із державою та третіми особами, а не можливість називатись подружжям.
Тому на порядку денному стоїть запровадження в Україні інституту реєстрованого цивільного партнерства/союзу, доступного для двох повнолітніх людей, які не перебувають у шлюбі, незалежно від їхньої статі.
Цей інститут має бути однаково доступним для гомо- і гетеросексуальних пар – для двох бабусь-подруг, які вирішили спільно вести побут; для мене і мого партнера Тимура, і для тих десятків чи навіть сотень тисяч «звичайних» пар, які перебувають у фактичному шлюбі (у нас його помилково називають цивільним/громадянським), і з тих чи інших причин не бажають реєструвати шлюб.
Цивільний союз та його суб’єкти повинні бути наділені тими самими правами та обов’язками, що й подружжя та його суб’єкти. Очевидно, за деякими винятками. До прикладу, в Німеччині для таких пар наразі недоступне усиновлення. Це – предмет окремої суспільної дискусії, тому зараз, мабуть, варто поки що залишити його за дужками. І справа тут не в готовності українського суспільства «сприйняти» усиновлення та виховання дітей одностатевими парами. Справа в тому, що дітям із таких пар буде дуже складно жити в суспільстві, де гомофобія, невігластво, міфи і стереотипи є настільки поширеними.
Що потрібно для того, щоб такий інститут запрацював? Три речі: законодавче забезпечення, реєстр та, власне, реєстратори. Очевидно, що йдеться про новий розділ у Цивільному кодексі або окремий закон. На Сімейний кодекс і «традиційні цінності» ніхто не зазіхає. Створити ще один реєстр для цивільних партнерств, очевидно, не є проблемою. Доступ до цього реєстру та право реєструвати партнерства повинні отримати нотаріуси, які віднедавна, до прикладу, мають право реєструвати підприємства і організації, а з 2017-го, кажуть, реєструватимуть акти цивільного стану. Нотаріуси також повинні отримати доступ до реєстру шлюбів – для того, щоб перевіряти, чи не перебувають потенційні партнери у зареєстрованому шлюбі з іншими особами. Процедура реєстрації та розірвання партнерства має бути максимально швидкою і простою, а її вартість – розумною.
Запровадження реєстрованого цивільного партнерства – це не лише проблема невеликої групи осіб. Неврегульованість цього інституту має свою економічну ціну. «Нелегальні» одностатеві пари позбавлені доступу, зокрема, до спільного медичного страхування та іпотечних кредитів, які доступні для зареєстрованих подружніх пар, та й придбати спільне житло для таких пар складніше (як ділити її в разі «розлучення»?).
Чому це важливо для економіки і політики, найкраще пояснив Сер Елтон Джон, виступаючи на цьогорічній Yalta European Strategy:
«Мислимо практично, адже ми – бізнесмени. Відкриті, інклюзивні суспільства є більш сприятливими для бізнесу та економічного зростання. Це сказав не я, це сказали представники бізнесу. У 2013 році керівники 300 найбільших компаній світу звернулися до Верховного суду США, протестуючи проти закону, який визначав шлюб як союз лише між чоловіком і жінкою. Вони пояснили, що закони, які захищають права людини, сприяють бізнесу, адже у суспільстві рівних більше креативних працівників, які приносять компаніям нові підходи та ідеї, які приносять прибуток. Кожне додатково забезпечене право впливає на ВВП країни, кожен закон який обмежує права ЛҐБТ, негативно впливає на економіку країни».
Зорян Кісь – правозахисник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свободи
