(Рубрика «Точка зору»)
Під час написання цієї статті ще тривав конфлікт між представниками «Правого сектору» та силовиками на Закарпатті. Але як би він не закінчився, сам конфлікт змушує задуматись над багатьма речами.
Розмита ідентичність, російська агентура й кримінальні клани
Років п’ять тому побував я на Закарпатті й поспілкувався з простими людьми. Захотілося знати, як вони себе ідентифікують. Спілкувався, зокрема, в районі, де відносно сильні позиції так званих русинів. Тут практично розмовляють не українською мовою, а на місцевих діалектах. Навіть можна побачити «русинські» написи на магазинах у населених пунктах. І коли я запитав цих місцевих жителів, як вони сприймають киян, то почув відповідь: «Мацкалі». Щодо галичан, то їх охарактеризували як поляків. Щодо власної ідентифікації, ці люди не змогли сказати чогось певного. Коли я їх спитав: «А як же Україна?», то почув цікаву відповідь: «Україна – в телевізорі».
Певно, треба трохи знати історію Закарпаття (до речі, цей термін суто радянський; з’явився, коли цей край увійшов до складу СРСР), аби зрозуміти розмитість ідентичності місцевих жителів. Так, більшість населення Закарпаття – українська. Але років 60 тому мало хто з місцевих жителів себе так ідентифікував. У більшості випадків використовувався традиційний етнонім русини. Взагалі то цей термін домінував на наших землях аж до ХІХ століття. Просто на Закарпатті він найдовше «затримався». Але зараз етнонім русини використовується (переважно російськими пропагандистами) для того, щоб дезорієнтувати закарпатців. Спеціально твориться «русинська ідентичність», говориться про окремий русинський народ, його мову і, звісно, про пов’язаність русинів із росіянами. Створені русинські організації непогано фінансуються нашими «північними братами». Не даремно на Закарпатті можна знайти різноманітну русинську літературу. Й хоча місцеві люди не особливо переймаються русинством, його пропаганда робить свою справу.
Закарпаття сприймається як багатонаціональний регіон. На його теренах, окрім українців, живуть угорці, словаки, поляки, румуни, росіяни, німці тощо. Ці меншини в більшій чи меншій мірі зберігають свою ідентичність. «Українізуватися», тобто ставати патріотами України, вони не поспішають, певно, вважаючи, що Україна – це не дуже серйозно. Також не виявляють вони й бажання вивчати українську мову. У міжнаціональному спілкуванні, радше, використовують російську.
Особливо агресивно налаштована щодо «українізації» угорська меншина. Її представники, які компактно живуть у південно-західній частині Закарпаття, вимагають для себе прав автономії. Вони мають чималі преференції з боку Угорщини – а це дозволяє їм вести себе відносно незалежно. Як правило, ці люди підтримували політичні сили, що мали антиукраїнський характер, зокрема Партію регіонів.
Додайте до цього інтенсивну роботу російської агентури на Закарпатті. Ще з часів СРСР до цього регіону була прикута особлива увага КГБ. Адже Закарпаття було одним із головних «вікон» СРСР у Центрально-Східну Європу. Саме звідти здійснювалися танкові рейди і на повсталу Угорщину в 1956 році і на Чехословаччину під час Празької весни. Після розпаду СРСР ця агентура, звісно, мусила трансформуватися. Але її традиції не зникли. Її естафету успішно підхопила ФСБ. Для Росії Закарпаття й далі лишається одним із важливих регіонів. А враховуючи розмиту ідентичність й етнічну диференційованість місцевого населення, тут поле діяльності для цієї агентури цілком благодатне.
Вказані чинники відіграли не останню роль у формуванні кримінальних кланів на Закарпатті. Взагалі за роки незалежності такі клани сформувалися в різних регіонах – особливо тих, де були значні матеріальні цінності. І тут Закарпаття аж ніяк не пасло задніх. Великі рекреаційні ресурси, відповідно, висока ціна за землю, значні лісові запаси, які стали об’єктом хижацької експлуатації, зрештою, чималі можливості контрабанди через кордони – все це разом взяте й привело до формування тут кримінальних кланів, котрі уміло використовували й диференційованість місцевого населення, й зв’язки з російською агентурою. Не даремно ж Віктор Медведчук, один із колишніх очільників сумнозвісної СДПУ(о), який тривалий час був «начальником» Закарпаття і який продовжує зберігати певні позиції в цьому краї, відверто демонструє свої зв’язки з Кремлем. Те саме робить ще один із відомих закарпатців – Нестор Шуфрич. Тому не дивно, що Закарпатська область виявилася чи не найбільш «ватною» серед західноукраїнських областей.
На жаль, на ці проблеми практично не звертала уваги центральна українська влада. Ніхто серйозно не займався формуванням на Закарпатті української ідентичності (радже, навпаки, здійснювалася її руйнація). А щодо закарпатських кримінальних кланів, то вони зуміли непогано закріпитися на Київських пагорбах.
Постріли в Мукачеві – це постріли в Україну
Мукачево – місто специфічне. Чомусь у минулі часи воно ставало головним осередком повстань в Угорщині. І саме конфлікт у цьому місті під час виборів міського голови став ніби «предтечею» Помаранчевої революції. Чи не відіграє Мукачево знову роль революційного каталізатора?
Не будемо аналізувати стрілянину, яка відбулася в цьому місті між членами «Правого сектору» й правоохоронцями. Багато тут говорено й наплутано. Але, думаю, сумніву немає, що одним із важливих аспектів цієї стрілянини – розбірки місцевих кланів за ринок контрабанди сигарет.
Проте подібні розбірки для України – не новина. Новина в іншому, що тут спровокували жорсткий конфлікт зі стрілянням із гранатометів, спаленими міліцейськими автомобілями та іншими речами, які створюють непогану картинку для мас-медіа – особливо російських. Для останніх у нинішніх умовах – це чудовий подарунок. Можна говорити, що «фашисти» із «Правого сектору» безчинствують в Україні, використовуючи зброю і таке інше. Тепер вже точно можна лякати цими «фашистами» людей і в Росії, і в Україні.
Як на мене, то в мукачівських подіях явно відчувається «російський слід». Інша річ, як тут працює російська агентура. І як вона зуміє використати протистояння в Мукачеві. Водночас питання, чи зможе українська влада цей конфлікт локалізувати, не допустити його розростання й «третього майдану», на який із нетерпінням чекає російське керівництво.
Але як би цей конфлікт не розгортався далі, він вже на сьогодні має результати. І всі вони, за великим рахунком, на користь Росії.
По-перше, цей конфлікт створив вкрай негативний імідж України в очах Європи. Тим паче, що він стався близько до кордону з країнами ЄС. Це, безперечно, загальмує просування України до Євросоюзу. А про безвізовий режим для громадян України в країни ЄС на певний час можна забути.
По-друге, стрілянина в Мукачеві створила велику напругу в українському соціумі, відволікши чималі сили від війни на Донбасі. Образно кажучи, Росія зуміла відкрити на Закарпатті «другий фронт», який може розповзтися по всій Україні.
По-третє, вищезгадана подія призведе до зниження рейтингу патріотичних сил і посилить вплив проросійського «Опозиційного блоку». Не даремно останній зараз ставить питання про переобрання Верховної Ради.
Словом, події в Мукачеві – це серйозний виклик для України. Чи справиться вона з ним, залежить від нас і від нашої мудрості.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
