Останні півтора року головне відторгнення в Україні викликають не так розмови про «хохлів-фашиків», скільки про «братні народи». Тому російські ліберали раз за разом наступають на одні й ті самі граблі. Але, справедливості заради, треба сказати, що це непорозуміння взаємне.
Зрозуміло, чому в Україні не люблять прокремлівських хлопців – власне, любити їх українському громадянинові нема за що. Але не менш ревно, ніж у російських хранителів, Україна вдивляється в російських лібералів. Часом абсолютно марно.
У російському лібералі українцеві завжди ввижається імперець. Який лише хоче підмінити танк кредитом, окупацію борговим тягарем, а відкриті розмови про вторинність української культури кулуарними міркуваннями. І треба сказати, що в низці випадків саме про це і йдеться.
Тому що російський ліберал – дуже широке поняття. Такий ярлик вішають на всіх, хто не співає осанну Кремлю і не вимагає вимити чоботи в Дунаї або Рейні. А серед цих людей трапляються абсолютно випадкові хлопці. Зокрема й ті, хто став «лібералом» вимушено, а насправді – всі «нульові» займався будівництвом тієї самої вертикалі, яка сьогодні відкинула своїх творців і випросталася на весь свій безсучковий зріст.
Але це не змінює того, що всі узагальнення неправильні.
Палке бажання українців побачити тотальну тотожність у поглядах з російськими лібералами від самого початку приречене. Більше того, воно мало чим відрізняється від бажання російських хранителів оголосити росіян і українців одним народом. Адже якщо народи різні, то і погляди представників цих народів – навіть надзвичайно ціннісно близьких – відрізнятимуться. Якщо українців дратує спроба Кремля змусити їх думати так само, як росіян, то чому українці хочуть від росіян, щоб ті думали точно так само, як громадяни України?
Оптика точок зору завжди відрізнятиметься. Нехай навіть у дрібницях. Різні – значить різні.
Громадяни України емоційно можуть висловлюватися про бажаність повторення «донбаського сценарію» десь у російській глибинці. Але чи означає це, що російський ліберал має бажати точно того ж?
Громадяни України можуть хотіти, щоб весь спектр їхніх негативних емоційних переживань останніх півтора року (страх, відчай, біль, невпевненість) відчули росіяни. Але чи можна дорікати російському лібералу в тому, що він не хоче мріяти про це?
Проблема української громадської думки в тому, що вона безкомпромісна. Вона хоче побачити в російському лібералі повного і беззастережного прихильника, який би не тільки говорив «в» замість «на», але ще б мислив інтересами України, а не Росії. Але чим спроба зробити з росіянина українця відрізняється від мрії кремлівських імперців зробити з українця – росіянина?
Так уже сталося, що головне питання сьогоднішнього порядку звучить досить просто. Раз уже Кремль воює з Україною, то кожному належить визначитися, чиєї перемоги і чиєї поразки він бажає. Але якщо ваш співрозмовник з Росії не бажає ставити знак рівності між Кремлем і Росією, не варто на нього тиснути. Ви можете не спілкуватися з ним зовсім, але безглуздо вимагати від нього неможливого.
І зараз ідеться лише про логіку комунікації. Ніхто не закликає вас її підтримувати, якщо ви того не бажаєте: кожен вільний обирати собі співрозмовника. Якщо ваш російський співрозмовник збігається з вами в поглядах на належність Криму і в питаннях про те, кому платити за долю зруйнованого Донбасу, це добре. Але не можна дорікати йому тим, що він не хоче повторення українського сценарію в Росії.
Тому що формула «Україна – не Росія» має і зворотну редакцію. Яка говорить, що «Росія – не Україна».
Час уже поставити крапку в цьому питанні, чи не так?
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті Крим.Реалії
