Зелене світло для перекроювання європейських кордонів Росії у 2008 році дав Ніколя Саркозі, припускає автор Liberation. Якщо антидемократичні сили щось заявляють, то це означає, що вони цього прагнуть, однак Заходу після завершення Холодної війни бракує уяви, пише видання The Wall Street Journal і запитує: чи не тому стала для нього такою несподіванкою російська агресія? А французька la Croix аналізує, які уроки дали Євросоюзу ситуації у Польщі та сусідній Україні.
У редакційній статті французької газети Liberation автор Елен Деспік згадує вторгнення Росії до Грузії, сьома річниця якого відзначатиметься наприкінці цього тижня. «Російські війська були не виснаженими недостатнім харчуванням солдатами, на кшталт тих, що, як гарматне м’ясо, були послані воювати на Кавказ у 1999-2000 роках із чеченцями, що прагнули незалежності. Це була добре тренована, відмінно озброєна, спеціально навчена армія, що підкорялася командам і дотримувалася дисципліни…»
За вісім років завдяки газу та нафті Путін створив справжню армію, а колишня російська потужність повернулася, констатує автор.
Однак, серед французів донині є чимало переконаних, що саме завдяки тодішньому президентові Ніколя Саркозі та його дипломатичним зусиллям у момент, коли російські війська збиралися увійти до Тбілісі, вдалося домогтися від Путіна режиму припинення вогню, йдеться у статті. Водночас, Елен Деспік приходить до ще одного висновку: у документі, підписаному тоді Росією, ніде не згадувалася територіальна цілісність Грузії. «Виявляється, ще у той час, коли села Осетії покидали грузини, що були там етнічним населенням, європейці погодилися, що кордони держав континенту можуть бути змінені тільки через примхи та апетити потужних країн-сусідів», – констатує автор статті «Минає сім років, як Путін наробив шуму у Грузії».
«Демократичний світ переміг у Холодній війні, однак недооцінив наполегливість нових загроз свободі», – пише у своєму коментарі для газети The Wall Street Journal виконавчий директор Міжнародного форуму демократичний досліджень Крістофер Вокер. Беручи для прикладу президента Володимира Путіна, Ісламську державу та лідерів Китаю, автор ілюструє ними те, якими помилковими виявилися уявлення Заходу щодо цих трьох явищ.
Чимало антидемократичних сил, які не вміщалися в нашій уяві, нині скористалися ситуацією і прагнуть змінити світовий порядок, зауважує Вокер. «Ще декілька років тому перебільшенням вважалося б припущення, що Москва силою анексує Крим і спровокує криваву війну на сході України, яка призведе до масових руйнувань і забере тисячі життів. Також важко було собі уявити, що в 2015 році уряд Росії зможе розчавити громадянське суспільство настільки, що це нагадуватиме радянську епоху, а над Борисом Нємцовим, широко знаним лідером опозиції, вчинять холоднокровну розправу в двох кроках від Кремля», – пише автор.
Підсумовуючи, автор статті на тему недоліків західної уяви застерігає: «Навіть після понад року війни в Україні багато хто вважає, що важко собі уявити, що амбіції Кремля можуть зайти ще далі. США і Європейський Союз досі не можуть повірити у те, що нинішній високий рівень загроз, щодо, наприклад, країн Балтії, може зрештою перетворитися на щось ще більш небезпечне… Нам, як і раніше, складно припустити, що Росія та інші підбадьорені нею неліберальні сили, коли щось кажуть, то це означає, що вони саме цього прагнуть. І що вони далі намагатимуться змінити ліберальний порядок, що склався після Холодної війни, і це триватиме, доки його не захистять».
Про те, які уроки має засвоїти Європейський союз із історій України та Польщі, пишуть у своїй статті у французькій газеті la Croix британський міністр з європейських справ Давід Лівінґтон і заступник міністра закордонних справ Польщі Конрад Павлік. Урядовці вказують на щорічне зростання польської економіки, якій у 90-х роках перспектива вступу до ЄС відкрила «вікно можливостей», і сусідню, загнану до «глухого кута», економіку України, з її незаконно анексованим Кримом, розгорнутою росіянами війною на сході та руйнівною для демократично обраної української влади пропагандою Кремля.
І це при тому, що стартові позиції після розпаду радянського табору у цих двох посткомуністичних державах були приблизо однакові.
Головним уроком для ЄС, на думку представників Британії та Польщі, є те, що «ми в ЄС повинні залишатися твердими у намірах відрадити Кремль продовжувати цю політику. Дипломати повинні продовжувати грати свою роль і на рівні ЄС, і на двосторонній основі, щоб переконати російських політиків, що дестабілізація України не на користь нікому, і особливо, не в інтересах Росії».
Інший урок, продовжують міністри Лівінґтон і Павлік, – необхідна допомога українцям перетворити свою країну на таку ж демократичну й ринкову державу, якою нині стала Польща. «Польща тепер має процвітаюче громадянське суспільство, вільні засоби масової інформації, ринкову економіку і є конкурентоспроможною. Для виконання цих непростих завдань послідовно працювали польські уряди, а лідери громадянського суспільства та ділового світу їм присвятили всі свої зусилля протягом останніх двадцяти п’яти років», – зазначають автори.
Україна наразі теж стала на цей шлях, і її зусилля вже приносять свої плоди, пояснюють європейські урядовці.
«Однак багато чого ще належить зробити: скоротити бюрократизм, створити атмосферу, в якій підприємства можуть процвітати, а також обмежити вплив олігархів. Ми, Європейський Союз, повинні зробити все можливе, щоб заохотити ці зусилля, тож потрібна конкретна підтримка», – закликають своїх партнерів по ЄС міністри Давід Лівінґтон і Конрад Павлік.
