Інна Аннітова
На місці двокорпусного домоволодіння на східному березі Криму в 2000 році була тільки занедбана ділянка землі. 15 років праці Поліни та Юрія (імена змінені з метою їхньої безпеки) перетворили це місце на оазис для туристів – 16 номерів з усіма зручностями, триразове харчування і вихід до моря. У 2015 році від потоку туристів, який звикло зустрічати подружжя в український період, залишилася четверта частина, а ціни на проживання знизили із тридцяти доларів до чотирнадцяти, або до тисячі рублів за російським курсом. Але не гроші Поліна і Юрій вважають головною втратою. Разом з українським Кримом вони, кажуть, втратили друзів і душевний спокій, натомість отримали «стукацтво» і моральний занепад. В Україні їх не чекають, в Криму жити все важче.
«Ми кинути не можемо, це 15 років праці, вкладені сили, гроші, енергія. Але й це не головне, головне – кому ми тут потрібні без грошей? Жити на допомогу – це несерйозно, а коштів, щоб почати справу немає, та й сил таких уже немає», – оцінює свої перспективи Юрій.
В інтерв'ю «Крим.Реалії» подружжя, яке приїхало ненадовго на материкову частину України, розповіло про зміни в житті та бізнесі, свої надії і нинішні дні в окупованому Криму.
– Яким був Ваш бізнес до Росії в Криму?
Поліна: Останні роки було все нормально, клієнтів ставало більше, туристи нас цінували і їхали до нас. Тільки все вляглося, стали жити нормально – і тут прийшла вона...
Юрій: У нас навіть вивіски «здаються номери» на воротах ніколи не було, були постійні клієнти. Українців не було, в основному – москвичі.
Поліна: Україна більше любила Південний берег Криму, а до нас їхала Москва і Пітер. Торік людей було дуже мало, в цьому році, можливо, трохи більше.
Юрій: Поїхала біднота, відверто кажучи, якщо раніше в Крим їхав середній клас, то зараз поїхала біднота. Зараз часто можна зустріти на ділянці між Керчю і Феодосією в лісопосадці машини, в яких люди і живуть, і їдять там, і сплять, а в туалет у кущі ходять. Раніше такого не було. І це говорить про те, що у людей грошей немає заплатити за елементарні умови, хоча були ціни і від 150 рублів за ліжко.
Поліна: Клієнти хочуть відпочивати за копійки, просто задарма. З'явилася і нова мода – пишуть скарги. Зняли квартиру, а потім пишуть у податкову: а чи заплатив господар податок? Ну, і, звичайно, пишуть сусіди.
Юрій: Не сподобалися господарі – теж можуть написати.
– А до анексії було таке?
Поліна: Ні.
Юрій: Точно ні.
– З чим це пов'язано, на Ваш погляд? Може, це недовіра до українських органів, мовляв, «чого писати – все одно результату не буде»?
Поліна: Крим був повний, і більша частина цього бізнесу була в «тіні». Конкуренти не стукали, розуміли: донесеш ти – донесуть на тебе. Росіяни у нас відпочивали і теж не доносили, адже вони тут були ніким, а тепер вони ніби «до себе» в Росію приїхали.
Юрій: Це заохочується і телебаченням, і радіо, і в пресі публікують телефони, гарячі лінії, закликають скаржитися, доносити, це стало державною політикою. До анексії Криму якось непристойно було «доносити», а зараз це заохочується.
– Менталітет інший?
Поліна: Так. І «стукацтво» – один із факторів, який пригнічує нормальних людей у Криму. Відчуття дискомфорту виникає, не можна просто спинитися на вулиці і щось обговорювати, ту ж «владу» або актуальні події. Коли українська влада була, всі, від бабок до молоді, лаяли владу, якщо якісь непорядки, навіть у ЖЕКу, люди виходили на місцеві площі, лаялися. А зараз – усе.
– Я так розумію, що нічого не змінилося: як лаяли українську владу, так і лають владу України... А за якої влади спокійніше працювати?
Юрій: Була корупція, і все залишилося. Адже люди, чиновники ті самі. Навіть якби прислали сюди росіян, це не змінило б ситуації. Нам було б спокійніше, якби приїхав росіянин, купив би все, а ми поїхали б. Ми розмістили оголошення про продаж, але бізнес у Криму не купують, бо, поки Крим на рівні Абхазії та Придністров'я – перспективи немає.
Поліна: Навіть пропозицій не було, ми відразу продати хотіли, півтора року вже минуло.
Юрій: Але справа ж не в грошах, там морально перебувати складно. Мене тіпає від цих прапорів, я коли на вулиці бачу військового, відразу усвідомлюю, що це або окупант з Росії, або наш зрадник, у будь-якому випадку негатив у мене до нього. Сусіди однорічну дитинку одягли в солдатську форму і прийшли нам хвалитися. Як можна спокійно на таке дивитися?
Поліна: Всі «паради» ці військові – ми не приймаємо цього, і нам важко. Україні ми не потрібні, Росія нам не потрібна.
– Через Вашу позицію до Вас не приїхали постійні клієнти з Москви і Пітера?
Поліна: Так, частина не приїхала через нашу проукраїнську позицію, ми про це дізналися. Хоча, з іншого боку, купа людей, у яких позиція проросійська, але й до них теж туристи цього року не їхали (посміхається – ред.). Ще переправа... Хоча цього року вона працювала і краще, але люди не хочуть морочитися, стояти в чергах.
Юрій: Головне – проблема з дорогою, багато хто раніше їздив через Харків, але більшість не приїхала, тому що у них стала економічна ситуація гіршою, заробітки меншими.
Поліна: Дехто боїться, що в Криму може початися війна. А ще туристи поїхали в Ялту і Севастополь, куди раніше і не збиралися. Це ж «скрепи».
– Що Вам допомагає, на чому тримайтеся?
Юрій: Живемо надією, що економічно Росія буде поставлена в такі умови, що буде вмовляти забрати Крим. Я не прихильник введення танків, тому що це буде гірше, ніж на Донбасі, там це щось на кшталт «самооборони», а тут конкретні війська Росії.
Поліна: Ось, приїхали в Україну, подихати повітрям свободи.
Юрій: Там дивимося тільки українські канали, інтернет, спілкування з друзями на форумах.
Поліна: Сподіваємося, чекаємо Україну там.
– Яка подальша перспектива у Вашого бізнесу, як бачите її?
Поліна: З голоду ми не помремо, росіяни завжди любили Крим і приїжджали до нас і тепер їздитимуть, може, не в такій кількості, але їздитимуть. Головне – ціну не піднімати.
Юрій: Погоджуюся, з голоду не помремо, але розвитку ніякого не буде.
Поліна: Та й не хочемо ми цим вже займатися, ми хочемо продати. Це наша мрія – продати і виїхати.
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
