«В України є майбутнє, у Росії майбутнього немає» – політичні біженці з Росії

Політичні біженці з Росії стали прибувати до України після Помаранчевої революції. Спочатку їх було зовсім небагато, але через те, як у Росії закручували гайки, потік політемігрантів збільшувався. А після революції 2014 року до України попрямували десятки добровольців для участі в антитерористичній операції на сході країни. Однак статус політичного біженця тут за ці роки отримали лише одиниці. Невдалими виявилися спроби ухвалити закон «про спрощену процедуру отримання громадянства України росіянами, які відмовляються від громадянства Росії на знак протесту проти вторгнення Росії до України і анексії Криму». Найефективніший спосіб – надання українського громадянства за рішенням президента країни, як у випадку Марії Гайдар, проте більшість політемігрантів не можуть на це розраховувати. Однак не було і випадків депортації біженців на батьківщину. Для багатьох з них – особливо для учасників АТО – повернення до путінської Росії в принципі неможливе.

Більшу частину першої хвилі емігрантів складали члени партії Едуарда Лимонова, яких у Росії жорстоко переслідували. Деяким після довгих поневірянь вдалося отримати притулок в Україні за часів правління Віктора Ющенка. Найвідоміший випадок – історія Михайла Гангана, який брав участь в акції у Великому театрі (нацболи розкидали листівки з вимогою відставки Путіна) і захопленні приймальні президента Росії. Ганган отримав притулок в Україні, але потім переїхав до США. Його соратницю Ольгу Кудріну арештували в Москві за те, що вона кілька годин провисіла у вікні готелю «Росія» з транспарантом «Путін, піди сам». У 2008 році вона отримала притулок в Україні. У лютому 2010 року Ольга Кудріна і її соратники оголосили в Києві про створення «Союзу політичних емігрантів». В інтерв'ю Радіо Свобода в 2010 році Ольга Кудріна говорила про те, що головним завданням союзу стане правова та інформаційна допомога біженцям. Тепер союз фактично припинив роботу, а його сайт politemigrant.org недоступний, розповідає Ольга Кудріна.

– Існує поширена помилка, що за Ющенка статус біженця давали, а за Януковича припинили. Насправді в Україні була в цілому така політика – не надавати притулок громадянам Росії. За Ющенка були відмови, за Януковича вони продовжилися. Мені і ще кільком людям пощастило, ми потрапили в такий період, коли поспіль кільком людям дали статус. Потім ця політика – не давати статус – продовжилася і від президента вона не дуже залежала. Так, змінився закон про статус біженців з того часу, але в принципі процедура не надто змінилася. І я б не сказала, що це залежить від президента, просто це політика – не давати статус біженця вихідцям з Росії.

Я не шкодую, що обрала Україну. На той момент це було правильне рішення, а потім моє життя тут налагодилася. В Україні жити нудно не буває, тут завжди дуже цікаво. Я кілька разів їздила на Майдан, спілкувалася з людьми. Оцінювати наслідки революції мені складно, не знаю, яким шляхом країна буде далі рухатися. Але мені тут жити комфортно. При цьому я б не радила політбіженцем обирати Україну, бо тут справді складно з юридичним оформленням статусу. На мій погляд, якщо є побоювання, що тобі може щось загрожувати в Росії, краще обирати іншу країну.

«Ставлення до росіян взагалі й до біженців особливо погіршилося»

У 2012 році учасники розігнаного поліцією «Маршу мільйонів» журналістка Дженні Курпен і її чоловік, активіст «Іншої Росії» Олексій Дев’яткiн, попросили політичного притулку в Києві, оскільки побоювалися, що їх можуть заарештувати у «Болотній справі». В інтерв'ю Радіо Свобода вони розповідали про свій вибір і сподівалися, що їх прохання буде задоволене. Однак у квітні 2013 року міграційна служба України відмовила Курпен і Дев'яткіну в наданні статусу біженців. Їм загрожувала депортація до Росії. І лише збіг обставин, який вони самі вважають дивом, допоміг їм знайти притулок у Фінляндії. Півтора роки перебування в Україні виявилися драматичним досвідом, про який Дженні Курпен сьогодні згадує з гіркотою.

– В Україні росіянам зараз притулку просто не дають. За Януковича була одна політична кон'юнктура, зараз вона інша, але як і раніше не дають. Люди живуть без документів, без прав, без джерел доходу, без можливості звернутися за державною медичною допомогою, без можливості укласти договір оренди житла. Через це в нашій родині сталася трагедія. Ми там втратили дитину, тому що у нас не було засобів до існування, навіть з їжею було дуже погано, відповідно не було і доступу до нормального медичного обслуговування. Зараз ставлення до росіян взагалі і до біженців особливо погіршилося. Тепер з міграційної служби паспорт не можна взяти навіть на короткий час. За відсутності паспортів на руках отримати грошові перекази неможливо, відкрити рахунок нерезидент не може. Як люди там виживають, незрозуміло. Лише кілька людей отримали статуси політбіженців за Ющенка. Тоді дати росіянину, який виїхав з політичних мотивів, притулок – це був хід, що підкреслює віддалення від Росії, а за Януковича дати статус росіянину – означало визнати, що Росія не є вільною країною, що в ній існують політичні репресії. Це було, звісно, неможливо. Законодавство не змінилося досі.

Україна називає себе європейською країною, мейнстрім постмайданної української політики заснований на цій риториці. Країна, яка підписує міжнародний договір і є стороною конвенції про біженців, повинна відповідати тим критеріям, які передбачаються цими угодами. Але Україна не виконує своїх зобов'язань. До нас зверталися люди, які думали, що в Україні все змінилося, тепер там добре і надають притулок. Деякі з цих людей спробували і зараз перебувають у безвихідному становищі. Депортацій, щоправда, не було, тому що люди або переходили на нелегальне становище, або корупційним методом отримували посвідку на проживання, або влаштовувалися на роботу, якимось чином реєструвалися, мали можливість перетинати кордон – тобто отримували законне право перебувати в Україні ще 90 днів, або знаходили спосіб виїхати в треті країни. Але є й така обставина: в Україну раніше їхали люди, у яких немає закордонних паспортів, а зараз легальний в'їзд дозволений тільки із закордонним паспортом. У більшості людей, яких стосується вся ця проблема, закордонних паспортів немає. Мене з Україною багато чого пов'язує, у мене там багато друзів. Тому для мене Україна – звичайно, це не тільки ці жахливі півтора роки, це більш багатогранні переживання і більш складні відчуття. Але після того, що зі мною сталося, я поки не готова туди повернутися навіть як гість.

«У Києві потрібно створити центр протидії російській пропаганді»

Засновник агентства «Новий регіон» Олександр Щетинін жив у Києві і до Майдану, але вирішив отримати українське громадянство після того, як на його редакцію в Москві почали чинити тиск, намагаючись погрозами і підкупом домогтися ідеологічного контролю над ресурсом. Про те, як це відбувалося, Олександр Щетинін розповів в інтерв'ю Радіо Свобода в червні 2014 року. Він пояснював, що рішення отримати українське громадянство було і протестом проти війни, розв'язаної Росією, а ще більше пов'язане з огидною російською телепропагандою: «Це протест проти позиції російських громадян, які дивляться цей зомбоящик, вірять у ці новини». Олександр Щетинін, як і раніше, живе в Києві.

– Я отримав посвідку на проживання. За громадянством я не став звертатися, бо вирішив, що в такий важкий для України час мої приватні проблеми не мають важливого значення. В Україні дуже жорстке законодавство, і єдиний варіант отримання українського громадянства для мене – це звернення до президента України. У країні відбувається війна, в країні розруха, звертатися зараз, вирішувати свої особисті проблеми я вважаю недоречним. Якщо на мене звернуть увагу, якщо керівництво України вважатиме, що я гідний українського громадянства, я із задоволенням його отримаю. А посвідка на проживання дає мені всі права, окрім права голосувати і бути обраним. А так я абсолютно повноправний член українського суспільства, я зріднився з цією країною. Якщо я гідний і заслуговую, то це побачать, а блатом, як це називалося в радянські часи, я не хочу користуватися. Посвідки на проживання мені достатньо, я працюю, живу, насолоджуюся життям в Україні, незважаючи на те що вона переживає дуже важкі моменти своєї історії, допомагаю цій країні, чим можу. Зараз час допомагати Україні.

Українське суспільство до багатьох приїжджих ставиться з певною недовірою, тому що у них утриманська позиція: ми боролися в Росії з Путіним, Україна нам тепер повинна допомогти, повинна нам надати громадянство, повинна нам надати допомогу. В України дуже важкий період, їй своїм би громадянам допомагати. Маленький приклад: мені розповів юрист, який займається питаннями міграції. Сам колишній громадянин Росії, тепер він громадянин України і допомагає співвітчизникам у переїзді сюди. Там є певна процедура – людина повинна бути прописана, для того щоб далі отримувати статус, і люди з Росії телефонують йому: «Ви ж усім допомагаєте, пропишіть мене у себе». Тобто ви, українці, такі великодушні, то допомагайте нам. Він в подиві, він каже: моє перше завдання як громадянина України – допомагати своїм, а ви кажете – пропишіть мене у себе».

Я вважаю, що потрібно в Києві створювати потужний центр медіа, потужні ЗМІ, які б боролися і протидіяли російській пропаганді. Дуже багато було розмов про це ще на Майдані. Війну без цього не виграти. Треба мізки повертати на Донбасі та в Криму, тому що люди підсаджені на російський зомбоящик, іншого вони нічого не сприймають. А всі ініціативи – і «Новий регіон», і десяток інших медіапроектів – це приватні ініціативи. Мені здається, немає розуміння того, що війну звичайними військовими методами не виграти, тобто потрібно відповідати російській пропаганді. Україна поки в цьому сенсі повністю програє і за кордоном, і навіть всередині країни. Завдання можна розглядати більш вузько: давайте спочатку будемо протидіяти російській пропаганді в Києві і в околицях, тому що і тут дуже багато людей підсаджені на російське телебачення. А враховуючи, що економічна ситуація дуже складна, у людей дуже погано з фінансами, вони дивляться і вірять.

«Ми оголосили про створення Російської повстанської армії»

Андрій Кузнєцов, співголова петербурзької організації Національного демократичного альянсу, творець мережевого співтовариства #Orange 16 червня 2014 року попросив політичного притулку в аеропорту Бориспіль.

«Я в Києві вже два тижні, і мені тут дуже подобається. Тут немає таких обмежень, як в Росії, тут дуже комфортно, і мене як громадянина Росії ніхто не утискає», – розповідав він тоді в інтерв'ю Радіо Свобода. Андрій, як і раніше, живе в Києві і розробляє свій головний проект об'єднання політемігрантів в Російську повстанську армію.

– Я не розчарувався в Україні як в країні, але розчарований тим, що практично всі емігранти з Росії, які попросили політичного притулку, отримали відмову. І я теж отримав відмову на тій підставі, що у мене немає на руках підтвердження, що мене переслідували в Росії. Пізніше мені сказали, що навіть такі документи не є гарантією. Так чи інакше відмовляють усім, але під різними приводами. Я, як добропорядний громадянин, подав апеляцію до суду. Мені через два тижні прийшов документ, що я можу перебувати на території України до рішення суду. До сьогоднішнього моменту жодної інформації немає, наступного листа я не отримав, ситуація зависла. У іноземних добровольців, які б'ються в добровольчих батальйонах на боці України, точно така ж проблема. Тут є добровольці з Грузії, з Білорусі, з Росії. Україна не може розглядати їх як біженців, тому що вони воювали зі зброєю в руках. Тому зараз відбувається збір підписів під петицією на сайті президента України із закликом дати громадянство іноземним добровольцям. Наприкінці минулого року ми оголосили про створення Російської повстанської армії. Хочемо об'єднати людей для того, щоб наш голос був більш істотний. Не обов'язково військові – це просто люди, які безпосередньо намагаються допомогти Україні, а від неї хочуть отримати хоча б гарантію захисту, гарантію невидачі Росії. За зразок ми вибрали Українську повстанську армію.

«Я провів півтора року не в російському СІЗО, а на волі, насолоджуючись життям»

Кандидат фізик-математичних наук Олег Шро працював у філії Брянського державного університету в місті Новозибкові, до України переїхав у 2013 році, побоюючись, що проти нього може бути сфабрикована кримінальна справа. У червні 2014 року він розповідав Радіо Свобода про те, що сподівається отримати статус біженця впродовж півроку. Все виявилося складніше, але Олег Шро не скаржиться на бюрократію.

– 31 грудня 2014 року державна міграційна служба України винесла рішення про відмову мені в наданні статусу біженця. Це рішення я отримав на руки тільки на початку лютого, а 5 лютого я подав позов до суду, що дозволено законом. 10 серпня суд виніс рішення на мою користь, скасував рішення ДМС. Але постанову ще ніхто не отримав на руки, тому очікується процес апеляції та касації у цій справі. Тож рішення винесене, але поки ще інші процесуальні дії з ним не відбувалися.

Я, чесно кажучи, до ситуації ставлюся з розумінням. ДМС насправді не має можливості фільтрації тих, хто подає на статус біженця. Я – представник країни, яка воює проти України. У мене – громадянство російське. Хіба мало? А у СБУ, яка має можливість такої перевірки, теж є своя робота, вони завантажені іншими речами під час цієї війни. Самі знаєте, відбуваються теракти, спроби проникнення різних диверсійних груп тощо. Тобто у них роботи вистачає і без нас, тому відмова зрозуміла. Я не ображаюся, я ставлюся з розумінням. Процес затягується, минуло вже майже півтора року, я все в тій же підвішенію ситуації по суті справи, але спасибі Україні, бо ці півтора року я провів не в російському СІЗО, а на волі, насолоджуючись життям.

Повернутися до Росії у мене бажання немає. В Україні я відчуваю себе досить комфортно в психологічному плані попри всі складнощі. Я фізик-математик, у мене є досвід програмування, розробки математичних моделей, реалізації програм. Роботу можна знайти, але, на жаль, потрібний офіційний статус для цього. Тому що, як правило, це робота на іноземних фірмах, вони не йдуть на нелегальне прийняття співробітників до себе. А я живу з довідкою, яка продовжується кожного місяця. Відповідно, щоб влаштуватися на роботу, мені потрібно як іноземцеві отримати дозвіл. Але дозвіл на роботу дається тільки на термін перебування – за довідкою це місяць, і готується цей дозвіл два тижні. Тобто півмісяця я готую довідку, півмісяця я можу по ній працювати, потім при продовженні довідки все повинно повторюватися знову. Жоден роботодавець на це не піде.

Мені часто доводиться ходити за різними довідками і жодного разу мені не натякнули, що потрібно дати хабар: ні прямо, ні побічно. Українські чиновники мені подобаються більше, ніж російські, тому що це дуже доброзичливі люди, коректні, ввічливі, ніяких до них претензій. Різні ситуації бувають: я приїжджаю, наприклад, продовжити довідку, начальника немає на місці, без його підпису довідку не можуть продовжити. Я його чекаю. Буває іноді, що це затягується на дуже тривалий час, втрачаєш практично весь день. Але всі кажуть: вибачте, самі розумієте. Тобто все надзвичайно ввічливо, завжди коректно, ніяких нарікань у мене немає.

«В України є майбутнє, у Росії майбутнього немає»

Громадський активіст Іван Сімочкін в 2014 році вирішив переїхати з Москви до Херсона. «Я росіянин, але відтепер я не росіянин, я – російський українець. На жаль, я не можу виїхати негайно, хоча дуже цього хотів би. І ця необхідність залишатися в Москві мене дуже обтяжує», – говорив він в інтерв'ю Радіо Свобода. Переїзд затягнувся, Іван поки ще живе в Москві, але його плани не змінилися.

– Я прожив у Росії майже все своє життя з моменту, як я після школи переїхав з Херсона і вступив до МДУ в Москві, було це ще в радянський час. Завжди вважав себе росіянином, завжди вважав Росію такою ж своєю батьківщиною, як і Україну. Але півтора роки тому, коли почалася війна, я сказав, що Росія для мене померла, що з цим народом я більше не хочу мати нічого спільного і їду додому до Херсона.

Минуло півтора року, виїхати до цих пір так і не вдалося – не відпускають невирішені проблеми. Але свої оцінки я не тільки не змінив, навпаки, мене зараз вражає, як же я раніше міг вважати цей народ своїм. Вражає байдужість, безсоромність, безпринципність росіян. Скільки б крові не пролилося, скільки б злочинів не скоїв Кремль від їх імені та руками їхніх співгромадян, жителів Росії це абсолютно не хвилює. Вони зовсім не «обмануті», вони просто не хочуть нічого знати, а якщо раптом і дізнаються про те, що відбувається, то реакція одна – «все правильно ... так і потрібно ... інтереси Росії ... це все наше…»

Я ні з ким тут не сперечаюся, нікому нічого не намагаюся пояснити. Розмовляти з ними просто нема про що, безглуздо. Є мікроскопічна групка нормальних людей, у тому числі мої друзі, вони не просто в меншості, вони – вимираючий вид. І практично всі – або вже виїхали, або збираються їхати, або переймаються через те, що виїхати не можуть.

Постійно стежу за новинами з України, за тим, що там відбувається – на фронті, в політиці, в суспільному житті, добре, що інтернет дозволяє отримувати абсолютно всю інформацію. В Україні зараз все дуже непросто. Війна, найважчі проблеми в економіці, що залишилася у «спадок» злодійська чиновницька система, яку дуже важко побороти. Але це жива країна, живий народ, у нього є майбутнє.

У Росії майбутнього немає, а сьогодення – огидне. Залишатися тут морально дуже важко. Сподіваюся, незабаром я все ж вирвуся звідси і повернуся додому до України. Моє місце – по той бік лінії фронту.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода