Ви можете навіть не підозрювати, що вас прослуховують. Звичні речі – телефони, планшети, ноутбуки – можуть нести загрозу: стеження з боку держави.
Чому активісти, журналісти та депутати постмайданного періоду потрапляють під прес силової державної машини? Журналіст та депутат Сергій Лещенко заявляє, що за ним стежить міліція. Невідомі люди чергуюють під будинком головного редактора «Української правди» Олени Притули. Дивні дзвінки лунають в оселях журналістів-антикорупціонерів.
Повідомлення про тиск на журналістів зараз надходять звідусіль. Переслідування журналістів – це пережиток нерозвинених країн. І, здавалося б, після Майдану в Україні це більше не буде можливим. Невже ті, хто прийшов до влади завдяки революції, – вдаються до сумнозвісних перевірених методів?
Дзвінки від «друзів»
13 листопада Світлані Заліщук, громадському діячу та борцю з корупцією, а нині ще й народному депутату, надійшов ніби звичний дзвінок. На телефоні висвітився номер колеги та народного депутата Сергія Лещенка. Та говорив не він.
«Я взяла слухавку, але говорив якийсь чоловік. Розмова тривала 54 секунди. І йшлося про таке. Перше: вас прослуховують. Друге: за вами стежать. Третє: будьте обережні і четверте – цитую – «небезпека йде з боку МВС», – розповідає Світлана Заліщук.
Світлана одразу ж передзвонила на той самий номер – тобто номер Сергія Лещенка, і цього раз слухавку вже взяв сам депутат.
«Як я вже зараз розумію, це робила людина, яка хотіла попередити мене про незаконні слідчі дії проти мене та інших депутатів, таким чином показуючи, що це не є телефонний розіграш, а це є попередження», – згадує народний депутат України Сергій Лещенко.
Та як можливо таке зробити – втрутитися в телеком-мережу оператора? Найбільші українські провайдери стільникового зв’язку в один голос стверджують: їхній захист зламати неможливо.
«Якимось чином технічно вплинути на мережу телекомунікаційного оператора неможливо. Це підтверджено і міжнародними аудитами, і практикою позиціонування на ринку», – пояснює експерт з питань безпеки компанії «Vodafon Україна» Ігор Загоруйко.
Він розповів про сервіс інтернет-дзвінків і припустив, що в цій конкретній ситуації зловмисники просто вказали як ідентифікатор номер реального абонента Сергія Лещенка.
Приблизно те ж саме нам розповіли і в іншій великій українській мережі – «Київстар».
«Мережа «Київстар» є захищеною від зовнішніх втручань, як того вимагають умови ліцензії та законодавства України. Надійність та захищеність мережі підтверджено багатьма перевірками з боку регулятора телекомринку. Якщо абонент отримує підозрілі дзвінкі, він повинен одразу звернутись із заявою до правоохоронних органів», – пояснила у коментарі «Схемам» провідний спеціаліст зі зв’язків із громадськістю компанії «Київстар» Ірина Леліченко.
Та попри таку впевненість з офіційного каналу, колишні працівники компаній не на камеру зізнаються, що ще за часів Євромайдану помічали втручання невідомих у мережу. Як це відбувається?
Оператор має низку вишок по всій країні у так званих «стільниках». Мобільний телефон автоматично приєднується до найсильнішого сигналу передавача. Утім, якщо зловмисник поставить між мобільним і передавачем свою док-станцію із сильнішим сигналом, телефон – не розбираючись – підключиться до неї. Це дасть порушнику можливість як пасивного втручання – прослуховувати розмови, – так і активного – надсилати повідомлення та навіть робити дзвінки від номеру абонента.
То ж насправді, розповідають експерти, втручатися в мережу телеком оператора не надто складно, якщо маєш достатньо грошей, зв’язків та знаєш, де купувати потрібну техніку.
«Це задоволення не з дешевих, такі базові станції коштують від 5 до 25 тисяч доларів. Там ціна залежить від функціоналу, від сили сигналу. Це можна робити або легально, або нелегально. Якщо це нелегально, то потрібні гроші – купити техніку, платити людині, яка в ній розбирається. Якщо говорити про легальний спосіб, то спецслужби, звісно, мають таке обладнання і використовують його у слідчих діях», – розповідає експерт з інформаційної безпеки Дмитро Снопченко.
Телефонний «тероризм»
Та іноді, щоб тиснути на журналістів, не портібна спецтехніка та добре навчені люди – достатньо набору sim-карт і терпіння. Для морального тиску.
Максим Опанасенко – журналіст-розслідувач зі стажем. Його матеріали стосувалися як «Сім’ї» колишнього президетна Віктора Януковича, так і нинішньої влади.
«Низка абсолютно незнайомих мені номерів, які не пробиваються ні в Гуглі, ні в Фейсбуці (я перевірив), – періодично набирали мене, і коли я брав слухавку, автомат відрубав. Останні декілька тижнів ціла низка журналістів поскаржилися, що подібні ситуації з ними відбуваються. Я не виключаю, що це може бути пов’язано з професійною діяльністю, бо так чи інакше у процесі своєї роботи чіпляєш серйозних і напівсерйозних людей, у тому числі і чиновників», – пригадує журналіст Максим Опанасенко.
Журналіст Станіслав Речинський, якому свого часу також дісталося через роботу, розповідає: усі ці методи не нові. Проти нього все вище згадуване використовувалось ще за часів Леоніда Кучми, який був президентом із 1994 по 2005 рік. Речинський каже, що такі тактики покликані лише для того, аби залякати і деморалізувати борця з корупцією.
«Ну те, що журналістів слухали завжди, за всіх режимів – так це точно. І я думаю, що слухають і зараз. Найчастіше слухають публічних людей, не звертаючись в суд, а просто вписують їх телефон у справу, де є група номерів і ніхто не може перевірити (чий це номер – ред.), тут інша методика», – зауважує Станіслав Речинський.
«Наружка»: коли телефонів замало
Та «телефонний тероризм» – не єдиний метод залякування і контролю. Коли мобільне слідкування чимось не підходить, починають стежити фізично.
Головний редактор інтернет-видання «Українська правда» Олена Притула під своїми вікнами почала помічати підозрілих персон. Одні й ті ж люди, на одному й тому ж місці, але ледь не щодня на новому авто. Перша думка – стеження.
Вона таке саме пережила в 2000 році, коли вбили другого засновника «Української правди», Георгія Гонгадзе.
Знімальна група «Схем» вирішила піти далі – і стежити за стеженням. І виявила цікавий факт.
Одного дня ми помітили під будинком Олени Притули ВАЗ 21140. Тонована автівка кілька годин простояла під вікнами журналістки. Як з’ясувалося, авто зареєстроване на таку собі Ірину Михайлівну Сидорову. Ми зателефонували власниці.
– Я з приводу автівки. Ви знаєте, що вона була в центрі сьогодні?
– Звичайно, чоловік у мене «таксує». І, звісно, я знаю.
Ірина Михайлівна стверджувала, що знає про місце перебування автівки, а те, що вона кілька годин стояла у жвавому центрі міста, де й хвилини не проходить без виклику таксі, – пояснює просто: чоловік когось чекав. Окрім того, знімальна група «Схем» знайшла авто зовнішнього спостереження, зареєстроване на людину, яка, ймовірно, нічого не знає про те, як використовують її машину.
Ті самі люди, яких раніше було помічено під будинком Олени Притули, але в інший день були вже на «Форді». Власник авто – Ігор Вадимович Абрамовський – не зміг підійти до телефону, слухавку взяв його батько.
– Ми робимо матеріал, де фігурує ця автівка. Хотіли б уточнити, чи він знає, як її використовують.
– Яку? Кого? «Форд»?
– Так.
– Він стоїть в гаражі. А син в АТО.
Згодом тих самих людей ми помітили на «БМВ» і «Шевроле», що були зареєстровані на різних власників. Юристи пояснюють – щоб використовувати авто не співробітників правоохоронних органів у оперативно-розшуковій діяльності, треба отримати дозвіл на це у власників машин.
«Під час оперативних слідчих дій, розшукових дій можна використовувати майно організацій та фізичних осіб, але виключно з їхнього дозволу на легальній підставі», – пояснює юрист Анна Маляр.
Утім, якщо людина так далеко від оселі і свого авто, чи могла вона дати легальний дозвіл на використання авто? Якщо ні, то хто це зробив?
Ми не можемо достеменно стверджувати, що за Оленою Притулою стежить саме МВС, хоча маємо непрямі докази цього. Наприклад, поліція, яку викликає Олена, не реагує на підозрілих людей. Що нахтовхує на думку, що вони можуть бути з однієї структури. У МВС ці здогадки спростовують.
Про фізичне стеження за собою з боку МВС заявляв і Сергій Лещенко.
«Я, точно аналізуючи все, бачу певну роль міліції в цьому. Саме джерело, яке на мене вийшло, сказало, що воно з міліції. Воно мені повідомило, що я під наглядом, мої телефонні розмови прослуховуються. Я йому кажу – доведіть, що ви міліція. А він мені сказав, я вам зараз покажу відповідь, яку ви отримаєте від міліції через три дні, про те, що за вами ніхто не слідкує. І він мені надіслав листа, який я особисто побачив в одного з керівників міліції», – розповідає Сергій Лещенко.
Стеження за народними депутатами є незаконним до зняття з них депутатської недоторканності.
«У Кримінально-процесуальному кодексі, в Законі про статус народного депутата встановлено, що до зняття недоторканності з депутата проводити негласні слідчі дії щодо нього забороняється. Але все таки є лазівки. Приміром, щодо депутата не можна проводити негласні слідчі дії, якщо слідчий знає, що ця людина депутат. Але слідчий не зобов’язаний знати всіх 450 депутатів», – коментує юрист Анна Маляр.
Журналіст Станіслав Речинський, який зараз за сумісництвом ще й радник міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, відкидає версії про причетність МВС до ситуації і тяжіє до варіанту «олігархічної війни».
«У кожного олігарха є своя невелика – а іноді й велика – спецслужба. І тут уже важко визначити, хто слухає. Я не знаю щодо справи Лещенка. Кому там він, Мартиненку, на хвіст наступив? Ймовірно, його слухають представники якоїсь олігархічної структури», – припускає Станіслав Речинський.
Та пікантності ситуації додає те, що фігурант розслідувань Лещенка – Мартиненко – соратник Яценюка. Як і Арсен Аваков, очільник Міністерства внутрішніх справ, яке, за словами Лещенка, стежить за ним. Чи не складається все так, ніби тіньові керівники країни вирішують свої корупційні проблеми через владне становище?
Народного депутата, заступника голови фракції «Народний фронт» Миколу Мартиненка вважають одним із тіньових управлінців країни. Про його корупційні зв’язки ходять легенди, втім, знайти документи, що це підтверджують, зміг тільки Сергій Лещенко, який оприлюднив листи швейцарської прокуратури про хабарництво Мартиненка. Сам же Мартиненко такі звинувачення спростовує. В офіційній відповіді «Схемам» він написав, що в Лещенка – манія переслідування.
«Крім варіанту фобій і параної, є другий варіант. Лещенко таким чином цинічно продовжує дискредитаційну кампанію проти мене. А сам незграбно вдає жертву. Як би там не було, я двічі пропонував йому сплатити послуги охорони. Це не просто маячня, це виконання ним політичного замовлення», – заявив народний депутат Микола Мартиненко.
Справа Хадіджі Ісмаїлової
Українські переслідування – попри всі жахи та порушення закону – тільки квіточки, порівняно з тим, що діється в інших країнах пострадянського простору. Уже рік, із 2014-го, журналістка Радіо Свобода в Азербайджані Хадіджа Ісмаїлова перебуває під арештом за підозрою у доведенні до самогубства. А 1 вересня 2015 року Бакинський суд визнав її винною і засудив до 7,5 років ув'язнення. Цьому передувало її розслідування про президентську сім'ю Алієвих.
Розслідування азербайджанської журналістки засвідчило, що родина Алієвих через ланцюжок компаній керує активами на суму 3 мільярди доларів в найбільших азербайджанських банках. І це, стверджувала Хадіджа, тільки частина фінансової імперії.
Чи не дійде переслідування журналістів в нинішній Україні до таких сумнозвісних «стандартів», коли незручних журналістів та політиків переслідують за погляди?
