До апогею своєї карʼєри, посади першого секретаря КПРС, Микита Хрущов протягом понад 10 років очолював Компартію України. У липні 1959 року українська редакція Радіо Свобода пояснює, чому ця постать відіграла в історії України особливо негативну роль.
13 січня 1938 року Рада народних комісарів СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік СРСР». Про цей документ оголосили лише у 1955 році. Згідно з постановою, російську мову мусіли викладати в союзних республіках на рівні з місцевою мовою. Документ дав підставу для великодержавних шовіністів розпочати цькування оборонців української культури. В цьому цькуванні Хрущов подавав приклад.
Так, під час виступу на 14-му з’їзді КПУ в червні 1938 року Хрущов підкреслював, що український народ повинен «зміцнювати єднання з вєліким російським народом», і вимагав «ліквідації наслідків шкідництва у викладанні російської мови». Йшлося тут, ясна річ, не про зв’язок з російським народом, а про нагоду для цькування української культури.
Борець із «українським націоналізмом»
Хрущов не говорив уже про потребу боротьби «на два фронти» – проти українського місцевого націоналізму й великодержавного шовінізму. Так говорилося ще за часів Постишева. За Хрущова увесь удар був скерований був лише проти «українського націоналізму». Цим терміном тепер плямували кожну спробу обороняти права української школи й української культури.
Як характерну відмінність від попереднього періоду, відзначимо наступний факт: до приїзду Хрущова на всіх офіційних партійних зборах і совєтських засіданнях партійці намагалися говорити українською мовою, вважаючи її державною мовою УРСР. Тим часом за Хрущова ніхто з нових «вождів» КПУ не послуговувався українською мовою ані офіційно, ані в приватному житті.
Одночасно розпочалася нагінка на українську мову. Її норми встановлювалися тепер не Академією наук Української РСР, не вченими-філологами, як було досі, а поліційними директивами, які всіма способами перешкоджали плеканню цієї мови. Кожна спроба обороняти права української мови чи дбати про її культуру були трактовані, як вияв українського «буржуазного націоналізму».
В Україні вперше за Хрущова заговорили про керівну роль «старшого брата». Історія України, історія її економіки, культури, навіть історія КПУ, зникли як окремий предмет зі шкіл Української РСР. Залишилась тільки «Історія народів СССР» і «Історія ВКП(б)», тобто на практиці – лише історія царської імперії та історія російської Комуністичної партії.
Діячі української історії, найвидатніші українські патріоти, були піддані анафемі. Ворогами України оголошено таких найкращих її синів, як Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Павло Полуботок, Дем’ян Многогрішний, а також діячів новітньої нашої історії – Михайла Драгоманова, Пантелеймона Куліша, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова. Потрапили до цього переліку й усі діячі доби революції й Української Народної Республіки.
Водночас саме за часів Хрущова в школах України запроваджено прославляння Івана Грозного, Петра Першого, Кутузова, Суворова, а ворожі українському народу вчинки – наприклад, царя Петра – висвітлювалися як вчинки, зроблені для добра України. Систематично владою Хрущова пропагувалася теза про те, що Україна є «складовою і невідʼємною СРСР».
Наслідки хрущовської національної політики позначилися відразу. У той час, як у 1937-38 навчальному році близько 83 відсотків усіх учнів в УРСР навчалися в українських школах, роком пізніше цей відсоток упав до 78. Якщо у 1937 році наклади українських газет становили 82 відсотки від усіх газет Української РСР, то у 1938 році тиражі українських газет упали до 65 відсотків. Ще в 1938 році тиражі книг українською мовою становили понад 64 мільйони примірників, у 1940 році їх видано лише у кількості 43 мільйони примірників.
Тепер Хрущов зображає себе великим приятелем українського народу. Але наведені факти це різко заперечують.
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)
