Сергій Костинський
(Рубрика «Точка зору»)
Повернення Криму неможливе без діалогу з кримчанами. Але він буде ефективний лише в тому випадку, якщо українське суспільство буде готове відкрити для кримської спільноти свої обійми. Якщо буде готове до співпереживання й акуратних, навіть стриманих оцінок процесів, що відбуваються на окупованій території.
У той же час, змістом цієї комунікації мають стати, з одного боку, проблеми, потреби і запити населення півострова, а з іншого – бачення перспектив Криму у складі України.
Як ставитися до кримчан
Давайте, нарешті, вже думати про кримчан без емоцій. Досить негативу і дитячих образ. Досить заганяти людей в кут, єдиний шлях з якого – жорстка здача кривдникові й непрощення.
По-перше, не всі кримчани – «ватники» і зрадники. І не всі «ватники» і зрадники – кримчани. Подібні персонажі є в кожному регіоні, в кожному населеному пункті України. Просто росіяни не скрізь змогли побувати, щоб розкрити цей безсторонній факт.
Вся біда кримчан лише в тому, що до нас перших припхався «непроханий росіянин». Що Крим – єдиний регіон України, який викликає ностальгію у 84% жителів півночі і наче підходить для розташування військової бази.
Українське суспільство має справу зі співгромадянами, які виявилися заручниками російської окупації та тимчасового безсилля нашої старої політичної системи.
Дорікати заручнику в тому, що він не хоче бути голодним, битим або мертвим – погана, нехитра справа. Звинувачувати кримчан у тому, що вони, як один, не сидять в російському СІЗО, – те саме, що звинувачувати радянських солдатів у тому, що ті в 40-і здавалися в полон, а не поголівно стрілялися.
Давайте не будемо забувати, що кримчани і кримці (кримські татари – ред.) перебувають у центрі уваги російських спецслужб і силових структур. Кожні два-три тижні хтось із них стає об'єктом переслідування з боку ФСБ, Центру «Е», Слідчого комітету, «кримської прокуратури», «кримської поліції» або так званої самооборони.
Знайти слова для звинувачень і безсторонніх узагальнень досить легко, а от надати підтримку і висловити інтерес до долі наших кримських патріотів – куди складніше.
По-друге, абсолютно нерозумно говорити про те, що ми втрачаємо кримчан.
Під час другої світової частина населення СРСР кілька років провела під окупацією. На всіх окупованих територіях мали місце колабораціонізм, а більшість адаптувалася до нових реалій.
Але до звільнення ніхто не вважав ці регіони втраченими назавжди. Ніхто не називав усіх їхніх жителів, за винятком окремих осіб, зрадниками. З часом СРСР реінтегрував ці території в свій інформаційний, культурний, політичний, соціальний та економічний простір.
Ще один приклад. Окремі регіони Західної України не тільки демонстрували приклади самовідданої боротьби з більшовиками за свободу і незалежність всієї країни, а й дали СРСР цілі покоління, які вступали в жовтенята-піонери-комсомол-КПРС, служили в червоній-радянській армії, робили кар'єру в органах влади, спецслужбах, просто працювали на радянську державу.
Але ніхто сьогодні не додумається дорікнути сивим патріотам тим, що вони жили і працювали при радах. Ніхто не дозволить собі сказати, що за роки перебування під юрисдикцією СРСР ці регіони перестали бути центром української державності.
Дійсно, з одного боку, населення окупованих територій об'єктивно змушене грати за нав'язаними правилами. Тому що прагнення вижити часто переважує готовність заради принципів втратити свою історичну перспективу. Однак це не означає, що демонстрована лояльність щира. Посміхатися можна і крізь сльози.
Окрім іншого, політичні настрої більшості носять динамічний характер. Вони змінюються залежно від того, яка держава уклала з ними – мирно або насильно – свій тимчасовий договір.
Як тільки ситуація хитнеться в бік України, навіть найпалкіші українофоби будуть змушені переглядати свої життєві стратегії.
Якщо ми хочемо повернути Крим, то маємо стати ініціаторами такого ставлення до окупованої території та її жителів, яке буде релевантне цій меті. У першу чергу, маємо бути готові «зробити знижку» на ситуацію, в якій перебувають наші співгромадяни.
Якщо ж Крим комусь «не потрібний», тоді й говорити нема про що. У разі потенційної окупації ніякий інший регіон України теж не може бути впевнений, що і його не запропонують «відсікти» свої ж за непотрібністю.
Про що говорити кримчанам
Перше. Сьогодні вже варто не просто констатувати факти порушень прав і свобод на півострові.
Ці факти, звичайно, важливі. Але важливі, насамперед, для трансляції на материкову і зарубіжну аудиторію. Оскільки саме від її позиції залежить, наскільки вистачить політичної волі в української держави та її союзників боротися за звільнення Криму.
Кримчанам же необхідно говорити про перспективи їхнього регіону в складі України. Про те, яким буде повернення півострова і чим воно для них обернеться.
Потрібно твердо позначити, що на населення автономії та Севастополя не буде поширюватися колективна відповідальність за окупацію. Покарання отримають окремі українські громадяни, які порушили закон.
Що процес деокупації та реінтеграції буде здійснюватися в рамках правового поля України, під пильним наглядом правозахисників, структур ООН та ОБСЄ.
Говорячи про Крим в Україні, має сенс нагадувати про те, що тільки тут можлива реалізація прав на мирні зібрання, свободу слова, думки і совісті, недоторканність приватної власності, etc.
Говорячи про Крим в Україні, необхідно вказувати на «профіти» регіону в результаті децентралізації влади, реалізації всього комплексу запланованих реформ.
Кримчанам потрібно щодня чути про успішні кейси української держави, історії успіху представників українського бізнесу та громадянського суспільства.
Друге. Не потрібно підлаштовуватися під поточні «прорадянські» настрої на півострові. Те, що сьогодні існує мода на «дискотеку 80-х», не означає, що завтра від неї не буде нудити кожного другого.
Давайте згадаємо період розвалу Союзу, коли більшість населення цієї країни, втомившись від фальші офіціозу і погіршення умов життя, обрало шлях дерадянізації.
Замість того, щоб боротися з ворогом на його полі, необхідно створювати власну ідеологічну нішу. Європейська перспектива у складі України – єдино вірний напрямок інформаційної політики.
Коли в одного з ідеологічних стільців, на яких сидить Крим, зламаються ніжки, виникне гостра потреба в іншому. Просто ми маємо встигнути вчасно підставити свій стілець.
До того ж, російська пропаганда звернена не до всіх кримчан, а тільки до тих, хто вболіває за повернення в «світле минуле».
Саме їм вона нагадує про минулі перемоги, саме для них малює перспективу відтворення СРСР.
Нас же цікавлять, в першу чергу, ті, хто не бачить альтернативи європейському майбутньому. Саме їм ми маємо показувати злидні російського потьомкінського села й описувати кримську європерспективу.
Третє. З кримчанами має сенс говорити на ті теми, на які незалежні кримські ЗМІ говорили і до окупації: про корупцію (окупаційної) влади, про правове свавілля в регіоні, про низький рівень кваліфікації колаборантів, про їхню неефективну соціальну й економічну політику, про невиконані обіцянки, знищення освіти та медицини, про руйнування інфраструктури, про споживче ставлення до Криму і створювані загрози для навколишнього середовища.
Повернення в Україну має розглядатися як єдина можливість викорінити злочинність, корупцію, неефективність і відсутність економічних перспектив.
Повернення в Україну має розглядатися як єдиний інструмент збереження ідентичності корінних народів півострова.
При цьому інформаційна політика щодо Криму має спиратися на розуміння того, в чому відчувають незадоволення самі кримчани. Без системного вивчення побутових запитів з боку жителів окупованих територій навряд чи можна розраховувати на їхній ажіотажний інтерес до українського інформаційного контенту.
Сергій Костинський – кримський політолог, радник міністра інформаційної політики України, експерт Кримського інституту стратегічних досліджень (CISS)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу на сайті «Крим.Реалії»
