В середині квітня цього року недержавна організація «Міжнародний захист прав людей-інвалідів» (Disabled Rights International) оприлюднила звіт про стан дитячих будинків, інтернатів та інших закладів, в яких перебувають діти-сироти в Україні, матеріали для якого вони збирали протягом двох попередніх років. У звіті «Немає шляху додому» йдеться про залишених напризволяще дітей, сексуальну та трудову експлуатацію, фізичні та психологічні знущання над дітьми в інтернатах.
Скільки всього дітей-сиріт в Україні ніхто не знає – говорять автори звіту. Хоча збирати дані вони почали ще до початку бойових дій на cході України. Окрема глава присвячена збільшенню загрози того, що діти стають жертвами торгівлі у результаті війни, коли їх переміщують в інші регіони України чи в Росію, чи якщо вони залишаються в районах під контролем бойовиків.
Директор організації «Міжнародний захист прав людей-інвалідів» Лорі Ейгерн в інтерв'ю «Голосу Америки» переконує, що це не «чорний піар», спрямований проти України, бо такі проблеми є типовими для країн, де дітей-сиріт виховують у великих дитячих будинках.
Сама система сегрегації таких дітей, вилучення їх з соціуму сприяє порушенню їх прав. Організація «Міжнародний захист прав людей-інвалідів» оприлюднила кілька подібних звітів, присвячених ситуації з сиротами в інших країнах, включно з Росією. До того ж в Україні, говорить Лорі Ейгорн, на відміну від її північного сусіда, є сподівання, що ситуація зміниться на краще.
– Ви пишете, що в Україні немає єдиного реєстру дітей. Ніхто насправді не знає, скільки дітей знаходиться в інтернатах в Україні...
– Ми самі були здивовані, що навіть уряд не знає, скільки дітей в інтернатах та в інших закладах для сиріт. Оцінки коливаються від 82 до 200 тисяч, залежно від того, з ким ви говорите. ЮНІСЕФ подає цифру в 28 тисяч. Неурядові організації, що безпосередньо працюють з дітьми, кажуть, що їх набагато більше. Це, звичайно, величезна проблема, бо невідомо, скільки дітей пропало, якщо ніхто не знав, скільки їх було. На жаль, це дуже небезпечна ситуація для дітей з точки зору торгівлі людьми, зникнення.
– Ви особисто збирали дані для цієї доповіді. Що Вас вразило найбільше?
– Вразило, що практично усі інтернати для дітей інвалідів знаходяться в дуже віддалених районах. В кімнатах діти сидять чи лежать, ні чим не зайняті. Деякі прив’язані до дитячих ліжок, часто наодинці. Постійно лежать в дитячих ліжках особливо ті, хто не може ходити, кому потрібно бути в інвалідному візку, рухатися. На жаль, ми бачили дуже багато інтернатів з рядами і рядами дитячих ліжок, в яких лежать діти з церебральним паралічем, розщелиною хребта, які там згасають.
Я бачила це не лише в Україні, а і в інших країнах в Східній Європі, Латинській Америці, Азії – діти, які мають проблему з мобільністю, не можуть рухатися без допомоги, їм потрібен інвалідний візок, фізична терапія, бо, якщо вони весь час лежать в дитячих ліжках, їх м’язи атрофуються. І ми бачили, коли дітей на все життя просто залишають в ліжках.
І ці діти довго не живуть. Діти-інваліди ніколи не виходять з дитбудинків, їх переводять в якісь інші задні кімнати, потім до закладів для дорослих. Вони залишають ці установи тільки, коли помирають.
Я була в одному дитбудинку в Східній Україні, де був, як я думала, хлопчик років 9. Вихователька сказала, ні, йому 21 рік. Він розміром з дитяче ліжко, тому що він просто не може рости більше, ніж він має для цього простору. Я запитала виховательку, як довго він там був, а вона відповіла, що 11 років. Не в інтернаті 11 років, в цьому ліжку, бо вони, сказала вона, їх ніколи не виймають.
«Ми їх годуємо в ліжку. Ми міняємо їх підгузки, одяг, ми їх там тримаємо, бо в них немає жодних почуттів. В них немає мозку», – сказала вона мені.
І ті, хто навіть не має інвалідності, потрапляючи до дитбудинків, особливо, якщо вони там опиняються немовлям, набувають інвалідність.
Також я зробила чимало інтерв’ю з колишніми мешканцями дитбудинків. Їх випускають в 16-18 років і в них дуже важке життя. Вони живуть на вулиці, в каналізації. Вони дуже вразливі до того, щоб потрапити до торговців дітьми. Вони дуже наївні. В них немає практичних навичок. Рівень наркоманії та захворювання на ВІЛ серед цих дітей дуже високий. І вони довго не живуть. Нещодавно я бачила доповідь однієї недержавної організації, яка з ними працює, в якому говориться, що такі діти, після закінчення дитбудинку, живуть в середньому 10-15 років.
– У своїй доповіді Ви згадуєте сексуальну наругу над дітьми в дитбудинках та трудову експлуатацію. Наскільки це явище поширене?
– Державний департамент США робить щорічний звіт щодо торгівлі людьми у світі. Україна має поганий рейтинг. І там чітко написано, що діти в сиротинцях – і знову ж таки це не лише проблема України – дуже вразливі до того, щоб стати жертвами торгівлі людьми. Ніхто за ними не слідкує. Потім додати до цього ще війну. Дітей переміщують з місця на місце. Це створює дуже небезпечну ситуацію.
Ми говорили з сиротами – випускниками з дитбудинків, працівниками українських недержавних організацій, які працюють з безхатьками, жертвами торгівлі людьми – і вони всі говорять, що діти-сироти – легкі мішені для торговців людьми.
Міністерство праці США сказало, що в Україні існує реальна проблема з торгівлею людьми з метою примусової праці. І ми говорили з дітьми, які працюють на фермах при сиротинцях по 12 годин на добу. Їм не платять, а хтось на цьому заробляє гроші.
Порнографія – інша проблема. Експерти розповідають, що сиротинці – ідеальне місце, де шукати дітей для зйомок в порнофільмах. Нечесні директори та штат можуть заробити на цьому. Міністерство праці США називає це найгіршою формою примусової праці дітей.
– Як Україна порівнюється з іншими країнами, в яких Ви працювали?
– Україна – велика країна з великою кількістю дитячих будинків та сиріт. Ми не побували у всіх них. Ми навіть не могли знайти усі, якщо б ми навіть хотіли, бо ніхто не знає, скільки їх є. Але ми побували в багатьох. І ми побачили те, що ми бачили в інших країнах: діти, що постійно в дитячих ліжках, зв’язані діти, діти в клітках, в кімнатах-ізоляторах. Занедбані діти. Ми бачимо це практично скрізь. Сексуальна наруга – це також дуже часто трапляється з дітьми з дитбудинках.
– І до цього додається війна…
– Ми знаємо, що люди, які працюють в цих установах на сході України, не отримували зарплати, ліків, навіть їжі. Багато дітей перемістили. І немає чіткої звітності щодо їх переміщення. Ми бачили повідомлення, коли працівники дитбудинків тікали і робили оголошення, щоб люди в селах прийшли та забрали дітей. І це відкриває дорогу для торгівлі людьми. Завжди в ситуації війни збільшується торгівля людьми.
– Я сама була в дитячих будинках в Україні і бачила репортажі з них – це не завжди так жахливо. Діти доглянуті, гарно вдягнуті, деякі навіть з телефонами. Є ж в Україні і гарні інтернати, чи не так?
– Безумовно, що є інтернати, які чисті, в них дітей достатньо годують. Але навіть якщо дитбудинок гарний, дітям потрібна родина, щоб емоційно розвиватися, їм потрібна індивідуальна увага, особливо маленьким дітям. Це складова частина їхнього розвитку. Оцінюється, що за кожні три місяці, що дитина проводить в дитбудинку, вона втрачає місяць когнітивного розвитку.
Ми бачимо дітей, які починають нормально в дитбудинках, повертаємося через якийсь час, а вони сидять і гойдаються вперед-назад, в них з’являються симптоми аутизму, бо вони не отримують достатньо стимуляції. Вони стимулюють самі себе, інколи завдаючи собі травму – кусають, б’ють самі себе. Вони мають щось відчувати, крім нудоти, в яке перетворилося їхнє життя. Я бачила дітей, які були нагодовані, помиті, в чистих піжамах, але вони лежали і помирали просто від браку дотику.
Якщо діти потрапляють в інтернати в більш старшому віці, то вони зазнають меншої шкоди, але і в них, згідно з великою кількістю досліджень, є проблеми у відносинах, неготовність вести самостійне життя у дорослому віці. І це я говорю про гарні дитбудинки. Але, якщо діти ізольовані і ніхто не спостерігає, то багато можливостей для знущання.
– Частково всі ці проблеми можна пояснити тим, що Україна та інші країни, де Ви працювали – бідні країни. Але далеко не все. Коли я бачила ілюстрації до Вашого звіту, то мене здивувало, що в кімнатах з лежачими дітьми голі стіни, взагалі нічого немає. Вирізати та повісити картинку з журналу на стіну нічого не коштує. Чому в них немає іграшок, телевізора? Люди ж жертвують. Придумати якусь стимуляцію для лежачих дітей не так і важко.
– З мого досвіду, і це не тільки в Україні, існує переконання, що ці діти не мають таких саме почуттів, які ми маємо, чи наші діти мають. Я бачила, як лікарі роблять хірургічні операції дітям-інвалідам без анестезії, бо, кажуть, що вони не відчувають болю.
Коли ми вперше приїхали в Грузію, ми побачили багато дітей з гідроцефалією, це коли дитина народжується, рідина з хребта потрапляє в мозок і накопичується там. Голова дитини стає розміром з футбольний м’яч. Існує дуже проста процедура – зразу після народження робиться невеликий надріз і ця рідина стікає. 98% дітей після цього не мають негативних наслідків. Ми пішли в Будинок малюка в Грузії, а там ряди дитячих ліжок з дітьми із величезними головами.
Ми привезли з собою зі США невролога. Нам сказали, що ці діти не мають ніяких знеболювальних, тому що вони не відчувають жодного болю. Невролог їм сказав, що ці діти помирають страшною, болючою смертю. На щастя, через наші зусилля в Грузії це змінилося. Зараз усі діти з гідроцефалією негайно після народження проходять цю процедуру. А тим, для кого це запізно, дають знеболювальне.
Але зараз чомусь вірять, що ці діти відрізняються від нас. Чим більше ми зможемо дивитися на них, як на щось чужорідне, тим простіше бути жорстоким і не думати про них, як про людей. Але вони мають такі самі емоції, почуття, відчувають біль.
– Ви виступаєте взагалі за закриття інтернатів та дитячих будинків, так?
– Ми б хотіли, щоб інтернати стали безпечними для тих дітей і щоб реально постаратися, щоб знайти дітям родину, аби вони не помирали в цих установах. І щоб нове покоління ніколи в цих місцях не опинилося. Ідеальна річ, це коли діти залишаються зі своїми родинами, якщо це можливо. Немає бути так, щоб брак незначної кількості грошей тримав дитину в дитбудинку. Ті самі гроші, що витрачаються на дітей в дитбудинках, краще передати їхнім родинам, які б їх ростили.
– Але якщо батьки наркомани, знущаються над своїми дітьми?
– Звичайно, дітей треба захищати. Але 400 дітей в дитячому будинку – це не захист. Навіть якщо батьки не можуть дбати про своїх дітей, то завжди є бабусі, тітки, дядьки, старші сестри тощо. Але навіть, якщо цього не можна організувати, то тоді треба шукати прийомну родину, або невеликі дитбудинки сімейного типу, з 3-5 дітьми. І їх підтримувати. Це набагато краще і для дитини, і для держави.
Багато країн припинили міжнародні всиновлення саме через це – бо в дітей можуть бути батьки чи родичі у власній країні. І міжнародне всиновлення відкриває двері для торгівлі людьми. Якщо родина має можливість отримати підтримку, то вони захочуть повернути своїх дітей чи ніколи від них не відмовляться. Але, якщо ти маєш інших дітей, мусиш працювати, немає дитячих садочків, щоб залишити дитину, якоїсь медичної підтримки, то що ще залишається робити? Навіть, якщо ти любиш цю дитину і хочеш її, залишити її неможливо.
Ми бачили, як в дитбудинок прийшла жінка, уся в сльозах, вчителька англійської, з дитиною 6-7 років, яка мала ментальне порушення. Вона каже: «Я сподіваюся, що дитина не буде мене пам’ятати». Це просто рве моє серце на шматки. Вона опинилася в безвихідній ситуації, але мала вона хоча б невелику підтримку, і дитина б з нею залишилася. І це дешевше, ніж дитячі будинки. І це набагато корисніше для дитини.
– А чи не буде так, що родини візьмуть прийомну дитину заради грошей та ще будуть її експлуатувати чи знущатися над нею? Як цьому зарадити?
– Безумовно, можуть бути проблеми в прийомних родинах. Але, по-перше, є ж система соціального моніторингу, служби, які стежать за цими родинами. Але, якщо навіть це не спрацьовує, навіть той факт, що дитина повертається до громади робить її більш захищеною – сусіди, однокласники, родичі можуть побачити, що щось не так, та зреагувати. А діти в сиротинці у двох годинах їзди від найближчого населеного пункту нічим не захищені.
– Ще кілька років тому в Україні був задекларований відхід від великих дитячих будинків до опіки над дітьми сімейного типу. Чи Ви побачили якійсь прогрес?
– Однозначно, це дуже повільний процес. Багато недержавних громадських організацій в Україні, як міжнародних, так і українських, роблять чудову роботу. Існують модельні програми. Світовий банк надає кредит в 20 мільйонів доларів українському уряду, щоб допомогти цьому процесу. На жаль, ці гроші призначаються винятково для дітей без інвалідності. (Згідно з описом проекту Світового банку, в одній з чотирьох пілотних областей України мають бути реформовані саме заклади для дітей-інвалідів. Також проект передбачає виділення додаткових 15 мільйонів доларів у разі досягнення визначених цілей – зниження кількості дітей в державних закладах на 40% та прийняття законодавства, необхідного для надання соціальних послуг визначеній групі приватними та недержавними організаціями – ред.)
– А щодо будинків сімейного типу? Чи це гарна ідея?
– Ідеально – це родини. Потім є родичі, прийомні батьки і як останній варіант – дитячий будинок сімейного типу. Але, якщо дітей в такому будинку стає 10-15, то позитивні наслідки зводяться нанівець. Виникають такі самі проблеми.
Згідно з дослідженнями, має бути не більше 6 прийомних дітей, бо, якщо більше, то переваги такого виховання починають зменшуватися. Але головне, що підтримка родинам вирішить багато проблем.
– Через таку реформу проходять багато країн. Чи є якісь помилки, на яких Україна могла б навчитися чи приклад, який не варто повторювати?
– Мене неприємно вразило, навіть шокувало те, як це проходило в Румунії. ЄС сказав Румунії, що вони мусять зменшити кількість дітей в інтернатах в якості однієї з умов вступу. Коли ми там були, ми побачили, як дітей ховають, щоб зменшити цифри. Ми побачили багато дітей без свідоцтва про народження. Дітей просто залишали в пологових будинках і вони не були враховані, аби зменшити статистику.
Ще ми побували в одному місці, про яке я ніколи не забуду. Воно було поруч з лікарнею, такий невеличкий цегляний будинок. На ньому була вивіска «Центр харчування» чи щось подібне. Коли ми зайшли, то побачили, що там просто ховають ніде незареєстрованих дітей: там було 60 дітей у віці від новонароджених до трьох років і всього дві жінки, що за ними доглядали. І жодного звуку. Середина дня і повна тиша. Жінки були у розпачі. Вони нам кажуть: «Ми вже так далі не можемо. Все, що ми можемо, так це міняти їм підгузки та годувати. Інколи у нас немає часу навіть їх годувати. Ми даємо їм пляшечки, які вони самі тримають». Це було важко бачити: 60 мовчазних дітей. Вони мовчать, бо знають, що немає сенсу плакати – до них все одно ніхто не підійде. Не думаю, що багато з них вижило. Їм потрібна любов так само, як їм потрібне харчування. Їм потрібен дотик. Вони помирають від неможливості розвиватися.
– Але ж і в США ситуація колись була подібною…
– 30-50 років тому в нас були люди, в яких були вади розвитку, діти, дорослі, яких просто закривали в психіатричних лікарнях. У нас були психіатричні лікарні, з яких люди ніколи не виходили. Умови там були жахливі. Колись дітям, які були в інвалідних візках, було заборонено ходити в школу разом з усіма. Це була велика боротьба. Вона велася в судах. Родини були найкращими адвокатами. Зміни забрали багато часу. Сподіваюся, що в решти світу так багато часу не забере. Ми вивчили наші уроки. Ми знаємо, як це зробити, і знаємо, що це можна зробити.
Діти та дорослі – інваліди можуть мати гарне життя. Вони заслуговують на такі ж людські права, як і всі люди. У нас багато людей, які з нами працюють, які були частиною кампаній із закриття дитбудинків та інших подібних установ у США і в Європі.
– Думаю, що на сьогодні, завдяки великому обсягу наукових досліджень, усі розуміють, що навіть в бідній родині дитина розвивається краще і є щасливішою, ніж в найкращому інтернаті. Яка основна перепона в переході на модель, яку Ви пропонуєте?
– Організувати цю систему складніше, ніж побудувати будинок і поселити туди дітей. Інколи люди люблять бачити, куди йдуть їхні гроші – в будинок, наприклад. Але головне – це ставлення, яке має змінитися, особливо, що стосується дітей-інвалідів. В багатьох країнах люди не бачили, щоб діти-інваліди йшли в школу, вели повноцінне життя разом зі всіма. Вони невидимі. Тут багато дискримінації.
– У Вашому звіті міститься чимало критики також на адресу міжнародних інституцій, включно з структурами американського уряду, які допомагають дітям. Що вони роблять не так?
– Ми критикуємо їх за те, що вони зосереджуються на допомозі дитячим будинкам, як в Україні, так і в інших частинах світу. Гроші мають йти у родини, яким потрібна допомога. До 95% дітей в українських сиротинцях мають родини. Інвалідність та бідність штовхають дітей в дитячі будинки. Велика частина цієї проблеми була б вирішена, якби невелика частина цих грошей, що йдуть на будівництво чи ремонт будинків, надходила б безпосередньо в родини. Це не так дорого коштує допомогти родинам, які хотіли б залишити своїх дітей вдома. Але в Україні, як і в багатьох інших країнах, багато лікарів кажуть: «Забудь про цю дитину, яку ти тільки що народила з інвалідністю, ти не зможеш за нею доглядати. Віддай її в інтернат. Піклуйся про своїх здорових дітей». Ми багато такого чули. Це ставлення має змінитися. І гроші мають йти в родину, а не в дитячі будинки.
– Також у Вас присутня критика волонтерів, особливо людей з багатих країн, які допомагають дітям в бідних. Це дуже дивно читати.
– Так званий волан-туризм (voluntourism) сильно поширився навколо світу, не тільки в Україні. Люди йдуть волонтерами в дитячі будинки на пару тижнів – гратися з ними, міняти їм підгузки, годувати. На жаль, за цим ніхто не слідкує. І незнайомі люди приходять в дитячі будинки, до дітей, які вже мають порушення з емоційною прив’язаністю, а кожні два тижні приходять незнайомці. Як правило, вони платять, щоб бути волонтерами. Дитячий будинок отримує частину грошей, а також – агент, який це влаштовує.
Я б порадила дуже обережно ставитися взагалі до допомоги дитячим будинкам. Дуже часто гроші не йдуть на користь дітям. Ми це багато бачили, і не лише в Україні. Люди, які бачать наші доповіді, бачать занедбаних, недогодованих дітей чи яких зв’язують, і кажуть «ми хочемо допомогти – надіслати гроші, іграшки, одяг, телевізор». У дев'яти випадках з десяти ці речі не дістаються дітей, особливо, в бідних країнах, де люди не мають цих речей для своїх власних родин. І саме це підживлює систему дитячих будинків. Наприклад, в Катманду, в Непалі, 10 років тому було 10 дитячих будинків. Але нещодавно, коли стався землетрус, вже 700 дитбудинків. Діти перетворилися на товар. Директори шукають дітей: вони їдуть в бідні, сільські райони, переконують батьків віддати дітей, мовляв, вони будуть краще харчуватися, отримують освіту.
На жаль, діти опиняються в складних ситуаціях, коли вони можуть стати жертвами торгівлі людьми, педофілів. Волонтери мають найкращі наміри, це покращує їх самооцінку, але у результаті вони шкодять дитині.
– Щоб Ви порадили звичайним людям в Україні та в США, які хочуть допомогти сиротам в Україні. Як краще це зробити?
– Існують гарні модельні програми в Україні, які роблять дуже добру роботу. Я б шукала недержавні громадські організації і благодійні організації в Україні, які допомагають тому, щоб родини вціліли, які надають соціальні послуги, наприклад, школи для дітей з інвалідністю, дитячі садки для бідних прошарків населення. От така допомога дуже корисна.
