«Війна скінчиться, коли в обох президентів повернуться правильно мізки» – в’язень «Аушвіцу»

Харківський професор Ігор Малицький народився 1925 року. У 1938-му його батька, командарма Червоної армії, розстріляли. Під час війни Ігор Малицький потрапив у полон і пройшов чотири німецькі концтабори: «Терезієнштадт», «Аушвіц», «Маутхаузен», «Лінц № 3». На його руці – табірний номер: 188005.

Ігореві Малицькому 90 років, але він продовжує викладати. Наприкінці січня він брав участь в урочистій церемонії на честь 70-річчя звільнення концтабору «Аушвіц», зустрічався з президентом Петром Порошенком. Жовто-синя українська стрічка на його табірній робі обурила російських ура-патріотів. «Дідусь і не в курсі, що йому повісили», «А нафіга у в’язня на фото хохляцька стрічечка на одязі?» – пишуть коментатори з Росії. В інтерв’ю Радіо Свобода, згадуючи Другу світову війну, Ігор Малицький розмірковує про те, як запобігти новій катастрофі.

– Ігоре Федоровичу, Ви пережили найстрашнішу війну в історії людства. Зараз навіть цілком урівноважені експерти говорять про те, що є небезпека нової великої війни із застосуванням ядерної зброї. Ви вважаєте, що ці побоювання обґрунтовані, чи такого бути не може?

– Звичайно. Почати війну легко, закінчити її важко. Хтось мене запитував, коли скінчиться війна, я сказав: коли в обох президентів, російського та українського, повернуться правильно мізки, тоді вона і закінчиться. А якщо буде в одного туди, в іншого туди, то вона може закінчитися розколом не країни, а всієї Землі як планети. Я бачу, що наш президент більше схильний добиватися миру. А як той думає, я не можу сказати, нехай росіяни скажуть.

– Ще рік тому важко було уявити, що ця війна почнеться. Хто винен у тому, що це сталося?

– Винних шукатимуть історики. Винні багато в чому і наші дуже. Політики не повинні починати свою владу з батога. А якщо починати її з батога, то хтось відповість палицею. От і вийшло, перший декрет – «скасування російської мови». І довоювалися, що Крим здали. Звичайно, росіяни хочуть пробити дорогу з Росії до Криму через сушу. Давай підіймати Донецьк. Це страшна справа.

– Ви вважаєте, що була можливість не віддавати Крим?

– Звичайно, можна було не віддавати. Крим оточений морем, військ було, як у Брестській фортеці. Брестська фортеця два місяці трималася проти німецьких дивізій і не здалася без бою. Звичайно, крові я не хотів і не хочу. Взяли вони переляком, теж потрібно було лякати якось. Нехай би думали, на те вони взяли владу, щоб думати головою і не довести до третьої світової. Дивіться, яка в Росії агітація: що не українець, то бандерівець. У мене батька розстріляли в 1938 році, але я ж не пішов до німців через те, що я ненавиджу уряд. У мене і зараз, і тоді батьківщина. Люблю я нашу владу, не люблю я нашу владу – це моя справа, але є моя Україна, за яку я страждав, за яку я воював.

– Ви знаєте, що жорстокість дійшла до того, що, коли Ви з’явилися в концтаборі «Аушвіц» із жовто-синьою стрічкою, то в Росії деякі люди сприйняли це як щось обурливе. Ви знаєте, які суперечки розгорілися через це?

– Нехай зайдуть до мене у квартиру, подивляться портрети. Мій дід двічі георгіївськими хрестами нагороджений із цими стрічками, і біля нього ця стрічка. Ось мій батько, командир Червоної армії, у нього георгіївська стрічка. Мама – майор медичної служби – георгіївська стрічка. У мене – георгіївська стрічка. Мій найкращий друг і родич, майор, герой Радянського Союзу, теж георгіївська стрічка. А на шафі два прапори українські. Я живу в Україні, я російський прапор сюди не поставлю. Батько мій воював з білими в Червоній армії, у них був триколор. А у вас Власов, зрадник нашої батьківщини колишньої, генерал, організував Російську визвольну армію, теж триколор. Так що, я повинен вас ненавидіти всіх за цей триколор? Ваша держава прийняла цей прапор, ну і добре, і пишаєтеся, що це ваша держава, а я пишаюся своєї держави прапором двоколірним. Врахуйте, що у республіки української в 1918-му теж був такий, тільки смуги навпаки. Поки існує держава Україна, це її відмінність. А я громадянин України – це моя відмінність.

– Ви російські телеканали дивитеся?

– Доводиться іноді подивитися, коли я їжджу до Білгорода до доньки. Наші теж часто говорять дурниці. Поки будуть розвивати таку ненависть українців до москалів, а москалі проти бандерівців, от і буде така штука. Хіба розумні політики це зробили б? Говорю я одинадцятьма мовами, мої рідні мови – українська та російська. Я розмовляю російською мовою, їду до родичів у село, українською мовою балакаю. І думаю я українською і російською. Можу вільно переходити з української на російську, з російської на українську. Найкрасивіша українська мова – де мої батьки народилися, село Андрусівка.

– Російське телебачення запевняє, що в Харкові сильні національні суперечності. Це неправда?

– Неправда. У мене друзі росіяни. І в академії, де я працюю, повно росіян. Ідіть, запитайте, у нас є де-небудь, що ти українець, а ти росіянин? Щороку ми збираємося 11 квітня, в Міжнародний день визволення фашистських концтаборів, туди приходять студенти з усіх вишів, люди приходять у смугастому одязі. Ми розповідаємо, що таке фашизм, що таке націоналізм, що це найстрашніша річ. Показуємо фільми, що робили нацисти в нашій країні і в Європі. Я не розумію, як нація культурна могла дійти до такого! Я папі Римському сказав, він тоді був ще кардиналом в Німеччині, я зустрічався з ним, він мене запитував, якої я віри. Я сказав, що мої батьки з обох сторін православні, а я затятий безбожник. Він сказав: чому? Я йому відповів: я особисто виносив грудних дітей з газової камери, які ще не померли. Їх брали за ніжки, об землю і в ту ж саму купу. Де ж був Бог, коли вбивали цих янголят, вони ще ніхто, вони ніякої віри, ніякої нації – це маленька людинка, яка щойно народилася. Де ж був Бог? Він мене запитав, звичайно: але без Бога ж не можна? Я йому відповів: у мене є Бог. Бог у мене природа, яка годує людство, і жінки, які продовжують рід людський. Ось мої богині і бог. Те, що ми, чоловіки, пережили (я міг себе вважати чоловіком, мені було 18–19), те ж саме пережили жінки. Нам, щоб ми могли ще працювати, 200 грамів хліба на день давали і баланди. Спробуй-но поживи на це весь час. Ці знеможені, напівживі люди знали, що їм кінець усе одно, на дріт, на кулемети пішли з палицями, з камінням, прорвалися через цю огорожу і пішли назустріч Червоній армії. Не всі дійшли. З нашої групи тільки 11 осіб. Ось і я серед цих 11 осіб дійшов, під Віднем зустрів своїх і відразу сів на танк у смугастому одязі, і пішов вперед на цьому танку. У моїй батареї артилерійській було 7 національностей, ніхто ніколи нікого не називав «чорнодупим», «хохлом», «москалем» або «кацапом», не було такого. Мені життя двічі врятував єврей, Іосилевич знаменитий, керівник підпілля. Російський офіцер Федір Громов замість того, щоб мені впороли 25 ударів батогом на козлі (я б там і залишився, не встав), він узяв за мене провину і сам отримав за мене. А коли зубів у мене не стало – повиривали, повибивали, – дали їсти брукву, я не те що жувати, я відкусити не міг. Ви уявляєте, голодній людині мати в роті їжу і не проковтнути її, яка це мука. І ось людина, грузин за національністю, жував мою брукву і давав прожувати мені, щоб я їв. Чи розуміють зараз ці люди, які воюють один проти одного, чи ті, які сидять у верхівці, у Кремлі, у нас у Києві? Там тільки кричать: «Іди, стріляй. Це хохли, це бандерівці, бий їх». Це ж ідіоти і там, і там. Не треба на одних валити, обидві сторони винні. Треба знайти розумних людей, їх дуже мало. Не вірю я Турчинову, не вірю я Яценюку, вірю я тільки президентові, тому що мені довелося особисто з ним зустрітися, і я побачив: бідний президент, я як гляну на ваше обличчя, воно вже посиніло. У такій ситуації важко, звичайно.

– Ігоре Федоровичу, без повернення Криму не можна зупинити цю війну? Бачу, Вас дуже засмучує те, що відбулося в Криму.

– Звичайно, дуже засмучує. Чому Крим увійшов до Української республіки? Хрущов «подарував». Крим був ярмом на шиї у всього Радянського Союзу. Води немає, посухи, дотації тощо. Я не скажу, що він дуже розумна людина, але все-таки замислився: давай-но він піде до України. Відразу зробили канал Дніпро – Крим, воду провели. Крим став оживати. Коли закінчилася Друга світова війна, було рішення про те, що все, досить воювати. Ті межі, які є, так і залишити. Так не чіпайте! Багато хто в Росії не сприйняв нову українську владу. Але, хлопці, давай-но ми будемо у себе вдома вирішувати самі, будемо голосувати ще раз, будемо обурюватися, переобирати і так далі, але не лізьте, не треба цього робити. Не треба провокувати народ у нашій країні. Я їм наводжу за приклад Чечню. Я був проти того, щоб Чечня відокремлювалася. Це була Росія, нехай вона і буде. Кожен політик хоче стати наполеончиком, а в народу, особливо в молоді, націоналістичні ідеї дуже сильні. Це всі знають за Гітлером, на цьому він зіграв. Я президентові сказав, коли ми зустрілися, він мені вручав медаль: ви знаєте, у мене до вас прохання. Подивіться, скільки молоді, дітей польських, німецьких, італійських юрбою ходять за мною, я розповідаю, показую. А де українські діти? Приведіть, вони побачать гори дитячого одягу, жіночого волосся 80 тонн, уявіть, скільки жінок було знищено, каструлі лежать, дитячі коляски – це ті, які були спалені там. Подивіться, як це було. Ось ці крематорії, собачі будки, як ми називали, камера півметра на півметра, внизу, як у собачій будці дверцята, туди заганяли ув’язненого, закривали і потім приходили через 15–20 днів. Я гадаю, ви розумієте, що там вже живої людини не було, там був труп. Ось там це залишилося, нехай би подивилися, щоб вони потім знали, що таке фашизм і націоналізм, що немає поганих націй, що є погані люди.

– Якби Ви зустріли в «Аушвіці» Путіна і змогли поговорити з ним так, як із президентом Порошенком, що б Ви йому сказали?

– Те ж саме сказав. Російських дітей там теж немає. От якби зустрілися російські діти тут і наші діти, вони б не билися. Ви знаєте, чесне слово, вони б не билися, вони б разом ходили і дивилися. Невже ви не можете разом вирішити це питання? По-перше, віддати Крим. Просто сказати, що це була помилка, і вивести свої війська звідти. Їх нема чого вмовляти, їм треба тільки дати вказівку, все це припиниться.

– А з Донбасом що робити?

– Путіну треба дати вказівку не присилати туди зброю. Ви думаєте, я образився на тих, які пишуть: як це так, ветеран надягнув жовто-синю стрічку? Ні. Хіба на придурків можна ображатися? Я подивився, там набагато більше позитивних відгуків. Навіть мені з Росії жінка написала: «Слава вам велика за те, що пережили, не кожен зможе. Я просто обурена тим, що робить Росія». Це ж звідти пишуть, є там розумні люди. Нас було 266 в області, зараз залишилося 18 свідків, а з «Аушвіцу» я один, більше немає. Я не хочу, щоб молодь, щоб народ переживав те, що я пережив. А зараз переживають цілі райони, цілі області. Це жах. Хіба я міг подумати, коли я вирвався з того пекла, що буде пекло, невелике, звісно, пекельце, але пекло у нас на сході України? Де беруться такі люди? Чорт його знає. Де взялася банда, яка дівчину зґвалтувала, а потім спалила на вогнищі? Із таких і формують банди.

– Вам люди, які прийшли до влади в «ДНР», нагадують цих бандитів?

– Я не можу сказати, ніколи нікого не обізву ніким, якщо я сам не переконаний в цьому. Те ж саме можна сказати: ті, хто на Майдані стріляли, кидали камінням, теж бандити? Ні, це герої. А ті бандити для них герої.

– А Ви співчували Майданові?

– Ні, я не підтримував: і не проти, і не за. А мої діти підтримували. Звичайно, сто разів не мав рації наш колишній президент Янукович. Як він став президентом зі своєю безграмотністю, некомпетентністю державного керівника? Там питання стояло, як більше вихопити. Ось керівник «Правого сектора», герой Майдану Ярош мені подобається. У нього переконання, говорить російською мовою, і ця Фаріон не сміє йому дорікнути. Мужики були дурнями, вони, напевно, залишаться завжди дурнями, я і себе до них відношу. Але через це страждають наші жінки, дружини, матері, сестри, діти. Два цапи в казці на переправі через річку не поступалися один одному, поки обидва не звалилися у воду. Ось і у нас відбувається така штука.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакціїї Радіо Свобода