(Рубрика «Точка зору»)
Є поширена думка про те, що білоруське «сьогодні» – це російське «завтра». Що монументальність Кремля і його монополія на суспільне життя будуть давати метастази. Цілком можливо. Але навіть якщо й так, то українське «сьогодні» – це російське «післязавтра».
Будь-який процес можна і потрібно розглядати в динаміці. І в цьому сенсі російський вектор визначений: жорстка вертикаль, регулярна прополка громадянського суспільства та всілякий суспільно-політичний Босх. Але це лише короткочасна перспектива. Її створення і підтримка знову ж таки можлива лише в ситуації, коли система не йде в рознос.
У тій саме Білорусі вона стабільна саме завдяки російським ресурсам. Тих самих непрямих російських дотацій, завдяки яким офіційний Мінськ примудряється консервувати у себе в країні Радянський Союз зразка 1990 року, але тільки з сорока сортами ковбаси на полицях. І немає нічого дивного, що в умовах наближення у Росії кризи Олександр Лукашенко намагається знову торгувати своєю лояльністю на Заході, беручи кредити у МВФ і випускаючи політв'язнів.
Те, що ми спостерігаємо сьогодні в Росії – це занепад будь-яких спроб паразитувати на ренті і перерозподілі. Так, першою реакцією Кремля буде якраз спроба засипати будь-яку нелояльність дустом. Але проблема в тому, що самі собою батоги не здатні виконати доцентрову функцію пряників – формула «поки я їм, я глухий і німий» працює лише тоді, коли адресат ситий. А з цим в умовах кризи все більше проблем.
І тому будь-яке «білоруське завтра» у Росії – не назавжди. У якийсь момент з цієї ситуації доведеться виходити: або еволюційним шляхом, якщо запобіжники здорового глузду спрацюють. Або це відбудеться всупереч волі тих, хто сподівається всидіти в кріслах – і тоді сценарій буде менш привабливим. І наступним етапом після цього зламу, реальністю російського «післязавтра» стане якраз-таки українське «сьогодні».
Те, що в Росії прийнято називати «українським хаосом і безвладдям», насправді є лише спробою країни домовитися щодо самої себе. Якби в України було нафтогазове знеболювальне, то регулярні фінансові уколи могли б зняти на час цю необхідність. Але такого анестетика у Києва немає. І ті, у кого цього самого знеболювального скоро не стане – зобов’язані мати це на увазі.
Російський етатист може пишатися одностайністю Держдуми, але це все одно, що пишатися мармуровим автомобілем. Який гарний, монументальний і скажено естетичний. І єдина проблема його в тому, що він не їздить.
Тому що завдання парламенту якраз в тому і полягає, щоб балансувати інтереси і знаходити компроміси. Щоб у кожному законі враховувати запит максимального числа суспільних груп. Якщо в законодавчому органі панує одностайність, то це не означає, що суспільство монолітне. Це означає, що його інтереси в парламенті не представлені.
І точно так само безглуздо боротися з опозицією. Тому що закони політичної природи не обдурити. А вони звучать просто: авторитарному режиму здатна протистояти лише авторитарна опозиція. Зрештою, немає нічого випадкового в тому, що радикальна у своїх методах ОУН-УПА була єдиною силою, яка найдовше протистояла радянській системі.
Російська стабільність не є наступним етапом розвитку, порівняно з українською махновщиною. Вона є її предтечею. У той момент, коли накопичені за щедрі нафтогазові «нульові» запаси резервів закінчаться – система стане перед вибором. Або виходити з політичного анабіозу і починати діалог, або намагатися продовжити наркоз. У другому випадку є шанс перейти точку неповернення. У першому – доведеться уважно вивчати досвід Києва.
Тому що український приклад – це історія про те, що трапляється з країною, яка намагається за короткий термін надолужити згаяне за роки бездіяльності. Це зразок того, як поєднується необхідність домовлятися з масовим патерналізмом і вузьким прошарком громадянського суспільства. Це приклад того, як еліти застрягли в минулому, тоді як новий час ставить перед державою зовсім інші – незнайомі – виклики. Але хто сказав, що завтра точно такі ж завдання не стоятимуть перед російським суспільством?
І хто знає, можливо завтрашній Росії доведеться брати приклад саме з сьогоднішньої України.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
