(Рубрика «Точка зору»)
За рік золотовалютні резерви Росії скоротилися на 133 мільярди американських доларів – із 493 до 360 мільярдів. І це при тому, що упродовж минулого року ціна на нафту знижувалася поступово, а повний санкційний набір почав працювати лише в другій половині літа. І тому 2015 рік для Росії ризикує стати ще більшим випробуванням – санкції ніхто не скасовував, а ціна на нафту так і залишилася дрейфувати в районі 50-60 доларів. Зіпсовані відносини з усім світом – не найкраща стартова позиція для того, щоб намагатися пережити таку кризу. Але саме це і сталося після Криму і Донбасу.
При цьому Москва не збирається «забирати» Донбас до свого складу – зруйнований регіон зі знищеною промисловістю навряд чи тягне на роль цінного стратегічного надбання. По суті, єдиний трофей Кремля за минулий рік – це Крим. Але півострів – вельми сумнівне надбання з точки зору економічних бонусів. Росія занурюється в нову Холодну війну, і в цій війні Крим буде не стільки посилювати свою нову метрополію, скільки послаблювати. І ось чому.
Непотоплюваний авіаносець
Саме так називали півострів у середині ХХ століття, маючи на увазі, що Крим нагадує плацдарм, з якого можна контролювати регіон. Але час минає, військові технології змінюються, і єдина країна, якій може загрожувати «кримський плацдарм» – це Україна. Перспектива вторгнення з боку півострова в Херсонську область – цілком реальна. Але на більше кримське військове угруповання навряд чи здатне.
Кажуть, що за часів СРСР всі абревіатури флотів мали неформальну розшифровку. СФ (Северный флот) – «сильный флот». ТФ (Тихоокеанский флот) – «тоже флот». БФ (Балтийский флот) – «бывший флот». ЧФ (Чорноморський флот) – «чи то флот, чи не флот».
У кожному жарті є лише частка жарту. У складі ЧФ сьогодні лише 13 великих кораблів, серед яких – ракетний крейсер «Москва» (головна ударна сила флоту), 2 великих протичовневих кораблі, 3 сторожових кораблі, а також 7 великих десантних кораблів. Додайте сюди ще 13 малих кораблів, 2 підводні човни (на плаву тільки один – «Алроса», та й той постійно ламається), а також 6 ракетних катерів.
При цьому, список «колег» у регіоні виглядає інакше. У Туреччини близько 80 бойових кораблів різних класів, серед них близько 20 фрегатів (аналог великого протичовнового корабля), 20 ракетних катерів і 10 підводних човнів. ВМС Румунії – 3 фрегати, 4 корвети, З СКР (сторожовий корабель – ред.), 6 ракетних і понад 12 торпедних катерів, а також підводний човен. ВМС Болгарії – 2 фрегати, 3 корвети, 6 ракетних катерів і два підводні човни. У Середземному морі – постійне оперативне з'єднання НАТО з 6-7 кораблів, а також 6-й флот США у складі одного авіаносця в супроводі 1-2 крейсерів, 3-4 есмінців, 5-7 фрегатів, 3-4 ВДК (великий десантний корабель – ред.) і не менше 2 підводних човнів з крилатими ракетами на борту.
До того ж, нинішній склад ЧФ – це залишки радянського часу, коли в Середземному морі стояло ударне угруповання кораблів з постійним базуванням в сирійському порту Тартус. Той же крейсер «Москва» спущений на воду в 1982 році. Більшість інших великих кораблів ЧФ – його ровесники. Для переозброєння флоту треба не тільки домовлятися з офіційною Анкарою про прохід через протоки, але ще й мати самі кораблі в наявності. А в черзі за новою технікою стоять Північний і Тихоокеанський флоти.
При всьому цьому скидати ЧФ із рахунків, зрозуміло, не варто. Так, наприклад, турецькі сили зосереджені в основному в Мармуровому морі (хоча можуть бути легко перекинуті в Чорне). У той же час у складі ЧФ не залишилося недоукомплектованих частин. Бронетехніка й засоби ППО оновлені, наземні частини посилені, а після анексії до Криму були перекинуті авіаланки, що складаються з нових бойових літаків. Але всі ці переваги працюють, якщо розглядати військовий конфлікт Росії та України. А якщо міркувати про масштабне протистояння, то сьогодні – в умовах розвитку ракетної зброї – тим же США немає жодного резону тримати свої бойові кораблі безпосередньо в Чорному морі. Вони цілком можуть виконувати завдання, перебуваючи в Середземному.
Людський капітал
Основна частина населення півострова налаштована відносно Росії досить лояльно. Втім, треба враховувати важливий нюанс – усі останні 23 роки кримчани були не проросійськими, а прорадянськими. Вони не знали і не могли знати російської реальності, тому продовжували сприймати Москву як спадкоємицю СРСР. Після того, як Крим був анексований, на півострові чекали зростання виплат та соціальних гарантій – всього того, з чим і асоціювався Радянський Союз у пенсіонерів. Весь 2014 рік Москва платила на півострові збільшені зарплати і пенсії, але вже в 2015 році нова реальність буде коригувати зарплатні виплати.
Втім, саме собою це навряд чи зробить жителів Криму нелояльними до Москви – поки що весь заряд невдоволення вони конвертують у формулу «цар в Москві хороший, а місцеві бояри в Криму – погані». Якщо узагальнювати, то Кремль отримав на півострові більше двох мільйонів досить лояльних людей. Їхня лояльність доповнюється досить високим рівнем соціальної пасивності – кримчани не виходять на мітинги на захист власних прав і не звикли протестувати проти дій влади. Вся історія «кримської весни» була зроблена руками приїжджих військовослужбовців – якби не вони, то Крим тиждень-другий похвилювався, а потім звикав би до нового начальника, надісланого з Києва.
Соціальна пасивність і лояльність виглядають як плюси для Москви: це убезпечує від акцій протесту в разі повномасштабної економічної кризи. Інша проблема в тому, що в Криму залишилося вкрай мало висококваліфікованих фахівців, які можуть створювати конкурентоспроможний продукт. Власне, як не залишилося і промисловості.
Промисловий багаж
Крим дуже схожий на сучасну Росію, як мінімум, своїм ставленням до реальності. Він теж нагадує індіанську резервацію, тут вірять в дерев’яні тотеми і точать томагавки для боротьби із сусідніми племенами, не помічаючи, що на горизонті вже з’явилися вітрила більш розвинених цивілізацій.
Так, наприклад, півострів відчайдушно вірить у свою курортну винятковість, і кримчани зараз сперечаються про те, чи буде цього року зірваний сезон, чи росіяни, які приїдуть на відпочинок, все виправлять. Принципово це все ситуацію не змінює – досить сказати, що у зведеному бюджеті півострова податки від курортно-туристичної сфери займають менше десяти відсотків.
Основну частину прибутків приносять хімічні виробництва, сконцентровані в Північнокримських містечках. В Армянську розташований завод «Кримський титан» (виробляє двоокис титану, відвантажує продукцію в 80 портів світу), в сусідньому Красноперекопську – «Кримська сода». Обидва заводи належать українському олігархові Дмитру Фірташу, який раніше мав стосунок до імпорту російського газу в Україну (компанія «РосУкрЕнерго»). Кримська влада вже оголосила, що жодних планів щодо націоналізації цих виробництв не має.
Заробляти на курортах Крим не може принципово – для цього необхідно перебудовувати всю супутню промисловість. Тому що відпочивальник не тільки живе в готелі, він ще купує соки, продукти, алкоголь. Всі ці товари (за винятком кримського вина) виробляли на материковій Україні – і саме туди йшли в результаті гроші, витрачені курортниками. І це не провина одного лише Києва – просто на півострові не залишилося нічого, що могло б забезпечувати курортний попит.
У 90-і роки кримський спікер – голова місцевих комуністів – заборонив приватизацію. У результаті все, що могло виробляти і плодоносити, зруйнувалося і згнило, а інвестори вклалися в радгоспи материкових українських областей. Саме там тепер розташовані найбільші підприємства з виробництва та переробки овочів і фруктів. А в Криму вже й забули про те, що колись регіон називали «краєм садів і виноградників». Тепер відроджувати колишню пишність вкрай складно – ті ж фруктові сади треба вирощувати, як мінімум років п'ять, перш ніж саджанці почнуть плодоносити. А всю легку промисловість і зовсім доведеться створювати з нуля – починаючи з підготовки спеціалістів.
Гамбурзький рахунок
За великим рахунком, Крим – це дотаційний регіон із прорадянськими очікуваннями. Він навряд чи створить щось інноваційне – для цього у нього не залишилося кадрової бази. До того ж, санкції, введені відносно півострова, унеможливлюють роботу на експорт та використання Криму як комунікаційного хаба (кораблям і літакам заборонено використовувати кримські перевалочні бази).
В умовах ізоляції й санкцій єдина галузь, яку має сенс розвивати в Криму, – військова. Тому що відродження цієї сфери ніяк не суперечить нинішньому статусу півострова. На відміну від курортів або промисловості, тут не доведеться вивчати кон’юнктуру попиту або об’єктивні передумови. Військовий сектор прекрасно вписується в логіку російської автаркії та локального кримського ізоляціонізму.
Але головна роль, яку належить грати Криму, – все ж не промислова і не військова, а символічна. Півострів відтепер служить для Москви головним доказом того, що вона – імперія. Що вона може забути про міжнародне право і вчинити, як їй заманеться. Перекреслити договори з сусідами та порушити власні обіцянки. Ввести солдатів на територію іншої держави і відторгнути територію. Крим – це спроба Кремля бути схожим поведінкою на Радянський Союз.
Чесно кажучи, сумнівна стратегія.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
