Рубрика «Точка зору»
Аналітичні журналісти, які беруться за ризиковані історичні питання, потрапляють на делікатну територію, і тому часто залишають відкритою можливість історичної неточності, послаблюючи тим самим свої висновки. Як кажуть, ланцюг настільки сильний, наскільки сильна найслабша його ланка. Журналістка Лінда Kінстлер на поважному сайті і в журналі «Політико» у статті «12 людей, які руйнували Україну» нещодавно представила фактично підручник, як потрапити в пастку, якщо не виконати домашнє завдання, тобто не належно вивчити свій матеріал.
Пані Kінстлер облила брудом багато людей. Більшість з них заслужено. Звичайно, мало хто (якщо такі є взагалі) добровільно захоче очистити репутацію таких осіб, як Путін і Янукович, або відомих історичних тиранів, таких як цариця Катерина, Сталін, або живих одіозних олігархів, таких як Медведчук чи Ахметов. Багато хто з обвинувачених в змозі захистити себе перед громадськістю, а може, й перед судом, сам. Тим не менш, померлі герої, шановані більшістю людей, за котрих вони боролися, заслуговують на захисників, і мають їх мільйони серед української нації. Я зараховую себе до цих мільйонів.
Якщо Богдан Хмельницькій очолював армію бандитів, як пані Кінстлер каже, то так само – і генерал Джордж Вашингтон, який очолював американську Континентальну армію. Я би припустив, що пані Kiнстлер не дуже замислювалась над термінологією. Образи проти груп, в цілому, не є корисними у створенні історичного висновку, безпідставні образи – тим більше. Для Хмельницького Переяславська угода була тимчасовим військовим союзом, обумовленим війною проти поляків. Росіяни мали інші плани. Звичайно, в ретроспективі це було незавбачливою помилкою гетьмана. Одначе, було б більш продуктивним, якби пані Kiнстлер використала Переяславську угоду як приклад, щоб показати, що російське нехтування міжнародними угодами починається щонайменше з 17-го століття. Це могло пояснити відсутність у Росії поваги до Гельсінських угод 1975-го, Будапештських 1994-го, Українсько-Російського Дружнього договору 1997 року і багатьох інших угод і договорів, в яких Росія була підписантом.
У питанні Степана Бандери пані Kiнстлер виявилась ще менш поінформованою. Слово «тероризм» є популярним, воно приковує увагу, особливо після 11 вересня 2001 року (теракти в США – ред.), але воно також, мабуть, найменш зрозуміле загалу. Викрасти літаки і скерувати їх на будівлі з невинними цивільними особами – це тероризм. Використання безпілотників на території іноземної держави, яке часто, хоча й не навмисне, призводить до вбивства невинних цивільних осіб, так само, як прямий вогонь, є формою міждержавної війни з супутньою їй розрухою. Але вбивство тих представників польського режиму, які були відповідальні за окупацію твоєї Батьківщини, на твоїй власній землі, як це виконували бійці ОУН, було актом визвольної боротьби.
Крім того, якщо Бандера мав якісь ідеї про співпрацю з нацистами, то він не зробив дуже хорошу роботу, або не мав достатньо часу для її виконання. Нацисти вторглися в Україну 22 червня 1941 року. Вже наступного дня Бандера вислав нацистам меморандум, в якому він серйозно попередив Гітлера, що тільки незалежна Україна підходить українцям, і, якщо цього не має в планах Гітлера, Німеччина знайде в українцях свого найлютішого ворога. Це дуже короткотермінова «колаборація». Насправді, Українська повстанська Армія (УПА) була створена не, як стверджує пані Kiнстлер, «щоб допомогти створити етнічно чисту Україну, вільну від євреїв, поляків, росіян та інших меншин», а щоб воювати з німцями, в першу чергу. Окрім українців, УПА включала багато євреїв і навіть росіян. Сам Бандера був замкнутий у німецькому концентраційному таборі. Двоє з його братів були ув'язнені в Освенцімі, де були замордовані польськими вартовими.
Правда, прем'єр-міністр Яценюк та колишній прем'єр-міністр і політв'язень Юлія Тимошенко, яких теж атакує пані Кінстлер, можуть захистити себе самі. Але атаки проти антикомуністичного та антинацистського закону, нещодавно підписаного українським президентом Порошенком, варто відкинути. Україна, безумовно, має право засудити минуле, яке було найчастіше результатом іноземної окупації. Крім того, Україна, безумовно, має не тільки право, а й обов'язок відновити честь своїх ветеранів – тих, хто боровся за Незалежність. На момент підписання чотирьох законів президент Порошенко, дуже чутливий до суперечностей, запевнив усіх, у тому числі, міжнародне товариство, що він буде представляти поправки, які дозволять усунути будь-які конфлікти або зазіхання на права громадян, зокрема, в таких областях, як наукові дослідження, а також в міжнародних відносинах і діалогах.
Можна багато кого звинувачувати в поточному розорянні України. Тим не менш, Хмельницький, Бандера, Тимошенко і Яценюк, звичайно, не належать до цього списку. Якщо пані Kiнстлер щира у своїй заклопотаності проблемами України, вона би припинила спроби звинувачувати жертв, а взялася б за самих агресорів і злочинців. Проте, робити це треба з належною ретельністю, серйозними дослідженнями, вивченням та аналізом. Без цього процесу вона, насправді, не допомагає Україні.
Аскольд Лозинський – колишній голова Світового конгресу українців, юрист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
