(Рубрика «Точка зору»)
Два рази на рік російський інтернет «вибухає» фотографіями, на яких сотні тисяч мусульман рівними рядами заповнюють околиці трьох (всього трьох) московських мечетей. Це реакція росіян на нечисленні, на відміну від християнських ісламські свята – Ід аль-Адха (Курбан) і Ід аль-Фітр (Рамадан). Іноді смакують фотографії жертвопринесення – потоки крові тварин, яка окроплює московський асфальт. Антиісламська істерика в Росії стала стійкою традицією після розвалу СРСР і відновлення свободи віросповідання.
Росіяни раптом відчули себе стійкими християнами, не знаючи, що в Росії значна частина населення – мусульмани, близько 15-20 відсотків. Влада мовчки спостерігає, підкидаючи в багаття міжрелігійних відносин антиісламські дрова. Часто це робиться через елементарне незнання, іноді – абсолютно усвідомлено. У стосунках з мусульманськими країнами у Кремля завжди присутня не тільки власна економічна вигода, але й політичні уподобання. Як правило, нинішній Кремль намагається продовжити традиційну дружбу з тими країнами, з якими мав відносини в радянський час. Не всі режими збереглися, точніше, їх залишилося зовсім небагато. За останні роки в результаті «Арабської весни» багато хто відвернувся від Москви, Сирія – чи не єдина зараз, яка пишається 45-річною дружбою. До ісламу ці стосунки не мають жодного відношення, швидше за все, російсько-сирійська дружба стала гарним прикладом, коли іслам – лише незначна зовнішня ознака для відносин. Все інше – гроші і манія величі.
У нинішній Росії, як і в СРСР, іслам був на рівних пригноблених правах, як православ'я чи іудаїзм. Однаково забороняли, репресували і принижували, незважаючи на те, що в Росії мусульмани завжди були другою за чисельністю громадою. Крім центральноазіатських країн і Північного Кавказу, мусульмани завжди жили на Південному Уралі і в Сибіру, в поволзьких регіонах – Татарстані, Башкортостані, в приволзьких областях. У Москві татари були значною частиною населення завжди, а зараз до них, «корінних» мусульман, додалися гастарбайтери з Азербайджану, Таджикистану, Узбекистану і Киргизстану. Для минулих і нинішніх російських правителів, мусульмани – це просто «інші», вони загадкові й незрозумілі. І як з ними розмовляти, в Росії не знали, особливо з приходом більшовиків.
Через два тижні після більшовицького перевороту, 20 листопада 1917 року, два вожді – Ленін і Сталін – підписали звернення «До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу». Дивний документ: начебто звернений до людей віри, але про іслам – ні слова, зате багато – про соціалізм, імперіалізм і капіталізм. Неначе мусульманин ходить в мечеть, щоб читати праці Карла Маркса, а не священний Коран, де немає ні слова про брехливих більшовиків. Ленін і Сталін в 1917 році обіцяли: «Мусульмани Росії, татари Поволжя і Криму, киргизи та сарти Сибіру і Туркестану, турки і татари Закавказзя, чеченці і горці Кавказу, всі ті, чиї мечеті і молитовні руйнувалися, чиї вірування і звичаї зневажалися царями і гнобителями Росії! Відтепер ваші вірування і звичаї, ваші національні та культурні установи оголошуються вільними і недоторканними. Влаштовуйте своє національне життя вільно і безперешкодно. Ви маєте право на це».
Через кілька років більшовики почали знищувати мечеті і молитовні, спалювати в багаттях Коран, позбавивши радянських мусульман права на свободу віросповідання. У Російській імперії до своїх мусульман ставилися по-імперськи, як справжні колонізатори – шанували, не забороняли, хоча й обзивали офіційним терміном «інородці». У 1905 році в Росії була створена партія «Іттифак аль-муслімін» (Союз мусульман, а після установи Державної думи в її складі була сформована мусульманська фракція з семи осіб, що діяла з 1906 до 1917 року. Більшовики трохи погралися в ліберальні ігри з віруючими, а потім почали репресії, зрозумівши, що населення їх не приймає, і змушувати любити радянську владу доведеться силою.
На території Російської імперії було 25 тисяч мечетей, за 20 років більшовицького правління їх кількість скоротилася у 20 разів. Поки більшовики захоплювали Північний Кавказ, вони намагалися загравати з мусульманами. 2 квітня 1920 року в Реввійськраді Кавказького фронту Григорію Орджонікідзе Ленін наказував «діяти обережно і виявляти максимум доброзичливості до мусульман, особливо при вступі до Дагестану. Всіляко демонструйте і, до того ж, найурочистішим чином симпатії до мусульман, їх автономії, незалежності та інше». Захопивши Північний Кавказ, вірні ленінці почали репресії, розуміючи, що комуністична ідеологія не зможе перемогти іслам. У другій половині 20-х років був створений «Союз войовничих безбожників», штурмові загони більшовиків, і з того часу гри з ісламом закінчилися. Як, втім, і з іншими конфесіями.
З ісламом більшовики боролися поганими методами. У 1923 році, наприклад, був організований Всеросійський місячник антирелігійної пропаганди – «комсомольський Байрам», приурочений до свята Ід аль-Адха (Курбан). У тому ж році було створене Центральне духовне управління мусульман, статут якого 30 листопада 1923 затвердив НКВС РРФСР. 25 жовтня 1926 року делегати з'їзду мусульман Татарстану, Башкирії, Казахстану, України, Чувашії і областей РРФСР направили керівникам країни вітальні телеграми, в яких йшлося про «прийдешнє єднання мусульман усього світу під прапорами радянської влади в ім'я боротьби з імперіалізмом». З цього, власне, і починається етап пристосовування офіційного радянського ісламу до політики країни, зовнішньої і внутрішньої. З християнством, іудаїзмом і буддизмом було складніше – для здійснення обрядів потрібні храми, в ісламі все простіше – місце для намазу і килимок. Тому іслам був невразливий, тому радянські чекісти його боялися більше.
Я не зустрічав жодного дослідження про те, як переслідувалися мусульмани в СРСР, окрім окремих згадок в мемуарах або статтях з посиланням на урядові постанови. Наприклад, постанова ЦК КПРС «Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді та заходи з її покращення» від 7 червня 1954 року. У ньому, зокрема, були дані вказівки про протидію ісламській пропаганді, заборонялося відкриття нових мечетей і повернення віруючим відібраних у них культових будівель, зросло оподаткування відправлення обрядів. Але й тоді лицемірство радянських чиновників було жахливим – на з'їздах вони таврували віруючих, але синові робили обрізання – хатна. Ховати веліли за мусульманським обрядом, а дітей, крім РАГСу, відвозили до мулли.
З кінця 1970-х років ставлення до ісламу почало радикально змінюватися, особливо в 1979 році після революції в Ірані та після радянської окупації Афганістану. ЦК КПРС і КДБ переполошилися, вважаючи, що в Радянський Союз проникне ідея відродження з цих країн. Не допомагало навіть офіційне послаблення, коли в 1960-1980 роках духовним управлінням дозволили друкувати Коран, випускати місячні календарі і видавати журнал з дивною назвою «Мусульмани Радянського Сходу». У вересні 1981 року ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи з протидії спробам противника використовувати «ісламський чинник» у ворожих СРСР цілях», доповнену в квітні 1983 року постановою «Про заходи щодо ідеологічної ізоляції реакційної частини мусульманських священнослужителів». Почалася нова хвиля репресій: КДБ почав боротися з «ваххабізмом», офіційною ідеологією Саудівської Аравії, що до ісламських течій на території СРСР не мала жодного стосунку. Тоді ж заговорили про «фундаменталізм» і з цієї причини КДБ почав масові арешти, аж до розвалу СРСР.
Насправді, за радянських часів у Кремля були два завдання щодо ісламу: внутрішнє, спрямоване на придушення мусульман, і зовнішнє – на підтримку мусульман, насамперед, Близького Сходу, які ведуть боротьбу з Ізраїлем і прозахідними урядами. Звичайно, загравали з режимами, які були формально мусульманськими, але переважно їх ідеологія мало чим відрізнялася від марксизму-ленінізму, тільки була більш східною за змістом і формою деспотії. Дружба з родиною аль-Асадів, сирійських диктаторів з 1970 року – хороший приклад, коли у відносинах, якщо з'являється необхідність, може виникнути й ісламський чинник, а здебільшого – чиста прагматика, побудована на обсязі видобутку нафти і антизахідній політиці. І старшому, і молодшому аль-Асаду не заважало труїти хімічною зброєю мусульман-курдів або садити в тюрми опонентів з сунітів. Підла політика Кремля може зіграти огидну роль у протистоянні шиїтів і сунітів, яке і без того загострене через протистоянні Ірану і Саудівської Аравії.
Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
